23 червня відбулася характерна для нашого часу розмова — виїзне засідання Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України на кіностудії імені О.Довженка. Викликана ця акція нездоровою атмосферою на студії, що зумовлена так званою її реформою. «Архітектор» реформи — директор Віктор Приходько поставив за мету перетворити кіностудію на сервісне підприємство. Це не авторське відкриття, а наслідування зарубіжних зразків, щоправда, на тих зразках випускають велику кількість фільмів на рік, тож є кого обслуговувати...

Національна студія ім. О.Довженка багато років перебувала у скруті — всі роки аж до 2003-го директору Миколі Мащенку доводилось утримувати її (комунальні послуги, догляд за територією) без державних дотацій, значною мірою за рахунок орендарів. Та хоч як було важко, він зберіг фахівців, фільми таки з’являлися. Сьогодні студія відчутно поріділа людьми, та й фільмів, які б з’явилися вже за нового керівника, поки не видно. Ширяться чутки про безцеремонне поводження з людьми, про те, що новий господар не має кваліфікованих фахівців, які б могли освоювати державні кошти, тобто налагодити кіновиробництво. Ідея сервісного підприємства затьмарила ідею випуску фільмів. Поступово зникає саме поняття «кіностудія імені О.Довженка».

Щоправда, у залі, де точилася розмова як дійство з наперед відомими персонажами — резонерами та профанними героями — з’явився персонаж несподіваний. Народний депутат і бізнесмен Сивкович. Він брав слово, говорив, що хоче розібратися із ситуацією на студії, цікавився сумами, які потрібні для її утримання, що можна було розцінювати як небайдужість. Присутніх це заінтригувало. Адже всі розуміють, що кіно в Україні, якщо залишиться, матиме нове обличчя. А цінні ідеї, мрії й бажання кінематографістів не можуть здійснитися без фінансової підтримки. Як знати, а раптом це потенційний інвестор?

Відомі випадки, коли далекі від кіно люди рятували кіно своєї країни, ставали його промоутерами, виводили на нові рубежі. Таким для британського кіно наприкінці 30-х років став Джозеф Артур Ренк, який тоді створив свою кіноімперію, що проіснувала до 90-х. Джозеф Ренк був великим магнатом мукомельної промисловості, згодом готельної. В кіно вклав масу грошей, а після Другої світової війни врятував британську кінопромисловість. Людина релігійна, практична, сповнена священного запалу, вже тоді зрозумів, яким потужним засобом впливу є кіно і з якою силою може впливати на суспільство, на молодь, на сім’ю. Суворий протестант, вважав кіно родинною розвагою, значно безпечнішою, ніж сидіння годинами в пабі за віскі й пивом. Перейнятий місією порятунку кіно від катастрофи, а також від затоплення американською «моральною гнилизною з Голлівуду», став ідейним натхненником й одним із фундаторів студії Піневуд, викупив мережу кінотеатрів «Одеон». В його руках опинилася більшість британської продукції і дистрибуції. Результатом його діяльності стало фінансування «Гамлета» і «Генріха V» з Лоуренсом Олів’є — славнозвісних образів, які увійшли до історії кіно.

Йому сприяла доля, але долі сприяли і вміло підібрані співробітники, і багатий промисловий та фінансовий досвід. Спочатку він придбав 3 студії та прокатну контору, а через короткий час йому вже належало 619 кінотеатрів. Він зрозумів, що головне — це втримати кіновиробництво в русі, випускати на екрани фільми, потрібні, британському суспільству. Якщо ці фільми зацікавлять і зарубіжних покупців, тим краще. «Тільки безумець чи оптиміст міг би зайнятись кіновиробництвом у такий час», — писав Ренк. Природно, що він був не безумцем, а оптимістом з реалістичним мисленням. Методика Ренка полягала в децентралізації виробництва, дробленні його на самостійні й незалежні одна від одної студії, які вдавалися до послуг керівного центра, який зосередив у своїх руках необхідні капітали, резерви людських талантів, сценарного матеріалу і концентрував усі операції з реклами. Тобто Ренк надавав своїм підлеглим гроші й виробничу машину, покладаючи на них завдання вирішувати художні питання. Свідченням сили Ренка було те, що він відверто признавався у незнанні кіно. Але мав колосальну інтуїцію і якщо комусь довіряв, то надавав людині необмежений кредит довіри. Ренк бачив вигідні фінансові аспекти кіно, він підкорявся комерційному інстинкту. Надаючи кінематографістам творчу свободу, можна було добре заробляти без особливого ризику. Монополіст розумів, що люди, які працюють за його рахунок, краще за нього розбираються, які фільми подобаються публіці.

В Україні бізнес розвивається в багатьох сферах, тільки він чомусь забарився в кіно. Все залежить від державної політики: давно зрозуміло, що держава має зняти податки з кіновиробництва, яке перебуває в умовах жорстокої конкуренції з іноземними фільмами, за допомогою юридичних важелів підтримати прокат українських фільмів. Тільки тоді можна сподіватися на приватну ініціативу, на появу українського Ренка.