31 жовтня 2018 року не стало Едуарда Марковича Митницького – визначного театрального режисера, народного артиста України, професора кафедри режисури та майстерності актора Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, засновника і незмінного керманича Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Постановника понад 170 вистав у театрах, народних театральних колективах, на радіо й телебаченні. Відкривача чималої кількості акторських талантів (Ада Роговцева, Нонна Копержинська, Валерія Заклунна, Юрій Мажуга, Борис Романов, Олександр Ганноченко, Володимир Горянський, Віталій Лінецький та ін.). Педагога, чиї учні стали провідними постановниками (Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Олексій Лісовець, Тамара Трунова та ін.). Світла пам’ять Майстру!

Анна Липківська, театрознавець:

– За довгі роки нашого знайомства – чверть століття, не менше – було багато всякого. Приємного і не дуже. Ніжності й нерозуміння. Спілкування й дистанційності. Захоплень і порахунків. Та я була й буду безмежно вдячна за «П’ять пудів кохання». За учнів-режисерів. За «Хазяйку» та легенду про «Варшавську». За «Тригрошову» в Одесі та «Украдене щастя» у Вільнюсі. За репетиції. За розмови…

Ніби вже й сказано про Едуарда Марковича багато й на радіо, і в газетах, і в соцмережах, але починаєш про нього думати, згадувати його – і виявляється, що ще можна говорити, говорити й говорити…

І я поставила собі запитання: що було в ньому головне як у людині, як у режисерові? Зрозуміло, що Митницький був надзвичайно талановитою людиною і міг якось так, на дотик, на нюх, з одного погляду, відчути й відтворити саму матерію театру. Він був дуже дотепною людиною. Гострою розумом, слівцем. Але – не веселою. Бо, як на мене, надто серйозно ставився до життя й до людей. Надміру високі вимоги висував людям і сам через це страждав, бо вони не могли відповідати його очікуванням, бути ідеальними. Митницький на них ображався, потім пробачав, був поблажливим, далі знов ображався...

Він був страшенним перфекціоністом у житті та творчості, і це, як на мене, визначало все, і хороше, і погане, що йшло від нього. Він надто добре бачив недоліки, негативне чи проблемне. Тому, очевидно, безкінечно придумував нові назви виставам. Скажімо, «Майн кампф», «Сільвія», «Торгівці гумою», «Голубчики мої» на моїй пам’яті змінювали назву по два-три рази: так він наполегливо шукав заманливої зачіпки для глядачів. І коли він говорив, що не любить своїх вистав, мені здається, не кривив душею. Бо у виставах бачив не скільки те, що вдалося, що вийшло, чого він досягнув, як те, чого не зробив, що недовитиснув з актора. Утім, такий перфекціонізм – це й величезний плюс, бо він тоді не сягнув би тих вершин, які йому вдалося утримувати багато років.

Людям із Митницьким було непросто, і йому з ними – також. Думаю, що і з самим собою йому було нелегко. Він, скажімо, постійно доробляв-переробляв свої вистави. Це взагалі такий собі old school режисури, бо нині режисери роблять виставу, перегортають сторінку і йдуть далі. Едуард Маркович весь час повертався до своїх вистав, міг безкінечно репетирувати спектакль, який уже йде декілька років, змінювати фінал. Пам’ятаю, одразу після прем’єри «Живого трупа» ми з ним перекинулися декількома словами, і я зауважила, що мене щось не влаштовує у фіналі. І він його переробив. І сказав потім: «Ось, переробив, зайди, подивись». Звісно, переробив не так, як мені бачилося. Але наша розмова збудила в ньому власну думку, і він втілив її. Він прагнув досконалості, йшов до неї.

Відтоді, як з’явилася його вистава «П’ять пудів кохання», я вимірюю нею всі постановки за Чеховим. Бо, як на мене, в ній було еталонне психологічне діагностування персонажів та їхніх проблем, такий собі чеховський неідилічний погляд на людей, на їхні вчинки, на те, як люди не можуть дати собі ради в житті. Це золотий перетин режисури – там усі мотиви було доведено до завершення.

Мені видається, він не випустив свою останню виставу «Орфей спускається в пекло», яку репетирував сім років, не лише через те, що фізичних сил не стало, здоров’я не дозволило чи ресурс вичерпався. Він намагався вловити цю досконалість, яка від нього все далі й далі відсувалася.

Я безмежно вдячна йому за можливість поставити в його театрі «Санта Крус». Тоді Митницький любив «запускати» багато вистав одночасно. Режисери буквально билися за репетиційні точки. Репетиції вистави тривали майже два з половиною роки, а в результаті ми її випустили менше ніж за два місяці. Коли Митницький переглянув повний прогін – а ми боялися, що він почне втручатися, переробляти, – то зробив лише одне зауваження: скоротити монолог героя у фіналі вдвічі. Ми скоротили… ну, не вдвічі, але скоротили. І він дав добро на прем’єру…

…У період мого давнього «зависання» на лівому березі він доволі часто підвозив мене вечорами Петровською алеєю на білій театральній «Таврії». Нині, коли вже сама за кермом, проїжджаючи цією дорогою, незмінно його згадую. І згадуватиму завжди.

…Усі ці дні крутиться в голові булгаковське: «Він заслужив спокій».

Спочивайте у спокої, Едуарде Марковичу.

Петро Миронов, актор:

– Я дуже вдячний долі, яка звела мене з такою особистістю, як Едуард Митницький, тому що це найяскравіша постать на моєму творчому горизонті. Нині, оглядаючись, можу це сказати точно. Він повірив у мене. Саме Едуард Маркович привів мене в Театр драми і комедії. Я був першим актором, якого він взяв у трупу без попереднього прослуховування. І я дуже радий, що не підвів його.

Якось, коли в театрі був показ дитячої вистави, я спостерігав за ним перед початком. У залі шуміли діти, чимось кидалися, бешкетували. Митницький вирішив заглянути до зали, щоб побачити, скільки прийшло глядачів: чи хвалити, чи сварити розповсюджувачів квитків. І коли його побачив один із хлопчиків, він вигукнув: «Ой, мамо, дивись – Бог!» Йому це так сподобалося, що він забув про касу.

Едуард Маркович любив розумних людей. Спілкування з ним – це такі дивні хвилини порозуміння, дивні хвилини відкриттів. Він був людиною нинішнього рішення. Не хотів повторювати нічого вчорашнього. Тому з ним було і важко, й цікаво. От показуєш, приміром, йому якусь сцену на репетиції, а він: «Що ти за глупство там робиш?» На що відповідаю: «Так ви ж самі так учора казали». А він завжди відповідав: «Учора я був молодий і дурний».

Одна з найдорожчих для мене вистав Едуарда Митницького, яка йде досі, – це «Анна Кареніна». Перша наша з ним спільна робота від початку створення до прем’єри. У мене з цією виставою склалася цікава історія. Коли вивісили списки акторів, зайнятих у цій виставі, там не було визначено, хто яку роль гратиме. І от ми на одну репетицію зібралися, на другу. Він почав роздавати ролі, а мене не називає. А потім раптом: «Ну, а Миронов у нас гратиме… – мхатівська пауза, – Адвоката». Я з роману пам’ятаю, що з цим героєм пов’язаний невеликий епізод. Тому відповів йому словами Адвоката з вистави «Живий труп»: «Ну-с, батечку, справи у нас з вами йдуть добре» (сміється. – Авт.). На репетиціях він завжди закликав акторів до діалогу. Я довго терпів, мовчав, а потім наважився і почав бесіду про персонажів, про час написання роману, що Левін насправді є Льовіним. Після цього Едуард Маркович, який тоді ще звертався до мене на ви, сказав: «Петю, ви розвіяли мої сумніви – я вам даю роль Левіна». А оскільки я знав, що Левіна грає його улюблений актор Олександр Гетьманський, то думав, що нечасто виходитиму на сцену. Та сталося так, що вийшов уже на другій прем’єрі. Згодом Гетьманський перейшов до Театру російської драми. Певний час я грав один, а потім мені поставили в пару Олександра Кобзаря. Згодом Едуард Маркович зняв мене з цієї ролі, сказавши, що я вже застарий для неї. Та минув деякий час, я змінився і зовнішньо, і внутрішньо. Коли-не-коли заміняв Кобзаря, і актори почали клопотати, що зі мною вистава виграє. Так я знову почав грати Левіна і граю його досі. Нині на ролі сам, бо Кобзар теж покинув театр.

Митницький заглиблювався у все: не було в театрі місця, де він не доклав би рук чи де не зазирало його око. Він знав про всіх: хто чим «дихає», у кого які пріоритети. Сам же повсякчас відстоював пріоритети театру. У деяких моментах міг бути нетерпимим, навіть запально-жорстоким, та ніколи за ним не помічено чванства й підлості.

Едуард Маркович часто повторював Щепкіна: «Або священнодій, або забирайся геть». І завжди намагався дотримуватися цього гасла. Відчував себе творцем і бачив плоди своїх справ, а це було найголовнішим. Через наш театр пройшло безліч людей. Багатьох акторів він запрошував з інших театрів. Наприклад, із ТЮГу. Я навіть жартував, що ТЮГ став кузнею наших кадрів. Митницький завжди цінував талант. Міг усе вибачити, але не терпів хамства. В акторах завжди цінував моментальну живу реакцію. Якщо, приміром, йде вистава, і десь вибухнула лампочка з софітів, глядач уже здригнувся, а актор ніяк на це не відреагував, то йому дісталося би від Митницького на горіхи. Також цінував уміння мислити. Якщо актор мало думав на сцені, він для нього був нецікавим. Цей недолік можна було компенсувати хіба що комічністю, буфонадою, фарсом, які він теж дуже поважав.

Він був людиною спонтанно дотепною. Ніколи ні до чого не готувався навмисне. Одного разу, коли прийшов на збір трупи в тілогрійці кольору хакі, позаяк застудився, а в театрі було холодно, одна актриса вигукнула: «Едуарде Марковичу, не вдавайте сторожа, у вас нічого не вийде». На що він моментально відповів: «Ти хочеш сказати, що я у своєму віці навіть у сторожі не годжуся?» (сміється. – Авт.).

Мені було дуже приємно, коли він показував гостям мої книги, кажучи: «Ось наші актори такі книги пишуть». Часто любив називати мене найпоетичнішим з акторів і найартистичнішим серед поетів. Підписував мені книги як другові, і це для мене завжди було вищим мірилом. Я ніколи не наважувався назвати його своїм другом, лише старшою рідною, близькою людиною. А він на людях називав мене своїм другом.

повний текст читайте в паперовій версії журналу