Олесь Янчук – український кінорежисер, продюсер, сценарист, народний артист України, директор Національної кіностудії імені Олександра Довженка, голова Національної спілки кінематографістів України. 1984 року закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого, працював асистентом режисера на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. У 1989 році дебютував як режисер (короткометражний фільм «В далеку путь»). Поставив фільми: «Голод-33» (1991), «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004), «Владика Андрей» (2008). Нещодавно завершив фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри».

– Ви питаєте, що спонукало мене вибрати цю професію? З дитинства я любив мистецтво: живопис, фотографію і, звичайно, кіно. Оці мої дитячі захоплення, любов до зображального мистецтва і привели мене на дорогу до великого кіно.

– Вивчаючи вашу творчу біографію, подивившись ваші фільми, хочу зазначити, що ви – той режисер, який від самого початку своєї творчості обрав виключно українську тематику.

– А що тут незвичайного? Я живу в Україні, то яку тему я мав обрати? Російську, єврейську, англійську? Я обрав тему, яка мені близька.

– Ви послідовно освоюєте тему, яка мало відома, а за радянських часів узагалі була заборонена.

– Напевно, таке виховання дали мені мої батьки. Вони вчителі. Мама викладала історію, батько – українську мову і літературу. Так сталося, що я, слава Богу, ніколи не виконував ніяких замовлень. Я завжди сам обирав собі тему для майбутнього фільму. Все те, що я зняв, – це моя життєва позиція, мій вибір. Це теми, які я хотів мовою художнього кіно донести до глядача.

– Що саме спонукало вас звернутися до постаті Симона Петлюри?

– Це сталося несподівано. Десять років тому, 2008 року, я вперше побував у Парижі. Мої приятелі влаштували мені невеличку екскурсію містом: центральна частина, Латинський квартал, конкретно той осередок, де з 1924 по 1926 рік перебував в еміграції Симон Петлюра. Ми якраз опинилися на вулиці Расін, де з тих часів міститься й досі діючий ресторан «Бульон Шартьє», куди Петлюра досить часто приходив обідати, бо в помешканні яке винаймала його сім’я, не було кухні. І де 25 травня 1926 року його застрелив Самуїл Шварцбард. Мені показали місця, де він обідав, де виходив і де впав від куль. Я дуже яскраво це собі уявив. Десь через півроку мене запросили з моїм фільмом на кінофестиваль, і я опинився в Парижі вдруге. Я вже сам пішов на вулицю Расін. Була зима, дуже холодно, місяць лютий. Але я відчув, що до мене повернулися всі ті емоції та почуття, які народилися першого разу, що мене дуже цікавить ця історія. Я добре розумію, що таке еміграція, хоча сам в еміграції не був. Але мої довгі подорожі по різних країнах, де опинилися друзі мого дитинства, які стали емігрантами, спостереження за їхнім життям та проблемами, дали мені чимало знань. Тема мене цікавила, а тут ще людина опинилася в таких екстремальних умовах, з надією повернутися в Україну. Ця надія була не тільки в Петлюри. Всі українці-емігранти вірили, що вони повернуться на Батьківщину і відродять її як Українську Народну Республіку, яку вони залишили. Саме це вбивство Симона Петлюри, сплановане Кремлем, і знищило цю надію. Всі відчули, що повернення вже не буде, що радянська влада встановилася надовго. Так воно й сталося. Фільм про Петлюру мене зацікавив ще й тим, що події 100-річної давнини актуальні й сьогодні, бо багато ситуацій, які відбувалися тоді, повторюються. Правильно кажуть, що історія рухається по спіралі.

– Я знаю, що сценарій до цього фільму ви готували довго, шість років.

– Це було досить складно. Про Петлюру ми мали тільки набір історичних фактів. А з цього всього намагалися створити художнє кіно. Треба було побудувати певну конструкцію сценарію. Над сценарієм працювало кілька чоловік. Найперше – Михайло Шаєвич, за професією сценарист, закінчив сценарний факультет ВДІКу. Другим був наш колишній головний редактор кіностудії Олександр Шевченко. Третій – я. В нас написано дев’ять варіантів. І щоразу ми відчували, що ще чогось бракує. І ось тоді було знайдено хід зі щоденником. Петлюра вів щоденника. Свого часу він був журналістом. Залишилися його записи, певні міркування на ту чи іншу тему, про різні події. В принципі, якщо всі ті записи скласти разом, то вийде щоденник, який дозволяв би нам повертатися в різні часи і в Україні, і вже в еміграції. Розкрити дуже багато моментів, пов’язаних як із життям, так і з діяльністю нашого головного героя. А також показати оточення, в якому він перебував і в Україні, і на еміграції.

– На роль головного героя був тривалий і великий кастинг. Чому саме Сергія Фролова ви запросили у свій фільм?

– Прискіпливо я відбирав акторів на всі ролі. Що стосується Петлюри – було п’ять кандидатів. Звичайно, я хотів дотриматися максимальної портретної схожості, але мене не влаштовувало, якби він був схожий, а при цьому актор такий собі. А тут збіглося – Сергій Фролов справді надзвичайно схожий на Петлюру, і він відчув особистість героя. Він зіграв так, як я собі уявляв і відчував Симона Петлюру. Хоча тут вийшла непроста історія. Фролов був четвертим кандидатом. Я його не знав як актора, бо серіали не дивлюся, а він у них багато знімається.

