Володимир Московченко народився 1954 р. в театральній родині. У 1973–1978 рр. навчався в Харківському інституті мистецтв імені І. Котляревського (режисура драми). У 1978–1988 рр. – режисер Донецького обласного російського драматичного театру (Маріуполь). З 1988-го – головний режисер української трупи Луганського драматичного театру, з 1990-го – головний режисер Луганського українського музично-драматичного театру. Заслужений діяч мистецтв України (1996). З 2015 р. – художній керівник Луганського українського музично-драматичного театру (Сіверодонецьк). Здійснив понад 100 вистав у театрах України. На фестивалі «Мельпомена Таврії» у травні ц. р. (Херсон) взяла участь його вистава «Жайворонок» за Жаном Ануєм. Вона і стала поштовхом для нашої розмови.

– Щойно закінчилась вистава «Жайворонок» за Жаном Ануєм. Пристрасне уславлення сили людського духу, подвигу Жанни д’Арк, дівчини, яка всупереч усім неймовірним перешкодам змогла очолити військо й визволити Орлеан, а потім стала жертвою інквізиції. Твір написано 1947 року, події драми накладались на тогочасну Францію, коли викривали колаборантів. Примиренство французів показано як нездатність короля і двору захистити свою країну від загарбників. Я розумію, чому ви обрали саме цей твір, але хотіла б від вас почути мотивацію вибору.

– По-перше, існує історична паралель: повоєнна Франція і, хоч як це прикро, воєнна Україна. Так, у центрі Жанна, але мене цікавило не так героїчне життя Жанни, її одержимість, героїзм, порив, як інші персонажі, які охоче йдуть на колаборацію з ворогом. З різних мотивів: хто за цукерочку, хто за те, щоб просто вижити і т. д. Цей внутрішній людський заряд погодитись – для мене сьогодні найболючіше, і в цьому матеріалі – найголовніше. Хотілося говорити про те, що сталося нині на сході України, – я не про війну і не про військове протистояння, а про людей, які мимо власної волі опинилися там і які там живуть. Частина, зрозуміло, не з власної волі, просто не змогли виїхати через різні обставини, не могли залишити батьків, домівку. Але є чимало людей, які душевно або розумово погоджуються з тим, що для нас є неможливим і неприйнятним. Погоджуються з політичним устроєм т. зв. ДНР і ЛНР, з ідеологічним пофарбуванням, культивуванням образу ворога, який для них – незалежна Україна. П’єса Ануя – це наслідок проживання і переживання подій, сутичок з людьми на рівні навіть не політичному, а людському. Звичайно, в п’єсі є політика, але є й людська ганебність, слабкість, ницість. Про це й хотілось поговорити за допомогою Жана Ануя. А форму шукали разом із художником-сценографом Іриною Лубською. Шукали таку, яка б натякала на наші події. Не випадково на сцені – збоку, в глибині – з’явилися справжні ящики з-під снарядів. На них сідають персонажі. Ми домовилися з військовими, з якими у нас дружні стосунки, і вони нам їх подарували. Глядач про їхнє походження, можливо, і не здогадується, але нас це надихає, дає емоційний заряд, відчуття справжнього. Не випадковий у декорації і метал з пробитими дірками від снарядів. Ми знаємо, що в середньовічній війні гармати і снаряди ще не були поширені, пускали в хід лук, арбалет, холодну зброю, але ми використали таку декорацію як паралель життя сучасного. Коли нині їдеш по Луганщині, то бачиш хати, паркани, побиті снарядами. Це образ нашого життя там, на сході. Настільки звична картина, що вже не звертаєш уваги. Сьогодні перед виставою при вході до театру ми задіяли інсталяцію з фотографіями десяти жінок з усієї України – учасниць АТО, які загинули в час війни на Донбасі. Але глядачі проходили і не реагували.

– Після вистави зупинялися і дивилися, я була поблизу і бачила.

– Хочеться, щоб люди відчували. Бо впливати лозунгами, гаслами – це не є завданням мистецтва. Я не шанувальник докудрами, хоч там і є свої плюси. Мені хочеться, щоб емоція наздоганяла не через лозунг, а через асоціацію. І тому ми взяли цей матеріал. Власне, що Ануй зробив: він звернувся до Столітньої війни, Жанни д’Арк, а говорив про Францію часів Другої світової війни. Нам же хотілося говорити про конформізм наших людей, коли ми і там, і тут, і де завгодно погоджуємося з обставинами. В 2014 році ми виїхали з Луганська з-під обстрілів, а прибувши до Києва, були шоковані: ми – з війни, а в Києві ніхто про це не знає. Тому й вистава виникла для того, щоб знали про цю війну, про ці проблеми.

– Художник вистави – ваша дружина?

– Так, 99 відсотків вистав я зробив разом із нею.

– Імпульс художньої концепції, такий важливий для вистави, ішов від неї?

– Так, вона автор і сценографії, і костюмів вистави. А коли виникає простір, він диктує все інше. Здається, Михайло Френкель, наш відомий сценограф, говорив: коли народжується просторове вирішення, саме воно і провокує, наштовхує, диктує, як розвивати виставу.

