В силу свого підліткового віку я шукав зону волі, певної незалежності. На підготовчих курсах я зрозумів, що театр – це те місце, де є більше комфорту і свободи, ніж у моменти розпивання портвейну на Великій Житомирській. Психофізичні тренажі поглинули мене з головою: цікаво було перевтілюватися в різні образи і таким чином пізнавати самого себе, свої нові можливості, працювати з енергіями. Для мене це була така собі магія, коли дорослі люди, як, наприклад, наш викладач Богдан Дмитрович Струтинський (художній керівник Київського театру оперети. – В. І.) у класичному чоловічому костюмі та з ароматом Giorgio Armani ходив на руках з виряченими очима, демонструючи надскладні акторські техніки. Збоку це, звісно, виглядало трохи божевільним, але так притягувало й манило, що мені захотілося стати поруч з такими людьми, щоб творити таке ж «безумство».

Вже протягом навчання я зрозумів, що, коли починаєш серйозно й поглиблено працювати в цій сфері, то магії вже не так багато залишається. Більше схоже на відому приказку про коня на весіллі: «голова у квітах, а зад у милі». І показувати цю святкову красиву «голову», яку бачить глядач, не так легко. Це величезна щоденна психологічна і фізична праця. І якщо її добре виконано, то в кінці можлива поява цієї магії, чогось третього – того, що не пояснюється словами. Тоді з’являється відчуття неймовірного задоволення – кайфу, заради якого і хочеться зосередитися на цій професії.

У талановитих режисерів щоразу нові методи

Високопрофесійну школу акторської майстерності Віталій Салій опанував, навчаючись на курсі у провідного майстра сцени, художнього керівника Театру драми і комедії на лівому березі Едуарда Марковича Митницького. Після університету актора офіційно запросили до цього театру, де він і досі продовжує працювати. Відшліфовувати свій талант до високого рівня «звучання» йому пощастило з такими провідними постановниками, як Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Едуард Митницький, Андрій Білоус, Тамара Трунова, Катерина Степанкова та інші. Роботу з режисером Салій вважає дуже важливою, бо це саме та людина, за словами актора, перед якою хочеться або не хочеться відкриватися, у якомусь сенсі навіть сповідатися. Віталій переконаний, якщо між виконавцем і постановником є розуміння та довіра, то це просто розкіш – «неймовірне щастя разом працювати, шукати й творити».

Будь-який талановитий режисер має свої особливості в роботі, ба навіть кожна вистава того ж режисера має свої відмінності. Ось, наприклад, Олексій Лісовець приходить на першу репетицію із зошитом, у якому вже виписана готова вистава: всі режисерські, музичні та художні вирішення, мізансцени, всі характери і поведінка героїв. Постановку він уже як режисер придумав і в голові не раз її прокрутив, тому партитура прописана «від і до». Моє завданням як виконавця – потрапити у його «схему», тобто зрозуміти і відтворити придуману ним історію, доповнюючи своїми знахідками. Дмитро Богомазов діє за протилежним принципом, він відштовхується від акторських пошуків і пропозицій. Для Андрія Білоуса важливим є чуттєвий ряд героїв і самої вистави. Едуард Митницький діє за принципом класичної школи психологічного театру, тому репетиції починаються і проходять через тонкий чіткий аналіз біографії та історії кожного персонажа. Цікаво працює над постановкою і Тамара Трунова: вона вміє по-чоловічому чітко вести і тримати під контролем саму сюжетну історію, при цьому залишатися як жінка чутливою в асоціаціях і символах; часто пропонує нестандартні вирішення. Це хіба у режисерів-ремісників все відбувається за «протоптаною стежиною», а у талановитих режисерів щоразу нові методи, нові відкриття.

Кожна роль – це новий пошук

2014 року в актора був перший творчий ювілей – 10 років роботи в улюбленому театрі, де йому вдалося зіграти у двадцяти постановках. Найбільш знакові ролі створено за останніх п’ять років: потішного й задушевного солдата Івана Чонкіна («Граємо Чонкіна»), сільського демона-Казанову – Ліолу («Куди подме вітер…»), безсоромного мудрого слугу Сґанареля («Дон Жуан, або Уроки зваблення»), курйозну й відважну бабусечку Бернадетту («Дві дамочки у бік півночі»), містичних, брутальних і гострих на язик – Ярмаркового зазивалу і Дурника Карла («Карнавал плоті»), манірного дивака Відоплясова («Опіскін. Фома!»). Завдяки двом останнім актор потрапив до номінації «за кращу чоловічу роль другого плану» Київської Пекторалі.

Прослідковується тенденція режисерів запрошувати Салія на ролі комічного плану – диваків, скоморохів-балагурів, дурників-простаків і спокусників. Окрім того, Віталій майже кожну свою роль намагається пройняти потойбічною загадковістю, манливою таємничістю, а місцями просто-таки відвертим демонізмом. Проте, незважаючи на вже дещо «забетоноване» амплуа Арлекіна, не так давно Дмитро Богомазов побачив у нього хист створити серйозного ліричного героя. Він запросив Салія на головну роль – Автора у виставі «Веселощі сердечні, або Кепка з карасями» (постановка – лауреат у номінації «Краща драматична вистава», Київська Пектораль 2014 року). Це безхитрісна комедія про будні забутого Богом села, до якого на деякий час потрапляє герой Салія. Глядач до кольок у животі сміється над усіма дивакуватими персонажами вистави і очікує, що Автор у виконанні Віталія теж от-от «піде в танок» і почне видавати комічні трюки та викрутаси. Однак актор стримано і вправно тримає протягом усього дійства задану тему ностальгії, самотності й поетичної туги. Він відкрився для своїх шанувальників у новому образі – мандрівного філософа романтичного складу душі.