– …і працює в Одеському театрі юного глядача ім. Юрія Олеші.

– Де, чесно кажучи, я жодного разу не був. Для мене він був абсолютно новим актором. Я робив фільми про Бандеру, Шухевича, митрополита Андрея Шептицького. І всі персонажі були портретно дуже схожі на реальних історичних осіб. Мені про це казали багато істориків, критиків і очевидців, які знали їх особисто. Я й сам бачив це за світлинами. І Фролов добре вписався в цей ряд, все збіглося. До всього того, він глибокий актор, дуже тонко відчуває ті чи інші нюанси, які важливі, коли створюєш образ історичного героя. Я задоволений вибором.

– Переглядаючи хроніку тих часів, коли я працювала над фільмом «Хрестоматія українського німого кіно», та готуючись до нашої зустрічі, приходжу до висновку: дуже багато схожого в зовнішності Петлюри та Фролова. У вашому фільмі зібрався досить потужний акторський склад. Як ви працювати з акторами?

– З усіма я робив кінопроби. В картині задіяні двадцятеро народних артистів України. Проби робив не тому, що не вірив, а тому, що хотів переконатися: він саме з цього фільму. Кандидат може бути блискучим актором, надзвичайно талановитим, але це виявиться не його роль, не його кіно. Ось і все. Я взагалі не люблю, коли актори грають. Я кажу: живіть, вірте і живіть. Тому на кожну роль я намагаюся підбирати актора, якому близькі ті чи інші події життя його персонажа, ситуації, які могли б трапитися безпосередньо і з цим актором. Тут усе просто, за системою Станіславського. Звісно, я роблю репетиції, розказую про своє бачення кожного героя. Робота режисера – це як робота диригента в оркестрі. Він повинен відчувати кожний інструмент, а кожний інструмент має своє місце і свою силу.

– Як відомо, кіно – це найбільш дорогий вид мистецтва, над яким працює велика команда. Хочу відзначити абсолютно чудову операторську роботу у фільмі. А що ви можете розповісти про своїх колег, своїх однодумців?

– На жаль, у кіно немає постійної команди. Є постійні співучасники, наприклад, Михайло Шаєвич, з яким ми працювали разом і в попередніх фільмах: «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей». А решта людей, найчастіше – нові, бо хтось зайнятий в іншому проекті, у когось гастролі.

– Усе одно є вибір, і ви вирішуєте, залучати того чи іншого.

– Насправді особливого вибору не було. Цей проект був обмежений фінансово. Нам сказали в Держкіно, що одна хвилина історичного фільму може коштувати ось такі гроші, і не більше. Підтримка держави становила 50 % бюджету картини. Знайти ще 50 % було дуже складно. Але в нашій ситуації нам допомогло те, що я, як директор кіностудії, зробив студію третьою стороною. Вона виступила власницею, бо вона вже є власниця. Я не розумію, чому стоїть копірайт тільки на фільмах, де 100 % фінансування Держкіно. Вони ж тільки гроші дають, а кінофільм створюється на кіностудії. Не гроші творять фільм, гроші – це тільки інструмент для створення. Треба правильно ці гроші витратити, заплативши за зусилля, людські плюс технічні, щоб потім з цього вийшло кіно.

Люди, які сьогодні працюють в комерційному кіно, звикли до зовсім інших гонорарів і зарплат. У нас ситуація ускладнювалася ще й тим, що ми як державна організація підлягали процедурі тендерів. Хоча приватні студії не проходять тендерів, і це правильно. Слава Богу, що ще нема тендерів на акторів. Невже хтось там нагорі вважає, що найдешевший актор буде найкращим? Практика Голлівуду доводить протилежне: їхні «зірки» коштують мільйони доларів. Нині в держаних інструкціях, де йдеться про витрати бюджетних коштів, з’явилося забагато ускладнень. І через це працювати надзвичайно важко. З’являлися якісь випадкові люди, які абсолютно не мали жодного стосунку до кіно, але лізли, бо сподівалися на нас заробити собі якусь копійку. Я не граю «в темну». Коли я створюю фільм, мені «темні конячки» не потрібні. Я маю бути впевнений, що людина добре працює у своїй професії і що вона мене не підставить. Але це окрема тема.

– Згодна. У вашому фільмі є документальна хроніка. В історичних фільмах такий хід використовується. Це хроніка революційних подій у Києві і хроніка єврейських погромів. В чому ви тут вбачали сенс?

– По-перше, у нас там один із персонажів – французький документаліст, оператор, який знімав цю хроніку. І навіть є епізод, коли вони з Петлюрою, вже в Парижі, дивляться цю хроніку. Це історичний факт. По-друге, якби в мене було більше грошей, я би цю хроніку створив сам. Побудував би декорації, які мені підходили б, або поприкривав би вулиці так, як мені пасувало б.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)