«Євген Гуцало. Куди біжить дорога». Автор ідеї Андрій Гуцало. Авторка сценарію Леся Воронина. Режисер-постановник Василь Вітер. Кінооператор Арсеній Бортник. Звукорежисер Андрій Кравченко. Виконавча продюсерка Галина Криворчук. Студія ВІАТЕЛ. 2018

Від початку і до кінця фільм тримає «Гуцалів час» і тебе в ньому. Ти ступаєш у зимові сліди, налаштовуючи серце на «передчуття радості», але перші кадри кидають тебе у війну. В зоні війни, в окупованій фашистами Новій Греблі, починається Євгенове дитинство. Перші дитячі відчуття – жорстокі зіниці націлених автоматів, постійний страх, що вбити можуть тебе, або братика-сестричку, або маму. Його огортає жаль, а в глибині дитячого серця народжується протест проти насильства, яке нищить людину. Він ніколи не зможе забути і простити єдиного партизанського пострілу, за який німці знищать село. Йому цього «непрощення» теж не забудуть, і на довгі 20 років іменем цензури «Мертву зону» заборонять, а письменника почнуть цькувати і перестануть друкувати.

«Він – не жертва, а воїн на полі бою», – скаже про Євгена Гуцала в кадрі фільму професор Олександр Ковальчук. Гуцалове поле бою – білі аркуші з прописаним «власним настроєм». Настрій різний, але постійно з чорних знаків його дивовижного слова прочитується послання «часу, що біжить». Євген Гуцало з часом не змагався – він його випереджав. Навіть, коли спомином по ньому стріляла минула війна, коли вибухала каліцтвом, коли повертався до шибки, виглядаючи маму, – все одно в його текстах проступав час майбутній. Він накопичував цей час у енергію важливого слова, яке повинен був сказати!

«Здається, я писав завжди». Хлопчиком він змайстрував коло хати стіл, сидів за ним і писав, віддаючи аркушам свої непогамовані почуття. Писав, надсилав, його не друкували, але він не здавався. Він біг дорогою Слова і зчитував знаки часу. «В кого це ти списав?» – не повірить батько, прочитавши перший твір сина-школяра.

Колись у шибку Женя виглядав маму, підганяв час, просив братика плакати, щоб мама їх почула і швидше повернулася – учителька воєнної пори. Йому пригадають мамине вчителювання в окупованому фашистами селі. І до Шевченкового університету – його найзаповітнішої мрії – не приймуть. Лукаво про причину промовчать. «У зв’язку з конкурсом», – напишуть формально. Його заболить дорога, що побіжить із несправедливого Києва додому. Він болісно, «у собі», переживе цей час. Словом гамуватиме біль і образу.

…Через рік вступить до Ніжинського педагогічного інституту. Вже в студентську пору Євген Гуцало налаштований тільки на письменництво. «Я писав на лекціях, писав у кімнаті гуртожитку, писав у старовин­ному, Графському – ще Безбородька – саду, писав у міській бібліотеці, посилав написане в Київ, але звідти – себто звідси – одержував одні й ті самі відповіді, негативні, стандартні!»

Він мріє друкуватися, видаватися, жити за часом київським. Натомість, його зустріне радянське, з московським акцентом, насторожене місто. Велика письменницька братія – різна, але, переважно, – ідеологічно-правильна, з суцільним «одобрямсом». Йому нема тридцяти, а вже починаються цькування. У його «Мертвій зоні» побачать «схиляння перед абстрактним гуманізмом, а не перед класовим». Неприручений, він стане незручним. Час не встигав за Гуцалом, безнадійно в’язнучи у заскорузлих письменницьких анклавах. «Мені чомусь вкрай була потрібна підтримка тодішніх класиків, виз­наних кумирів. Послав я свої вірші В. Сосюрі – й таки одержав відповідь, написану від руки. Він порадив звернутися до Тичини, бо, мовляв, ми з Сосюрою пишемо в несхожих ключах, що мені має бути близький Тичина. Я послав вірші й Тичині, й Рильському, але корифеї не відповіли», – пригадає Євген Гуцало на врученні йому премії Антоновичів.

Класики не підтримають. Зате саме тут, у Києві, він знайде друзів не на час, а назавше. На поле бою вийде з тими, хто не продасть, не зрадить. Вони, коли доведеться, через багато літ згадають його щиро, нелукаво, захоплено і з болем утрати. Він зустріне Юрія Щербака, Дмитра Павличка, Леоніда Горлача, Віталія Дончика, Івана Драча, Григора Тютюнника, Ірину Жиленко. Стане помітним явищем у плеяді письменників-шістдесятників. Він і зовні був красивим чоловіком, «з сумом у красивих очах, що видавали біль». Його любили, бо не любити його не можна було. Хто любив, а хто й заздрив, а хтось просто сичав. Час його шістдесятництва – це сміливі оповідання, повісті, які друкують, перекладають. А нездари, як відомо, успіху не прощають.

