Фіалко В.О. Театр України другої половини ХХ століття: образна лексика. – К.: Видавничий дім «Антиквар», 2016. – 430 с.

Перше враження від книги кандидата мистецтвознавства, завідувача кафедри театрознавства КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого Валерія Фіалка залишається незмінним. Це враження – панорамність авторового бачення обширу матеріалу, а також уміння розставляти акценти. Автор ніби підносить читача над хвилями театральних подій другої половини ХХ століття, змушує співвідносити штормові види подій з періодами штилів на поверхні театральної території та просто шерехи на гладі. Метаморфози з образною лексикою українського театру названого періоду В. Фіалко подає з притаманною йому аналітичною глибиною. Разом з тим, за всієї інформаційної, наукової щільності тексту, він дихає, він прозорий, він не відштовхує читача, а приваблює. Ці особливості підкреслюються й вишуканою візуальною формою наукової книги. Ця форма є високохудожнім дизайнерським продуктом, якісним і дорогим, що є важливим теж, оскільки йдеться про взаємозв’язок усіх елементів театрального мистецтва зі сценографією. На форзаці використано фрагменти ескізів Данила Лідера до інсценізації роману Чингіза Айтматова «І довше століття триває день», а приблизно п’ятдесят відсотків площі на сторінках займають кольорові та чорно-білі, ретельно відібрані архівні ілюстрації.

Як і належить науковій праці, вона структурована розділами, назви яких говорять самі за себе: «Театр у соціокультурному просторі 50–90-х років ХХ століття»; «Оновлення образної лексики театру 60–70-х років у контексті рефлексій мистецького досвіду 20-х років ХХ століття»; «Сценічний синтез 1970-х років: конфлікт естетичних пріоритетів і творчих потенціалів»; «Ігрова лексика вистав 1980-х років»; «Часопростір образних систем вистав останньої чверті ХХ століття».

У період, що досліджується, відбулась зміна кількох поколінь, а звідси – переоцінка цінностей, видозміна, розвиток, а часто й руйнування традицій та міфологем. Відбувалися зміни віх, орієнтирів, переосмислення цінностей на всіх рівнях і планах суспільства. Але що показово: у книзі йдеться про зміну орієнтирів естетичних, а не ідеологічних. Спосіб мислення автора далекий від публіцистики. Історія мистецтва, особливо мистецтва театрального, звісно, прив’язана до історії країни, втім, розвиток історії театру має свої закони, свої етапи, які не завжди збігаються з ритмами власне історії СРСР чи незалежної України. Не секрет, що часто історія мистецтва розвивається ніби всупереч зміні політичних чи економічних етапів. І коли в країні економічна криза – у мистецтві – вершина, чи навпаки. В. Фіалко розглядає оце неспівпадіння амплітуд уже не як наукову гіпотезу, а як зафіксовані історичні явища, що потребують вивчення, осмислення. Що він і робить. Образну мову українського театрального мистецтва дослідник розглядає як самодостатнє явище, і в цьому є певний оптимізм. Через низку історичних фактів читач має дійти висновку, що мистецькі цінності справді вічні і перебувають вони у вічності, а не в часі. Автор бережливо акцентує і ті крупинки справжнього, свіжого, нового для певного актуального часу, навіть якщо їх знайдено в загалом невдалих мистецьких творах. Він доводить, що певні постановки таїли в собі ті паростки, що згодом дали плоди у творах учнів, у творчості наступних поколінь, або ж у зрілі роки Майстра, котрий на початку творчого шляху мав низку провалів, у серцевині яких ховалися зерна майбутніх шедеврів.

Широкий період, що його охоплює дослідження, дозволяє автору побачити тенденції розвитку театрального лексикону. У книзі прослідковано той факт, що український театр від початку ХХ століття не мислимий без впливу на нього образотворчого мистецтва. Мистецтво художнього оформлення вистави в Україні від початку мало зачаток самодостатньої образної філософічності, що нині завершила своє формування в українську школу сценографії. Представники цієї школи, старші і навіть зовсім юні, спонукають імпульс чуттєвого українського актора оформлюватися на сцені в узагальнену виразність, а режисера заохочують знаходити глибину в агітках, у пробах молодих драматургів, нове трактування у класичних творах.

Особливо показовим виглядає співтворчість режисерів та сценографів у розділі про ігрову лексику вистав 1980-х. Ось показова цитата: «Наприкінці 70-х — початку 80-х років ХХ століття яскраві дебюти нової генерації української режисури: І. Борис, В. Гирич,  О. Заболотний, А. Канцедайло, М. Карасьов, В. Козьменко-Делінде, П. Колісник, О. Кужельний, П. Ластівка, В. Малахов, С. Мойсеєв, М. Нестантінер, В. Петров, В. Шулаков та інші започаткували суттєві зміни в розвитку театрального процесу <...>. Щасливий збіг обставин дарував їм цю можливість. Адже саме в цей час на повний голос заявили про себе талановиті сценографи — здебільшого учні Д. Лідера: А. Александрович-Дочевський, В. Бариба, Л. Безпальча, І. Білецький, Г. Бубнова, О. Гавриш, Н. Гомон, В. Карашевський, М. Левитська, С. Маслобойщиков, І. Несміянов, І. Нірод, В. Риданих, Н. Рудюк, Л. Чернова, А. Чечик та ін. <...> Склалися досить стабільні постановочні групи: М. Карасьов успішно працював з Л. Безпальчою, В. Шулаков — з Л. Черновою і Н. Гомон, В. Малахов — з С. Маслобойщиковим і В. Карашевським, В. Петров — з Г. Бубновою та ін».

Масштаб цього наукового дослідження дає змогу об’єктивно бачити процеси розвитку образної лексики, адже це бачення ґрунтується на архівних фактах, протилежних свідченнях очевидців, зокрема й тих, що мали свою нонконформістську героїчну позицію всупереч усталеній, загальнодержавній. Критерії відбору історичних фактів пов’язані з тим, які результати, які плоди, які здобутки розвитку образної лексики ми маємо сьогодні, в першій половині ХХІ століття. Дистанція бачення розвитку образної лексики театрального мистецтва минулого століття робить книгу актуальною саме тепер, адже ми переживаємо період істинно революційних змін, перехід у нову епоху, коли зароджується принципово нова образність, образність молодого покоління театральних практиків, що не може ще бути об’єктивно осмисленою. Але вони мусять знати, від чого відштовхуватися, з чого черпати знання та імпульс. А представникам молодого покоління теоретиків театру книга значно полегшить наукові пошуки.