Мері Луїза (Меріл) Стріп (н. 1949) – американська кіно- й театральна актриса. Одна з шести в історії нагороди акторів – володарів трьох «Оскарів» (також абсолютний лідер за кількістю номінацій від Американської кіноакадемії: 19). Крім того, її 29 разів номінували на «Золотий глобус» (самих нагород отримала 8). Також двічі лауреатка премій BAFTA, Гільдії американських акторів, «Еммі» й призер двох найбільших світових МКФ – у Каннах (1989) і на Берлінале (2003); не кажучи про десятки інших міжнародних та американських відзнак. Випускниця коледжу Вассар (1971), а також Єльської школи драми (1975). Перед приходом у кіно грала в театрі, зокрема, брала участь у постановках Нью-йоркського шекспірівського фестивалю. 22 червня 2016-го їй виповнилося 67 років.

Називати Меріл Стріп улюбленою актрисою – так банально, що майже непристойно. Це майже так, як заявити, що твій улюблений письменник – приміром, Джеймс Джойс, а режисер – Франсуа Трюффо. Себто сперечатися ніхто не наважиться (ще б пак!), але, цілком імовірно, тебе запідозрять у кон’юнктурності чи просто небагатій фантазії.

Але в цьому випадку це таки чиста правда. Меріл Стріп – і справді моя улюблена актриса. І ця ситуація незмінна вже добрих років двадцять п’ять – мабуть, відтоді, як уперше побачила її на екрані (хоч навіть не пригадаю, в якій саме з комедій чи мелодрам кінця 1980-х – початку 1990-х). На той час мій глядацький досвід був іще надто невибагливим, щоб оцінювати акторський талант чи, тим паче, з кимось порівнювати; було лише загальне емоційне переживання від побаченого. Але й нині, коли можу назвати щонайменше два десятки улюблених актрис різних країн і поколінь, її авторитет у моїх очах – як і харизма – залишаються непорушними. Ба більше, здається, це один із тих нечисленних випадків, коли епітет «велика» не виглядає надмірним чи, навпаки, порожнім.

Із 1977 року, коли Меріл Стріп уперше з’явилася на великому екрані, й донині, коли на її рахунку вже понад 80 ролей (включно з телевізійними), незбагненним чином їй все одно вдається щоразу дивувати. Це актриса, яка перевтілюється з кожною новою роллю. І йдеться не лише про якісь вікові зміни, – бо і молодою їй доводилося грати старших жінок (досить пригадати переродження-«навпаки» в чорній комедії 1992 року «Смерть їй пасує»; одначе й у свої майже шістдесят вона з таким запалом витанцьовувала в мюзиклі «Mamma MIA» (2008), що, здавалося, ніби їй не більше сорока). Але мова радше про неймовірну – а може, й справді геніальну – здатність до мімікрії. Часом складається враження, що з кожною наступною роллю Меріл Стріп просто стає новою особою. Вже не один критик і глядач звертав увагу на те, що вона здатна не лише змінювати інтонації, манери чи, скажімо, ходу – але навіть міміка, жестикуляція чи прояви емоцій стають іншими (так, що іноді з першого погляду її і не впізнаєш). Залежно від персонажа, Стріп може здаватися то неймовірною красунею («Мангеттен», 1979, «Вибір Софі», 1982), то доволі непримітною («Ревнощі», 1986) чи просто далекою від будь-яких візуальних «стандартів», але страшенно впізнаваною «Залізною леді» (роль Марґарет Тетчер в однойменному фільмі 2011 року).

Не перестає вражати і те, як своєю появою в кадрі вона наповнює додатковими сенсами навіть зовсім банальні фільми (а Стріп, до слова, ніколи не цуралася жанрового кіно). Комусь із критиків належить дотепне зауваження, що будь-яка стрічка, в якій з’являється Меріл Стріп, автоматично, не залежно від якості режисури, стає номінантом на «Оскара». Це напевно можна сказати і про деякі найпопулярніші фільми останнього десятиліття за її участю, як-то: «Джулі та Джулія: Готуємо щастя за рецептом» (2009) – симпатичну, але не більше, кулінарну мелодраму про двох жінок різних поколінь, які через готування їжі та спілкування пізнають себе (тут Меріл Стріп дуже «апетитно» зіграла колишню кулінарну зірку Джулію Чайлд); або, зрештою, «Диявол носить Prada» (2006) Девіда Френкела, де їй дісталася роль стервозної головної редакторки нью-йоркського журналу мод Міранди Прістлі (для фільму актриса не лише схудла майже на 10 кг, а й з’явилася в стильній перуці, й на екрані поводилася так, ніби й справді все життя провела в індустрії мод). Не виникає сумнівів: якщо не всі нагороди, то принаймні величезні касові збори обох фільмів – насамперед її заслуга.

Від Голокосту та В’єтнаму до Африки

Нині, коли вона є однією з найоплачуваніших голлівудських актрис, важко уявити, що на першу кінороль Меріл «забракували», іще й, подейкують, обізвавши «страшною» (ці слова жовта преса приписує режисерові Ді Лаурентісу, котрий не взяв Меріл у фільм «Кінґ-Конґ»; потім актриса зізнається, що й сама вважала себе «надто потворною» для акторської кар’єри). В кіно ж її вперше привів Джон Казале – колега, з яким вона познайомилася на репетиціях Шекспірової «Міри за міру» і з яким у неї невдовзі почався роман.