– Це чудово, коли є творче взаєморозуміння. А що можете сказати про своїх акторів, зокрема про Тетяну Мерзлякову, виконавицю ролі Жанни? Худенька, тендітна – і такий вибух енергії!

– Це головне в сценічному прочитанні образу, щоб героїня була саме такою, майже дитиною. Бо коли я бачу в цій ролі статечну актрису, в мене виникає недовіра. Йдеться ж не про фізичну силу, а про силу духу. І тому саме на Таню ми покладали надії, на її можливість реалізувати матеріал. Вона – акторка з доброю школою, з хорошим душевним підґрунтям, з життєвою небайдужістю, емоційна. Тому працювати з нею було легко й водночас складно. Тому що такій актрисі треба пропонувати якісь цікаві підходи. Я все чекаю почути, що вона когось не задовольняє, можливо, не такою має бути Жанна д’Арк, але коли йдеться про відсутність (зовнішньої) могутності, тоді й виникає відчуття внутрішньої сили, вольових зусиль. Хоча матеріал побудований так, і ми на цьому акцентували, що героїня пережила і момент слабкості, коли могла відректися від своїх переконань: бо якщо весь світ проти тебе, то важко боротися. Найголовніше – навіть не те, що вона пішла на війну, згуртувала військо, перемогла і визволила Орлеан, а те, що вона змогла побороти слабкість свого духу. Оце і є її головний вчинок. Людина, котра зовні нагадує Іллю Муромця, у мене не викликає захоплення, а от коли отака мініатюрна тендітна дівчина… Та вона і має бути такою.

– Ви послідовно дотримувались тексту п’єси?

– Я дуже багато порізав. Вилучив чимало, зокрема, текст інквізитора, який довго говорить про якісь церковні нормативи. Те, що в театрі кінця 1940-х було доречно, нам не зрозуміло, це переобтяжує дію. Може, навіть ще більш треба було різати, але було шкода цікавих фраз, які сьогодні звучать як афоризми, наприклад, «немає нічого дорожчого за безкорисливих людей», «героїзм дорого коштує», «за перемогу треба платити великі гроші». Воно й тоді було справедливим і сьогодні лишається таким, б’є в ціль.

– У виставі є ще ідея життєвого гарту Жанни: її батько карав, а всі наступні кроки до війська – це гірке долання перешкод, це постійні удари – і фізичні, й моральні, а Жанна – немов стійкий олов’яний солдатик. Мотив стійкості добре прочитується.

– Ми старались розкрити складність її руху, коли на початку на ній ще немає військових обладунків, ніхто не бачить у ній героїню. Їй треба домовлятися з людьми, долати обставини, і на цьому вона гартується.

– Цікава інтерпретація персонажа, котрий єдиний розмовляє російською і роздає цукерки «за заслуги».

– Це англійський аристократ Варвік, реальна історична особа, як і всі інші персонажі. Варвік – це той, що курував. Такі куратори є і нині. Хотілося, щоб прозвучав натяк на нагороду для пристосуванців. Адже всі сприймають, що в нього в капшуку мають бути гроші, але ж ні, він дістає звідти цукерки.

– Дешева нагорода… Саме цей персонаж на початку говорить, що треба якнайшвидше спалити Жанну на вогнищі. Тобто заявляє про наступні події…

– Тут в автора складний момент. Він починає історію, в якій відомий фінал. І пропонує: давайте дослідимо, побачимо, як це було. Крім того, в нас актори грають по кілька ролей. Персонажі перед іноземцем Вавріком розігрують свої ролі. Й бачимо тільки одну людину, яка не грає і не надягає на себе маски, – це Жанна. Всі інші грають – охоче і весело.

– Гру відчутно й у важливому діалозі Жанни з королем Карлом, безнадійно безпорадним і слабким правителем. Жанна наполягає, що він сміливий, а той пояснює, що зумисне прикидається дурником.

– Так само Жаннин батько: спочатку виходить актор, який одягає на себе маску і починає грати іншу роль. Згодом той самий актор одягає іншу маску і т. д. Маски – щоб отримати цукерочку. А хіба не так і в нашій політиці – всі охоче міняють маски, особливо тепер: змінився президент країни – і багато хто поспішає перефарбуватись.

– Через війну на Донбасі ви змушені були разом із кількома працівниками залишити Луганськ і з нуля організовувати театр на новому місці. Як швидко вам вдалося запустити новий театр?

– Офіційно в листопаді-грудні 2014 року театр переїхав. Точніше, печатка переїхала. Робота почалась у квітні-травні 2015-го, а вже восени почали випускати вистави. В жовтні буде чотири роки, як ми працюємо в Сіверодонецьку.

– Це небагато часу, але відчувається ансамблевість, колектив злагоджений.

– Колектив молодий, нерівнозначний, бо є досвідчені актори, і є необстріляна молодь. Але, головне, є бажання. Життя нас зібрало, а наша робота – і директора, і головного режисера, – щоб усі вони були, як ви сказали, ансамблем. Ми проводимо багато тренінгів, щоб знайти єдиний тон, бо колектив ще тільки утверджується. Десь рік-два він буде ліпитися, а далі побачимо: може рости 6–7 років, потім щось змінюється, з’являється нове дихання в театрі, поки що все йде на підйом.

повний текст читайте в паперовій версії журналу