Хто така «Леді Птаха»

Уже достатньо успішна актриса Ґрета Ґервіґ у 2017 році виступила з режисерським дебютом – фільмом «Леді Птаха». Прем’єра фільму відбулася 1 вересня 2017 року на Кінофестивалі у Теллуріді і стала помітним явищем у кінематографічному житті.

За рейтинговими результатами стрічка ввійшла до десятки найкращих фільмів 2017 року Американського інституту кіномистецтва, журналу «Тайм» (2 позиція) і Національної ради кінокритиків США. «Леді Птаха» отримав премію «Золотий глобус» у категоріях «Найкращий фільм – комедія або мюзикл», «Найкраща жіноча роль у комедії або мюзиклі», був п’ятикратним номінантом на «Оскар», зокрема у тих самих категоріях «Кращий фільм» і «Краща жіноча роль». Стрічку також надзвичайно тепло сприйняла й непрофесійна аудиторія. За три місяці в прокаті фільм, знятий за 10 мільйонів доларів, заробив 48 мільйонів доларів. Американський чоловічий журнал про стиль GQ називає «Леді Птаху» «сходом сонця», Detroit News – «любовним листом», а Sunday Times – кращою оповіддю про взаємини матері та доньки з часів «Мови ніжності» Джеймса Брукса 1983 року.

Сюжет фільму, ймовірно, багато в чому автобіографічний. Героїня стрічки, Крістін Макферсон, як і сама режисерка та автор сценарію Ґрета Ґервіґ, народилася й живе в Сакраменто, штат Каліфорнія, де закінчує навчання у школі. Вона відмовилася від свого імені й принципово називає себе не інакше як Леді Птаха.

Провінційне тихе містечко стає тлом розгортання споконвічного конфлікту батьків і дітей. Навчаючись у випускному класі католицької школи, дівчина мріє вступити до університету. Проте фінансові труднощі родини суперечать її намірам. Дорослішання героїні відбувається з усіма належними атрибутами: конфліктами з матір’ю, першим нещасливим коханням і розчаруванням у ньому, новими незвичними друзями, багатими або нігілістично налаштованими, юнацьким протестом і запереченнями, пустощами й жартами над викладачами і неминучою після цього розмовою в директорському кабінеті, грою в аматорському театрі, шкільним випускним і святкуванням повноліття.

Складні стосунки з матір’ю призводять до того, що дівчина без її відома та за підтримки батька наважується самостійно подати заяви на вступ у кілька різних університетів. По багатьох відмовах, один із них, у Нью-Йорку, все ж приймає її документи. І напередодні від’їзду Крістін ставить до відома матір, яка відмовляється навіть проводжати її в аеропорт. Глибоко вражена вчинком доньки, жінка всю ніч намагається написати їй листа, аби передати свої почуття, та так і не може цього зробити. Батько ж таємно збирає ці недописані чернетки й передає їх у валізі доньці.

Уже в Нью-Йорку, відірвана від звичних обставин і родини, дівчина раптом відчуває необхідність зв’зку з рідним Сакраменто, з якого так довго намагалася втекти у великий світ. Навіть особливе ставлення до віри, прищеплене в католицькій школі, стає їй порятунком у нових життєвих реаліях. Вона знову називає себе своїм звичайним ім’ям. І, прочитавши листи матері, розчулена і вражена, телефонує додому.

Фільм підкупає своєю простотою і відвертістю. Звичайну американську дійсність показано тут без зайвих прикрас, блиску й мішури, традиційно звичних для подібних підліткових драм про дорослішання героя чи героїні. Можливо, вирішена дещо в побутово-реалістичному ключі, стрічка все ж являє собою романтичну історію пошуку юної дівчини самої себе, дівчини, яка вірить у власні сили, сповнена рішучості й надії попри всі негаразди й необлаштованість довколишнього світу.

Участь Ґрети Ґервіґ у низці незалежних фільмів з низьким бюджетом в ролі актриси, ймовірно, сприяли набуттю необхідного кінематографічного досвіду й успішності її власного режисерського дебюту. Та все ж слід відзначити, що успіх фільму «Леді Птаха» багато в чому залежить і від виконавиці головної ролі. Одна з найвизначніших кінонагород – премія «Золотий глобус» у категорії «Найкраща жіноча роль у комедії або мюзиклі» дісталася виконавиці головної ролі Сірші Ронан.

Молодій, однак уже достатньо досвідченій і відомій актрисі, вдалося втілити на екрані складний і суперечливий образ дівчини-підлітка. Важкий характер і внутрішні суперечності юної Крістін Макферсон Сірша Ронан показала цілком закономірними і виправданими, логічними й зрозумілими з позиції своєї героїні. Бунтарство і пошук себе в цьому світі, непримиренність з обставинами, віра у свої сили, рішучість і незламність власних поглядів і переконань становлять основу створеного нею образу. Маленька, тендітна, трошки незграбна дівчина у її виконанні перетворюється на стійку особистість, яка все ж у певний момент не витримує тиску обставин, і тоді їй на допомогу приходить генетичний зв’язок із родиною і рідним містом.

Маленька актриса

Батьки Сірші, Пол, родом із Манчестера, та Моніка, з Ірландії, після весілля оселилися на південному заході Ірландії в містечку Кабра. Через економічну кризу кінця 1980-х молодому подружжю довелося перебратися до США, де 12 квітня 1994 року в Нью-Йорку народилася їхня єдина дочка Сірша Уна Ронан. Сірша ірландською означає «свобода», Уна, ім’я, що дісталось дівчинці у спадок від бабусі по лінії батька, перекладається як «маленький тюлень». Така дивовижно суперечлива гра слів у імені дівчинки, можливо, і вплинула на її майбутню долю.