Натомість уже друга кіноспроба була вдалою, тож дебютувала Стріп у стрічці «Джулія» (1977) Фреда Ціннемана, яка розповідає про долі двох дівчат у час Другої світової війни (головні ролі тут виконали Джейн Фонда та Ванесса Редґрейв). А вже другий фільм – «Мисливець на оленів» (1978) Майкла Чіміно – приніс Стріп першу номінацію на «Оскар». У стрічці йдеться про трьох американців російського походження, які перейшли через В’єтнамську війну^[1]; актрисі ж дісталася роль другого плану – дівчини, що опинилася між двома чоловіками. Її партнерами на знімальному майданчику стали молодий Роберт Де Ніро і той-таки Казале, котрий на той час уже був смертельно хворим. Згодом Стріп розповість, що погодилася на цю роль лише заради нього (на той час вони вже були заручені), бо не хотіла залишати його самого; стрічка отримала п’ять номінацій на «Оскар» і принесла актрисі славу, а також серйозні похвали від авторитетних критиків. Але вже в березні 1978 року Казале не стало, тож Меріл Стріп іще довго не любила згадувати про цей фільм.

Того ж року актриса з’явилася в яскравій, хоч і другорядній ролі, в історичному міні-серіалі з промовистою назвою «Голокост» (режисер Марвін Дж. Чомскі) – телесазі про дві родини, єврейську та християнську. Стріп, яка, за власними словами, погодилася на фільм насамперед тому, що мала фінансові труднощі, зіграла німкеню Інґу Хельм, одружену з художником-євреєм; хай там як, за неї вона отримала свою першу нагороду «Еммі».

Власне, вже відтоді в кар’єрі актриси не було особливих перепадів: кожна наступна роль робила її щораз відомішою і серед глядачів, і серед критиків, помножуючи кількість нагород або номінацій на них.

Іще 1979-го вона встигла з’явитися в трьох знакових для себе фільмах. Це – лірична комедія Вуді Аллена «Мангеттен» (фільм, який дехто з критиків називає її першою найвиразнішою кінороллю; і хоча це теж лише роль другого плану, але актриса постала тут у незвичному амплуа – красивої та незалежної американки, колишньої дружини головного героя, якого зіграв сам Вуді Аллен); політична драма «Спокуса Джо Тайнена» Джеррі Шацберґа, де актриса втілює якраз одну зі «спокус», що постають перед молодим політиком (його зіграв Ален Алда); і нарешті драма Роберта Бентона «Крамер проти Крамера», відома найбільше завдяки дуетові Стріп – Дастін Гофман, обоє зіграли подружжя, що розпадається, і намагається в суді вирішити долю свого неповнолітнього сина. Неоднозначна з етичної точки зору позиція героїні Стріп (котра хоче покинути родину, щоб зрозуміти себе) повною мірою розкриває її акторський потенціал; саме після «Крамера» почали писати, що Стріп може зіграти кого завгодно, і навіть здатна змусити своїх найпалкіших прихильників зненавидіти її персонажа. Сам же режисер був вражений неймовірною працездатністю актриси, котра, за його словами, так наполегливо вживалася в роль, що, здавалося, ставала нею одержима.

З-поміж ролей початку 1980-х належить згадати принаймні дві – одну в дуеті з молодим Джеремі Айронсом в екранізації роману Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта» 1981-го (тут Стріп зіграла, з одного боку, Сару Вудраф – головну героїню, яка живе у вікторіанську добу, а також актрису, яка грає її роль у фільмі й має романтичні стосунки зі своїм партнером на знімальному майданчику, – він же головний герой романної фабули). Меріл Стріп легко переключається з класичного романтичного амплуа на «себе саму», творячи в обох сюжетних лініях й емоційну напругу, й інтелектуальну дистанцію до показуваного (яку намагався в романі створити і письменник). І навіть попри не найбільш переконливу режисуру, акторський дует оцінили дуже високо (зокрема, Стріп отримала за фільм другий «Золотий глобус», премію BAFTA і чергову номінацію на «Оскар»).

А вже наступного року з’явилася двосерійна екранізація іншого драматичного роману – американського письменника Вільяма Стайрона «Вибір Софі», і цього разу Меріл Стріп вразила неймовірним і зовсім не схожим на попередні ролі перевтіленням у героїню з пекельним минулим – польку Соф’ю Завістовську (окремої згадки вартує польський акцент Меріл), яка пережила Голокост, а тепер безуспішно намагається почати в Америці нове життя. Героїня Стріп катує себе через вибір, який свого часу довелося зробити (вона мусила вирішити, кого з двох дітей врятувати від табору смерті), а також із великим болем згадує свого батька-антисеміта.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑До речі, в СРСР фільм апріорі засудили, а на прем’єрі в Західному Берліні радянська делегація просто покинула зал. – Див.: