Існує думка, що для глибокого художнього осмислення великої події потрібен більш-менш тривалий час. Якщо й так, то, можливо, це все-таки більше стосується красного письменства, але не кінематографа, надто документального. Тут навпаки: слід поспішати, щоби схопити подію в усіх її детальних проявах – барвах, запахах, колізіях, людських долях. І наші кінематографісти часу не гають, тож список українських фільмів, як художніх, так і документальних, що розповідають про російсько-українську війну, розв’язану кремлівською клікою, неухильно зростає: тут і «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва з їхньою тріумфальною ходою українським екраном, і «Донбас» Сергія Лозниці, сплав документа з ігровим кіно, і художньо переконливий пригодницький «Позивний “Бандерас”» Зази Буадзе, і мало помічена глядацькою спільнотою щемлива драматична художня стрічка «Осінні спогади» Алі Фахра Мусаві, знята в копродукції на приватні кошти чеських та іранських продюсерів, у якій головну роль українського вояка з посттравматичним синдромом талановито зіграв Дмитро Лінартович, і документальний «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія, присвячений всесвітньовідомому оперному співакові Василеві Сліпаку, який пішов на війну добровольцем і загинув, захищаючи Україну.

Чи переймаються цією темою зарубіжні кінематографісти? Якщо не рахувати активного руху на захист Олега Сенцова, то не надто, одначе трапляється й таке. Останнім часом вітчизняні медіа рясніють повідомленнями про документальну стрічку «Віддалений гавкіт собак» данського режисера й оператора Сімона Леренґа Вільмонта, яку він знімав протягом двох з лишком років у селі Гнутовому Донецької області, що неподалік Маріуполя, поблизу лінії фронту (територію контролює українська влада). Ця – неукраїнська про Україну – кіноробота, задушевна, напрочуд уважна до порухів дитячої душі, обпаленої війною, має цілу низку (пишуть, понад 20) нагород, серед них перемоги на фестивалях документального кіно в Амстердамі (Нідерланди), у Швеції, Україні (Dokudays UA), Росії («Артдокфест 2018») тощо. Повнометражка «Віддалений гавкіт собак» змагалася серед п’яти номінантів на найкращий європейський документальний фільм престижної премії «Європейський кіноприз 2018» (Севілья, Іспанія), але тут їй не пощастило. І найсвіжіша новина: стрічка ввійшла до короткого списку претендентів на премію «Оскар» у жанрі п/м документального кіно, і бабуся, Олександра Миколаївна Рябічкіна, та її внук, Олег Афанасьєв, помилувавшись київською ялинкою, полетіли у США. Щоб ліпше підготувати тамтешню глядацьку аудиторію до перегляду, а може, і з надією вийти на сцену разом зі знімальною групою в ролі переможців.

Надія була, бо кіно про те, як військовий конфлікт впливає на людину, віддавна цікавить і митців, і кінокритиків, і глядачів, адже в ньому закладено екзистенційну проблему: ціною яких жертв і зусиль людина мусить подолати нелюдську ситуацію.

У центрі кінорозповіді – десятирічний хлопчик Олег, який мешкає в спорожнілому Гнутовому з бабусею та двоюрідним братиком Ярославом (Яриком). Олегова мама померла, бабуся – єдина рідна людина, чия любов і турбота підтримують хлопчика в хаосі війни, допомагають йому поборювати страх і розгубленість. Бабуся теж боїться, але не показує цього, тримаючись з усіх сил: «Мої руки мимоволі тремтять, і я не можу змусити їх заспокоїтися. Щоби приховати це від дітей, я починаю прибирати, прибираю, коли падають бомби, навіть серед ночі. Діти сміються, кажуть, що я божевільна. Краще так, ніж щоб вони знали правду…» Вона промовляє ці слова не в кадрі, це було б занадто прямолінійно, її голос лунає за кадром, а ми в цей час бачимо нічне небо, пронизане спалахами, чуємо вибухи; літня огрядна жінка сидить у задумі на ліжку, прислухаючись до канонади. Режисер досить часто використовує цей звичний у кіно прийом, накладаючи вербальну інформацію на візуальну, але іншого змісту, взаємодоповнюючи ці два потоки і таким чином впливаючи на глядача на різних рівнях.

На початку фільму ми бачимо, як симпатичне худорляве хлоп’я рубає дрова, розтоплює грубку. Вражає природна Олежкова поведінка перед камерою, невідомо, як цього домігся режисер, можливо, завдяки умілим підготовчим розмовам, а можливо, й завдяки вродженим рисам дитини: її допитливості, довірливості, доброті. А також артистичності. Ось хлопчик із бабусею на зимовому кладовищі – провідують могилу Олегової матері. Він пошепки розмовляє з мамою, вона, тихо плачучи, стоїть віддалік. І далі – розмова майже берґманівського регістру: «Ти плачеш? <…> Вона чула, як я пошепки говорив? – Звичайно. Вона бачить тебе і чує». Старе й мале на безлюдній зимовій дорозі. Їхня зворушлива близькість. Духовна і тактильна. Передана тактовно, схвильовано. Заросле бур’янами кладовище з’явиться в кадрі ще двічі: літньої пори Олежик фарбуватиме голубий хрест, ділячись із матір’ю потаємними думками: «Коли стріляють, мені тебе дуже не вистачає», і наприкінці стрічки, восени, коли, провідавши могилу, вони з бабусею сядуть обнявшися на пагорбі і він скаже: «Ти ніколи не повинна мене покинути». І далі: «Усе таке велике. Еге ж, ба? Так багато місця…» Вустами дитини промовляє мудрість: так багато місця на землі, усім вистачить, то які ж демони рухають тими, хто розпалює війни? За цим іде кадр природи-«гоїтеля»: донецький степ, річечка, лісосмуга, обрій…