Кожна роль – це новий пошук. Якщо літературний матеріал хороший, наприклад, це класика, то я відштовхуюсь від автора, від його змалювання персонажу. Якщо драматург не виписує чітко героя, тоді доводиться вже з режисером шукати певні точки творення ролі. Часто доводиться працювати інтуїтивно. Головне – завжди і повсякчас бути уважним і чуйним: уявно «насаджуєш» на себе нового персонажа, точніше «садиш» його поруч з собою і цілодобово «прокручуєш», при цьому не забуваєш спостерігати за зовнішнім світом, людьми, ситуаціями і знаходити спільні точки перетину. Будь-яка думка, сказане кимось слово, що-небудь мимохідь прочитане може зробити величезний прорив у пошуку сутності героя, спрямувати на точний вектор.

А ще вважаю, що левова частка твого успіху залежить від партнера: і режисер, і п’єса важливі, але хороший талановитий чутливий колега – це більше 50% успіху. Мені дуже пощастило, адже у Театрі драми і комедії працюють чудові актори, серед яких найбільш комфортно працювати з Лесею Самаєвою, Адою Роговцевою, Олександром Кобзарем, Андрієм Самініним, Ахтемом Сеїтаблаєвим, Володимиром Горянським та Михайлом Кукуюком.

Окрім того, акторська професія досить складна: постійна конкуренція, велике фізичне й емоційне навантаження, необхідно весь час перебувати у творчому процесі (репетиції у театрі, зйомки, перегляди фільмів, вистав, читання книг), а також, як кажуть, «на вістрі часу» – цікавитися всіма новинами і відкриттями у світі, якщо є можливість, бути очевидцем яскравих подій. Адже парадокс акторської професії полягає в тому, що ти зіграв сьогодні виставу, однак не можеш усім продемонструвати свій результат, як, наприклад, скульптор свою роботу. На основі таких роздумів деколи виникає певна тривога, страх, особливо коли потрапляєш у середовище людей, зовсім не пов’язаних з мистецтвом: тобі щоразу потрібно доводити те, ким ти є і чому ти присвятив своє життя. Це змушує триматися у професійному тонусі.

Робота в

Прізвисько «Рудий» міцно закріпилося за Віталієм Салієм. Проте йому дуже поталанило з вихованням, адже свій сонячний колір волосся його навчили з дитинства сприймати позитивно, як плюс – свою особливість та перевагу. А далі актор відчув ту перевагу у професії, особливо в кіно, де типаж Рудого є певним «трендом». Затребуваність на українському та російському кіноринку (особливо це стосується серіалів) у Віталія просто грандіозна: з його участю знято вже понад 50 стрічок. Солдат, розвідник, хуліган, злодій, міліціонер, сутенер, режисер, фотограф, музикант, учитель танців, таксист, кур’єр, ресторанний менеджер, клоун у цирку і… це не весь перелік зіграних В. Салієм різнопланових і різножанрових ролей. У хорошому сенсі складається враження, що сучасний фільм чи серіал без рудого героя просто втрачає свою візуальну і жанрову цінність. Серед найвідоміших серіалів – «Клан ювелірів», «Жіночий лікар», «Повернення Мухтара», «Леся+Рома», «Доярка з Хацапетівки», «Маршрут милосердя», фільми – «Старики-полковники», «1941», «Акула», «Ангели війни», «Смерть шпигунам. (Прихований ворог)», «Офіцерські дружини». За роль офіціанта Степана з сіткому «Ластівчине гніздо» Кирила Кашлікова та Олександра Тіменка Салія було відзначено в номінації «актор телевізійного фільму/серіалу (чоловіча роль другого плану)» національної телевізійної премії України «Телетріумф». Окрім того, актор знявся у двох спільних з Україною зарубіжних проектах: драмі Джорджа Джесела «Маленька танцівниця» (Сербія, Україна, Чорногорія) та чотирисерійному воєнному фільмі Едуарда Пальмова «Смерть шпигунам. (Прихований ворог)».

Робота в одному з останніх проектів – 20-серійному фільмі Дмитра Петруня «Офіцерські дружини» – найцікавіша і вельми знакова в кінотворчості актора. Віталій зіграв розвідника Савельєва в окупованому гітлерівцями місті під час Другої світової війни. Як зауважив сам Салій, його герой це такий собі «хижак, який внутрішньо себе пожирає», або ж, мов фенікс, самоспалюється через зраду коханої жінки. Герой просто скаженіє від люті через невзаємну любов і, майже по-звірячому, здійснює самосуд над «зрадницею» Батьківщини. В очах глядача він покутує свій гріх, коли рятує маленьку дитину, що залишилася після смерті коханої. Салій у ролі Савельєва – наче дволикий Янус: у ньому борються любов і ненависть, тваринні інстинкти і щирі почуття, патріотичні й особисті інтереси.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)