«Холодна війна», новий фільм Павла Павліковського, не уникне порівняння з нагородженою 2015 року «Оскаром» «Ідою», яка, з огляду на її успіх, ще довго буде точкою відліку в оцінках його нових творів. Те порівняння напрошується, зрештою, саме, адже ці фільми поєднує, принаймні на перший погляд, спільний стиль – в обох використано чорно-білу зйомку і ближчий до телебачення, ніж до кіно, формат зображення 3:4. Схожість можна знайти й у фабульному вимірі: «Іда», як і «Холодна війна», – камерна, позбавлена пафосу оповідь про драму окремих осіб, втягнутих у вир історії Польщі ХХ століття. Але помиляється той, хто вважає, що Павліковський просто повторює успішну формулу і пробує ще раз запропонувати глядачам той самий досвід. Тому що «Холодну війну» як монтажно, так і фабульно, знято динамічніше за «Іду». Режисер також не боїться загравати з жанровим кіно, звертаючись – так могло би здатися – до вже повністю вичерпаних схем.

Це загравання пов’язане передовсім з головним мелодраматичним сюжетом «Холодної війни». Тому що робота Павліковського розповідає про велике кохання, кохання з першого погляду, кохання, що кидає відблиск на все життя, кохання, що не може збутися. Розвиваючись упродовж кільканадцяти років, історія почуттів музиканта Віктора (Томаш Кот) і співачки й танцівниці Жулі (Йоанна Куліґ), що почалася наприкінці 1940-х, цілком свідомо множить використання жанрових кліше і схем.

Та хоча режисер і робить фабульною віссю історію кохання, що не збулося, йому вдається уникнути мелодраматичної надмірності й пафосу. В цьому вирішальна заслуга мінімалістичного стилю Павліковського, що виразно кон-трастує з узвичаєною жанровою формулою. Адже «Холодна війна» розповідає історію великої любові, любові, що визначає ціле життя героїв, – звідси поепізодна побудова фільму, що показує нам закоханих, коли їхні дороги знову перетинаються. Те, що відбувається між цим упродовж кількох років, виявляється несуттєвим. Справжнє і варте уваги тільки їхнє кохання. Проте разом з тим Павліковський, завдяки формальному мінімалізму, уникає епатажу глядача раптовими емоціями, що дає найкращий ефект у фіналі фільму. Ощадливий і стишений стиль цікавим способом контрастує з розказаною історією, дозволяючи одночасно режисерові уникнути звинувачень у тому, що він вдається до загальноприйнятого.

Як і в «Іді», дуже важливу роль у «Холодній війні» відіграє музика, що присутня в житті головних героїв. Музичні твори чудово і сконденсовано розповідають про долі двох закоханих і про зміни, які відбуваються в їхньому житті й стосунках. Раз по раз повторюючись у різних варіантах і аранжуваннях пісенька «Два сердечка, четверо очей» водночас сприяє з’єднанню чергових епізодів і коментує показані на екрані події. Кічеві, естрадні «Бая-бонго», що їх в останньому епізоді змушена виконувати головна героїня на сцені фестивалю, досконало унаочнюють, як підупала її кар’єра. Приклади можна множити, але все-таки те, як саме Павліковський використовує музику для розповіді історії, поза сумнівом, заслуговує на увагу.

Форма «Холодної війни» є причиною особливої чутливості глядача до деталей, на яких базується фільм. Хоч увага глядача зосереджена на двох головних героях, ширшу історичну перспективу відтворено завдяки деталям – коротким діалогам, поодиноким висловлюванням, музиці тощо. Скромність і камерність фільму не зменшують його значеннєвої вагомості (а можливо, навіть її посилюють). Історія кохання Віктора і Жулі стає претекстом до розповіді про важливий, хоча часто замовчуваний і практично забутий досвід повоєнної польської культури.

Павліковський у «Холодній війні» черговий раз звертається до рідної історії, однак свідомо темою свого фільму робить процеси і сюжети, які зазвичай є поодинокими голосами про повоєнну долю країни і суспільства. Здійснює він це певною мірою всупереч історичному процесу, який можемо спостерігати в Польщі вже довший час і який на перший план висуває передовсім сюжети мартирологічно-мілітаристичні. Тим часом фільм Павліковського – це, між іншим, також цікава розповідь про польський фольк-лор, який після війни поступово втрачає цінність автентичної народної культури. Тому що спочатку його інституалізують і професіоналізують, це коли селянська молодь групується в ансамблі, навчається професійного співу і танців, і для них за народними зразками шиють красиві костюми. Після чого вони опиняються в тісних рамках комуністичної ідеології, яка шукає легітимізації взірців, що піддаються адаптації для пропагандистських потреб згідно з догмою про культуру «національну за формою і соціалістичну за змістом». Тому й наказують тій самій молоді виконувати для партійних чинуш пісні в народному стилі, які прославляють Сталіна.

Через ідеологічні причини уніфікується й польська повоєнна культура – вже в першій частині фільму партійний чиновник, який наглядає за створенням ансамблю, категорично стверджує, що кашубські пісні «не наші». Як «Іда» розповідала про витіснення з польської свідомості єврейських традицій, так «Холодна війна» сигналізує про зникнення рідної культури. Одночасно – і це теж помітно – фільм не тільки історія про ідеологічний каток, який вирівнює польське культурне життя. Повоєнний фольклор втрачає свою особливість і оригінальність також внаслідок модернізаційних процесів, не випадково Жулі співає на прослуховуванні не традиційну пісню, а пісеньку з фільму, який показувала в її селі кінопересувка. Віктор і його колега Ірена (Агата Кулеша) змушені усвідомити це, етнографи намагаються зберегти залишки автентичного фольклору, мандруючи з села в село, записуючи пісні у виконанні народних виконавців. Удруге в тому сюжеті зустрічаються дві суперечності – задум заархівувати традиційні мелодії і створення ансамблю, що, поза сумнівом, мотивовано ідеологічно (звідси присутність партійного наглядача), але водночас це та робота, яка дає надію, що зникаючу культуру буде зафіксовано. «Холодна війна» є, зрештою, розповіддю про автентичний, отже й незаперечний, класовий аванс, який на хвилі повоєнних змін стає долею головної героїні та інших членів ансамблю. У статті, присвяченій Павліковському, надрукованій в червневому номері журналу «Kino», Пауліна Горлевська вказувала, що однією з характерних рис творчості режисера є неоднозначність – старанне відтінювання і ускладнення зображуваної на екрані дійсності. Те, в який спосіб «Холодна війна» розповідає, зокрема, про цей сюжет з повоєнної історії Польщі, підтверджує цю тезу.

Фільм Павліковського – це також розповідь про драму еміграції, яка для кохання головних героїв стає так само деструктивною, як і життя в тоталітарному суспільстві.

Коли наприкінці обом удається втекти за залізну завісу, обоє до певної міри втрачають власну ідентичність, не даремно Жулі, вагаючись перед втечею на Захід, запитувала: «Ким я там буду?», а Віктор, як підкреслює службовець посольства, офіційно є ні поляком, ні французом. Аби вписатися в середовище французької богеми, герої змушені йти на компроміс: грати в забігайлівках, реалізувати простенькі звукові доріжки для жанрових фільмів, виконувати пісеньки з халтурно перекладеними текстами, зрештою, трактувати своє трагічне минуле як маркетинговий маневр і водночас фліртувати з тими, які «багато можуть». Тому немає нічого дивного, що створена в таких умовах платівка з’явиться Жулі як позашлюбна дитина, а кохання обох героїв ще раз не зможе збутися. Однак слід зазначити, що закінчення «Холодної війни» в польському історичному і культурному контексті не позбавляє цей фільм його універсального виміру. Вже не вперше Павліковський добуває з рідної історії те, що зрозуміле глядачам у всьому світі, – найкращим доказом чого є нагорода, здобута режисером у Каннах.

«Холодна війна» є також прикладом того, що можна ефективно і в цікавий спосіб поєднати в одній оповіді камерну історію про почуття двох людей з панорамою подій суспільства і культури. Ці обидва аспекти фільму Павліковського не втрачають у такому поєднанні, радше навпаки – користають із цього, взаємозбагачуються і розширюються. Тож можемо тільки побажати, щоб майбутня робота була так само винахідливою і точною, а також, аби його стиль надалі еволюціонував у пошуках нових цікавих вирішень.

Вроцлавський університет. Спеціально для журналу «Кіно-Театр»

Вроцлавський університет.

Спеціально для журналу "Кіно-Театр"

З польської переклала Лариса Брюховецька