З десантом друзів він приїде до Ніжинської альма-матер і скаже перед студентсько-викладацькою аудиторією те, «чого не хотіли чути», він підніме завісу, «за яку не хотіли заглядати». Невпокорені шістдесятники збурили місто, «це для Ніжина було зовсім незвично», – пригадує академік Дмитро Наливайко. Це був час Гуцала! Він вибухав тим, про що мовчали, щоб вибухнути книжкою до струсу цілої імперії. Щоб сказати, те, про що кожен думав. «Україна була і є “рабою рабів”, бо такою є Росія, іншою вона бути нездатна, але чи можемо ми змиритися й сьогодні з роллю “раби рабів” – України? І чи може тут наша література грати пасивну роль?» Мало хто так різко сказав про Росію, як Гуцало. Не просто «Україна – не Росія», а «імперія з ментальністю орди, яку нав’язувала постійно Україні».

«Його боліло все», – пригадує Віталій Дончик, який міг відчути цей затиснутий біль. Між болем і життям було слово. Носити слово в собі, як носити ще одну сердцеву кардіограму. «Він уособлював тих людей, які відродили віру в українське слово! – впевнений Юрій Щербак, Євгенів товариш. – У нього був неймовірний стихійний талант до слова, і слово це пробивалося, як джерело». «Йому заздрили за тиражність, за публікації, за жіночу прихильність, за багатство, якого не було», – скаже Михайло Слабошпицький. У документальному фільмі про Гуцала спогади його друзів стають документами правди про нього.

«Зараз, розповідаючи про Євгена Гуцала, про Женю, я згадую, як неймовірно його дратувало оте бажання перетворити живу людину з її помилками, творчими невдачами й слабкостями на бронзовий пам’ятник», – скаже дружина Євгена Гуцала, письменниця Леся Воронина. У фільмі він постає не монументом, а живим світом, у якому є кохання і слово, дружба і печаль, бажання придбати власну хату в селі і писати там. І ми бачимо цю придбану хату і сумуємо, що «жодного дня він у ній не прожив»…

«Мабуть, я сам – такий, як є, – не зміг би раніше написати “Ментальність орди”, яка статтями друкувалася в “Літературній Україні”», – зізнається Євген Гуцало. «Ми всі про це думали, але наважився сказати вголос він один», – зауважить Дмитро Павличко. Сказати про несамовиту патологічну ненависть до України з боку Росії, яка століттями душила найменше наше прагнення стати вільним народом.

Ментальність орди – це Гуцалів діагноз тяжкому новоутворенню, яке сусідить з нами, не спиняючись у зазіханнях. Його здатність поглинати і захоплювати – не пропадає. «Придивіться, хто поруч з нами», – попередить нас Євген Гуцало. Він передасть сигналом любові слово про ординське лихо. І впаде як воїн. І далі вже попростує дорогою до Бога без нас. Смерть Євгена Гуцала, енергійного молодого здорового чоловіка, не розгадана досі. Або розгадана: підступна орда не прощає лицарської відваги!

Ми зрозуміємо його вистраждане пророцтво тільки тоді, коли «вкладемо долоні свої у рани»… Через 20 років діагноз, поставлений Євгеном Гуцалом Росії, вистрілить анексією Криму і закричить Іловайськом, Дебальцевим і тисячами полеглих від рук російських окупантів українських хлопців і дівчат. І наприкінці фільму ми бачимо кадри вже не війни з Євгенового дитинства, а сучасної – російсько-української.

«Гуцало був сам у собі», але фільм вловив Гуцалів час, не загубивши ні Євгенового слова, ні його почуттів. Бо ж він любив, дружив, сміявся, закохувався і захоплювався, народжував книжки і дітей. Він не любив монументальних людей. Тому й фільм вийшов живий і справжній. Фільм з українським зірковим футболом, бо Гуцало був палким уболівальником київського «Динамо». Фільм із музикою 1970-х. 50 хвилин ми прожили «слід у слід за Гуцалом». Ми відчули його з пришвидшеним серцебиттям. Як відчувати міг тільки він. У всіх своїх сімдесяти книжках, всіма своїми 58-ма роками. Один із найяскравіших українських письменників минулого століття, неперевершений стиліст і лірик з Нової Греблі. Якому Україна здавалася круглою щасливою планетою, на якій зайці варять смачні борщі.

…Фільм «Куди біжить дорога», що його створив за сценарієм Лесі Ворониної режисер Василь Вітер, актуальний як ніколи. У ці хвилини по радіо передають термінову інформацію про захоплення українських суден у Керченській протоці. Президент пропонує ввести в Україні військовий стан. «…Хіба Україну не закладено в цю страхітливу цивілізацію постійного пограбування і мародерства, геноциду?..» – запитує нас Євген Гуцало. Воїн на полі бою, що з часом не змагався, а його випереджав.