Загалом кадрів із місцевими пейзажами у фільмі чимало: нічне небо, осяяне вибухами, нескошена пшениця, засмічені луки, темна річкова вода, обмерзла льодом стеблина – усі вони виразно насичені емоцією, природа в унісон з людиною дихає тривогою. Так само тривожний настрій несуть періодичні радіоповідомлення зі знайомим голосом: «За минулу добу по наших позиціях було випущено…», «Учора в Парижі відбулася зустріч нормандської четвірки…» Тісно прив’язана до цього настрою і назва фільму: на вулицях села повно бродячих собак, їхній гавкіт сповіщає про наближення небезпеки…

Сюжет розгортається, наче гармонійна сумна мелодія: Олег ходить до школи, там дітям розповідають про небезпеку від мін і навчають правильно евакуюватися в сховище; бабуся з онуком сплять у холодному сирому підвалі; рідна Олегова тітка Альона полюбила якогось Ігоря, і той повезе її з малим Яриком туди, де безпечно, а перед тим брати купаються, бешкетують, б’ються подушками; з’являється старшокласник Костя, з яким Олег під гуркіт вибухів розпалює вогнище, а пізніше Костя навчатиме його користуватися пістолетом і навіть змусить стріляти в жабок. Бабуся, довідавшись про це, мовить: «Не можна брати в руки зброю». Мовляв, потім може виникнути спокуса і справжню зброю взяти в руки. Мудра бабуся!

Та не завжди, на жаль. Коли її донька Альона привозить Ярика назад із «безпечного місця», бо там не налагодилися стосунки з вітчимом, хлопчик не прижився, відбувається прикметна розмова в спальні. Його били, скаржиться бабуся сусідці, а він так і не зрозумів, за що. Сусідка «знає»: за те, що по-російськи говорив. Правильно, погоджується «мудра» бабуся: за те, що чужак у вовчій зграї. Отакої! Знаю, що діти можуть бути жорстокими. Але щоб п’яти-шестирічна дітвора переслідувала ровесника за російську мову, не чула зроду-віку. Саме цей епізод, попри безсумнівні художні переваги фільму, змушує пильніше приглянутися до прихованих моментів. Чому в стрічці немає жодного слова про Олегового батька? Він загинув? Воює на боці Росії? Чи його й не було в хлопчиковому житті? Чому жодного разу не прозвучали слова «наші», «наші вояки»? Кілька разів у розмовах лунає відчужене «солдати» («Коли прийшли солдати, люди пішли з села», – каже бабуся), а якось в Олежки, коли він поправляє Ярика, виривається дивна фраза: «Та не люди, а солдати!» Костя взагалі не приховує свого негативного ставлення до українських військових, коли переповідає історію: якийсь місцевий Тарас пішов до них рибу продавати, а один військовий п’яний сидів, навів на нього автомат і каже: «Вали звідси!» А ще цей старшокласник у відповідь на Олегове повідомлення, що на зборах їм пропонували перебратися в Сартану, де безпечніше, упевнено прорікає: «Якщо Путін захоче, то вже нікуди не втекти». Само собою виникає запитання: це прояви зазомбованої свідомості донбаського люду, який досі ніяк не може визначитися зі своєю колективною ідентичністю, а об’єктивний режисер не хотів ігнорувати цього явища? Чи Сімон Леренґ Вільмонт свідомо так розставив акценти, коли робив монтаж, щоб догодити путінському режимові та його прихильникам у Європі: із 90 зафільмованих годин залишено якусь дещицю, всього 91 хвилину (телеверсія – 56 хвилин); кажуть, що існує ще варіант тривалістю одна година і 20 хвилин, може, в ньому не забракло – заради вищої справедливості, бо ж не українські солдати прийшли в Гнутове, а російські найманці з російською зброєю в руках – вкрай необхідних елементів того, що зветься істиною, нехай і мистецькою. Сам режисер в інтерв’ю «Дойче Велле» говорив про те, що він і не мав наміру показувати політичні складові воєнного конфлікту: «Я хотів зробити історію про людське життя, про те, яким складним є життя дитини в зоні конфлікту. <…> бо коли починаєш говорити з людьми про політику, вони одразу закриваються. Це я дуже швидко зрозумів під час зйомок». Отже, війна на Донбасі, судячи з показаного, взялася нізвідки, і зіткнення між різними колективними ідентичностями (українською та шовіністичною російською) в ній немає. І тоді стає зрозуміло, чому стрічці могли присудити ґран-прі на російському кінофорумі. Ніхто, звісно, не заперечує права митця обирати концепцію власного творіння. Але… Якби озброєний до зубів ворог, не дай Боже, звісно, прийшов на рідну землю цього, поза сумнівом, талановитого, режисера, то він, знімаючи документальний фільм про страждання дітей, також зміг би залишитися поза політичним конфліктом, яким є війна, жодним словом не обмовившись про винуватця трагедії? Питання про те, чи цей істинно достойний фільм є правдою життя чи сконструйованою напівправдою з певною дозою лукавства, зависає в повітрі. «Оскара» фільму не дали, але його побачили в 13 великих містах США – нехай світ більше знає про те, що коїться на Донбасі.