Намагаючись влаштуватися в Америці, Пол почав відві-дувати акторські прослуховування, і йому пощастило. Він отримав кілька ролей, зокрема у таких відомих фільмах, як «Власність диявола» 1997 року з Гаррісоном Фордом і «Боксер» 1997 року з Деніелом Дей-Льюїсом. На зйомки Пол часто брав із собою свою маленьку дочку, і Сірша змалечку звикала до знімального майданчика.

1997 року родина повертається в Ірландію, оселяючись спершу в Дубліні, потім у графстві Карлоу, надалі в дублінському передмісті Гоут. Батько Сірші продовжував зніматися в кіно, щоправда, залишаючись виконавцем ролей тільки другого плану. За кілька років його дочці вдалося перевершити батькові здобутки й вийти на виконання головних ролей, та ще й змагатися за значні кінематографічні нагороди. Шлях цей не був простим. І ролі, які грала Сірша, часто суперечили її дитячому віку й тендітному вигляду.

Дебютом Сірші стала епізодична роль у телевізійному драматичному серіалі «Клініка». Дівчинці було дев’ять років. Ріанна Джерарті, її героїня, з’являлася аж у чотирьох серіях. У десять її наступною роботою стали зйомки в кримінальному серіалі «Доказ». У 2005 році розпочались зйомки романтичної комедії «Я ніколи не буду твоєю» з Мішель Пфайффер у головній ролі, фільму, з якого розпочалась велика акторська кар’єра Сірші Ронан. Доньку героїні – Іззі – зіграла Сірша. Напевне, саме після виходу цього фільму 2007 року маленьку актрису нарешті помітили американські режисери.

Якщо попередні роботи Сірші в кіно були малозначимими, то наступна стала для дівчинки подією переламною. Режисер Джо Райт для фільму «Спокута», що вийшов на екрани у 2007 році, шукав виконавицю на роль дівчинки-підлітка Брайоні Толіс, майбутньої письменниці. Дія відбувається в Англії наприкінці 1930-х років. Тринадцятирічна дівчинка з багатою уявою звинувачує Роббі, сина хатньої прислуги й коханця своєї старшої сестри Сесілії, у нападі й ґвалтуванні її п’ятнадцятирічної кузини Лоли. За несправедливим звинуваченням хлопець потрапляє до в’язниці. Між сестрами виникає ворожнеча. З початком Другої світової війни його забирають до армії. Сесілія зустрічає Роббі, й вони вирішують бути разом. Брайоні ж усвідомлює серйозність скоєного й спокутує свою провину важкою працею у шпиталі. Вона знаходить сестру й Роббі, та не може знайти порозуміння з ними, і їй доводиться піти. Пізніше вона дізнається про загибель і сестри, і її коханого.

По багатьох роках, уже відомою письменницею, Брайоні в інтерв’ю розповідає про свою книгу, де вона описує події власного життя й вигадує для цієї історії щасливий кінець.

Сірша в ролі Брайоні Толіс замислена, складна і навіть не по роках мудра. Її недитячу зосередженість помітили як нетипову рису для дітей, що виконують головні ролі.

Вона виглядала достатньо впевнено поруч зі своїми дорослими досвідченими партнерами Кірою Найтлі та Джеймсом МакЕвоєм. Саме за виконання ролі Брайоні Толіс у дитинстві вона вперше була номінована на премію «Оскар» як краща актриса другого плану, а також на «Золотой Глобус» і BAFTA. Жодної нагороди, щоправда, не отримала, та для її тринадцяти років це все одно був успіх. Вона стала однією з наймолодших актрис, яких було номіновано на «Оскар».

Того ж 2007-го на екрани вийшов ще один фільм з її участю – стрічка австралійської режисерки Джилліан Армстронґ «Смертельний номер», що оповідала про долю всесвітньовідомого ілюзіоніста Гаррі Гудіні. Хоча головні ролі виконали Кетрін Зета-Джонс і Ґай Пірс, фільм не мав значного успіху. Сірші ж знову пощастило опинитися у зірковому складі й працювати поруч із відомими акторами світового рівня.

Зрештою, вона й сама вже була не початківцем, мала, нехай і не такий великий, акторський досвід. Її пізнавали, і, як то кажуть, слава вже йшла попереду неї.

Та це визнання не завжди оберталося своєю привабливою стороною. Сірші довелося дещо змінити у своєму приватному житті: перейти на домашнє навчання, аби позбутися неприємних ситуацій, в які вона часто потрапляла через свою ранню популярність. В іншому вона залишалася звичайною дівчинкою.

Недитячі ролі

У 2008 році важливою для Сірші стала головна роль Ліни Мейфліт у фантастичній стрічці Ґіла Кінана «Місто Ембер: Втеча», за яку актриса була номінована на IFTA («Irish Film and Television Awards»). Фільм за однойменним романом Джин Дюпро оповідає про підземне місто, створене перед апокаліпсисом для збереження життя на планеті. Двоє підлітків, попри існуючий закон і лад, шукають шлях на земну поверхню. Загалом фільм був не надто успішним ні на фестивалях, ні в прокаті.

повний текст читайте в паперовій версії журналу