Наталя Доля, Андрій Дончик під час зйомок телесеріалу «Украдене щастя»

Андрій Дончик — кіно- і телережисер, з 1999 до травня 2004 — головний режисер каналу «1+1».

У 1983 році закінчив кінофакультет КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого. Поставив фільми: «Володимир Сосюра» (1983), «Загибель богів» (1988, приз за найкращий дебют

I Всеукраїнського кінофестивалю ім. І.Миколайчука) і «Кисневий голод» (1992, приз кінокритики — Венеція, 1992; приз за найкращу чоловічу роль — Салоніки, 1992). Режисер програми «Телеманія» (1996), автор і режисер ток-шоу «Табу» (Приз «Золота Ера» Національної телекомпанії України в номінації «найкраще ток-шоу 1997 року»). Член Спілки кінематографістів України (1992). Лауреат премії ім. Пилипа Орлика (1994).

— Після «Кисневого голоду» ви 12 років не знімали. Чи складно було повертатися в режисуру?

— Чому не знімав? Весь цей час на телебаченні я тільки те і робив.

— Я маю на увазі кіно.

— Ну, по-перше, «Украдене щастя» — це серіал, який будується більше за телевізійними законами, ніж за законами кіно. А, по-друге, і я, і знімальна група були спраглі до роботи, тому працювалося дуже добре. Єдине, що не було якихось напрацьованих штампів, спеціального досвіду, який дуже потрібен в телевізійному виробництві, тому, що надзвичайно швидко все відбувається. Чотири серії по годині кожна потрібно було зняти за тридцять п’ять знімальних днів, тоді як півторагодинний «Кисневий голод» я знімав 7 місяців. Відповідно, найважче було витримати темп.

— Отже, працюючи над серіалом, ви використовували переважно досвід роботи в кіно?

— Ні, чому ж. Все ж таки я дванадцять років працюю на телебаченні, народження серіалів відбувалося на моїх очах. Хоча, кіношний досвід, звісно, теж. На початках ми намагалися знімати так, як знімається кіно, але строки не дозволяли. Треба було робити все набагато простіше і швидше.

— Це правда, що багато сцен в серіалах знімають з першого дубля?

— Як виходить. Коефіцієнт плівки один до чотирьох. Тобто в принципі дається можливість чотирьох дублів, якщо сцена знімається з однієї точки. Коли ж знімаєш сцену з трьох — чотирьох точок, то, відповідно, вже з одного дубля. Під кінець ми вже дійсно намагалися з одного дубля працювати. А так у мене бувало і по дев’ять.

— Поштовхом до екранізації «Украденого щастя» була ваша ініціатива чи замовлення?

— Це було завдання керівництва каналу «1+1». Я виступив у ролі виконавця. У мене не було ніяких ідей стосовно «Украденого щастя». Але мені сподобалося, що це має бути сучасна версія. Тобто з п’єси Івана Франка ми взяли лише драматургічний хід: повернення коханого через багато років і любовний трикутник. Відповідно до цього письменниками Мариною та Сергієм Дяченками було написано сценарій.

— Чи не виникало труднощів із перенесенням сюжету в сучасність?

— Основний конфлікт у Франка, полягає в тому, що Анна — заміжня жінка, церквою і Богом віддана Миколі. Вона не може з ним розлучитися. В наш час це не така велика проблема. Тому довелося посилювати конфлікт: зробити, щоб у Миколи і Анни була дитина, крім того, він колись врятував їй життя. А ще, для Миколи — це другий шлюб. Він уже мав досвід, коли в нього забрали дитину. Анна, знаючи про це, не може ще раз вчинити з Миколою так само жорстоко, як його колишня дружина. Словом, довелося трохи дописати Франка (сміється), додати колізій.

— І за рахунок цього з невеликої за обсягом п’єси вийшов чотирисерійний серіал?

— Ні. Власне Франко починається з третьої — четвертої серії, а перші дві — це те, що у нього в ремарках. Бо в п’єсі Франка немає ні знайомства з Михайлом, ні братів, які позбавили Анну спадку, ні весілля. Все це винесено в ремарки, побіжно згадано в розмові Анни з Настею Бабич. Ці події і лягли в основу перших двох серій.

— Які режисерські завдання ви перед собою ставили?

— Виконати все якісно і вчасно.

— З огляду на ваші попередні фільми, від вас очікують мистецького прориву.

— Ніякого прориву за тридцять п’ять знімальних днів ніхто не намагався зробити. Перш за все — це бізнес, гроші інвесторів, приватний капітал, який треба повернути.

Всі мене питають про відродження українського кінематографа. Це все одно, що займатися коханням, і в цей час думати про демографічну ситуацію. Я коли знімаю, думаю лише про те, як найкраще вирішити ту чи іншу сцену, якісно виконати свою роботу. Про мистецькі знахідки нехай говорять критики.

— А що складніше знімати: серіал, чи кіно?

— Все залежить від того, як знімаєш. Я бачив такі фільми і серіали, що, як на мене, для того, щоб їх зробити, не треба взагалі виходити на знімальний майданчик, воно якось і саме так зніметься. Мені було не просто робити і кіно, і серіал. Єдине, що над «Кисневим голодом» я працював протягом трьох років, а «Украдене щастя» робив за три місяці. Може, тому, що я дуже скучив за роботою, з серіалом було трохи легше: страшенно хотілося знімати.

Коли працював у кіно, я б сказав, що не можливо зняти чотири години за 35 днів. Зараз виявилося, що можливо. Змінилися умови, підходи, технології, що дозволяє витримувати надзвичайно високі темпи виробництва. Раніше я матеріалу не бачив до останнього дня, отримував його лише в кінці зйомок. Режисери працювали практично всліпу і не були застраховані від неприємностей: раптом щось не вийшло, щось не побачили, щось не так зняли. А зараз у мене був відеоконтроль, плейбек на майданчику, можна було одразу сцену подивитися, змонтувати. Технічний прогрес!

— Чому на роль Анни ви обрали саме Наталю Долю?

— Тому, що вона — дуже професійна актриса. Так, як вона, Анну не зіграє ніхто. Гадаю, на сьогоднішній це буде найкраща жіноча роль у сучасному українському кіно.

— А загалом ви задоволені акторськими роботами у стрічці?

— Дуже.

— Де проходили зйомки?

— Там, де відбувається дія п’єси Франка, — на Прикарпатті, в Івано-Франківській області. В Києві знімали лише в павільйоні на студії Довженка.

— Який бюджет серіалу?

— Щодо бюджету ще точно не знаю. Приблизно мільйон двісті гривень виділило Міністерство культури на виробництво кіноверсії, приблизно стільки ж студія «1+1» дала на виробництво серіалу.

— Як ви вважаєте, серіал вдався?

— Про це судити глядачам.

— А на вашу думку?

— Гадаю, що так. Чому б він мав не вдатися? Акторами я задоволений, фінансування було нормальне, у строки ми вклалися, знімали на кіноплівку, знімальна група була чудова (для деякого це був перший досвід, але більшість людей усе життя пропрацювали в кіно), словом, усі складові. Щоправда, не впевнений, чи буде це тримати глядача сюжетно, тому, що у нас немає ні бандитів, ні вбивств, ні євроремонтів. Це історія кохання. Але, як на мене, сьогодні це набагато більше цікавить глядача, ніж будь що інше.

— «Украдене щастя» Франка не сходить зі сцени вже понад півтора століття. Виходить, воно не втратило своєї актуальності.

— Я теж на це сподіваюся. Якщо ця драма витримала на сцені так довго, вона витримає і сучасну версію.

Липень, 2004.