«Славний лицар українського опору», документальний, 52 хв. Автор сценарію і режисер Олександр Муратов. Оператори: Олексій Манько, Олександр Парфьонов та Володимир Чірко. Художник Віталій Ясько. Монтажист Катерина Єлізарова. Національна кіностудія ім. О. Довженка. У фільмі використано матеріали Галузевого державного архіву СБУ і журналістки Наталки Чангулі

Анатолій Іванович Лупиніс (1937–2000) – поет, учасник українського правозахисного руху, політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1956–1967), жертва радянської каральної психіатрії (1971–1983), політичний діяч. Член Великої ради НРУ, один із засновників Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса, чільний діяч УНА-УНСО. Як зазначено в енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні. 1960–1990», уже після закінчення середньої школи 1954 року і вступу на механіко-математичний факультет Київського університету він писав і поширював свої вірші, рукописні листівки із закликом взятись за зброю і повернути її проти правлячої верхівки, за що і був арештований 1956 року і звинувачений в «антирадянській діяльності». На суді він відмовився визнати свою провину, заявивши, що Хрущов, як і Сталін, провадить антинародну політику. Покарання відбував у мордовських таборах, де брав участь в організації страйку політкаторжан, за що його засудили ще на 10 років, потім сфабриковано ще одну справу, і в знак протесту він голодував вісім місяців – усе це призвело до тяжких хвороб, тож до кінця терміну перебував у лікарні Дубровлагу, але відмовився «покаятись», щоб у такий спосіб дістати дострокове звільнення. 1967 року його доправили до батьків на носилках і дали І групу інвалідності. Через два роки лікування в лікаря, також колишнього в’язня Дубровлагу, зумів стати на милиці, хотів вступити на філософський факультет КДУ, але органи йому не дозволили, тож вступив на заочне відділення сільгоспакадемії, перебуваючи під постійним наглядом КДБ. 22 травня 1971 року читав власні вірші біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. Потім – новий арешт, суд і примусове лікування в психлікарнях: спершу в сумнозвісній Дніпропетровській, з 1976 року – в Алма-Атинській СПЛ, 1979-го – в київській лікарні ім. Павлова, потому – в Смілі, звідки знову в Дніпропетровську, тоді знову в Смілі й в Орловську, а 1983 року – в ПЛ загального типу в Казахстані. Після 12-річного «лікування» його звільнили. У 1990-х до останніх днів вів активну громадську і політичну діяльність. 2004-го у видавництві «Факел» вийшов його політичний заповіт «Бунт має рацію».

Ім’я цього незвичайного дисидента згадують значно рідше, аніж інших політичних в’язнів, хоча він зазнав неймовірних репресій і не скорився. Однак у часи Незалежності, хоч і брав участь у заснування наприкінці 80-х Народного руху та «Меморіалу», не увійшов до політичного істеблішменту – очевидно, послідовна конструктивна праця була не для нього. «Дух, що тіло рве до бою» вів його в гарячі точки – на Кавказ, де вже в 1994 році почалась Чеченська війна. До тих подій він залучив і кінорежисера Олександра Муратова. І зовсім недавно Муратов, який багато років товаришував з Лупиносом, створив документальний фільм, де пригадав і розповів чимало цікавих фактів з трагічної біографії цієї незвичайної людини, доповнивши їх спогадами інших людей, соратників Анатолія, а також його дружини Ольги.

Спочатку автор стрічки пояснює в кадрі мотивацію створення фільму, розповідає, коли і як він познайомився з Лупиносом, а потім передає слово розсекреченим архівним документам із СБУ, де зберігаються справи репресованих радянським режимом. Підвищене відчуття несправедливості спонукало юнака ще в юному віці виступити проти влади. Маючи поетичний дар, він пише бунтівливі поезії. Скуштувавши долі в’язня і повернувшись додому, здавалося б, мав стати обачнішим, та де там! Утім, житла в Києві в нього не було, тож, випадково познайомившись із ним, Олександр Муратов пропонує йому пожити в нього, в кімнаті кіностудійного гуртожитку. Темперамент борця Лупинос не стримував, тому не забарилися чергові репресії, тепер уже за повною програмою репресивної психіатрії (чомусь і досі ніхто не дослідив і не покарав цих злочинців радянського режиму).

На початку 1990-х він стає очільником УНА-УНСО і з початком Чеченської війни рушає на Кавказ, де приєднується до генерала Дудаєва, який очолив боротьбу проти РФ за незалежність Ічкерії, – про цей яскравий епізод із життя Лупиноса, крім Муратова, розповідають інші очевидці. Чим закінчилась ця боротьба – відомо: Дудаєв загинув, непокірних знищили, конформістів задобрили й упокорили. Фільм засвідчує, що Лупиніс там перебував у своїй стихії, адже міг реалізувати енергію боротьби за свободу. На жаль, відеоматеріалу із Лупиносом практично не збереглося, у стрічці використано його фото та вірші.

Герой фільму – мужній і безкомпромісний чоловік, що підривав устої «союза нерушимого». Вражає те, що, витримавши ГУЛАГи і психушки, він ще знайшов сили мотатися по гарячих точках. Сильне враження справляє також передбачення Дудаєва, записане Муратовим, про те, що після Кавказу Росія візьметься за Україну. На жаль, це справдилося, РФ нав’язала нам війну. Воїни, які нас нині захищають на сході країни, є духовними братами Лупиноса (це підкреслює фінал фільму).

Фільм «Славний лицар українського опору» – для тих, хто цікавиться українською визвольною боротьбою. Кінопортрет цього лицаря вселяє віру в те, що ворог нас не подолає.