«Вихователька» / The Kindergarten Teacher. Режисерка Сара Коланджело. Автор оригінального фільму Надав Лапід. Оператор Пепе Авіла дель Піно. У ролях: Меґґі Джилленгол, Паркер Севак, Ґаель Ґарсія Берналь, Роза Салазар, Майкл Чернус та ін. США, 2018

Нечасто римейк досягає художніх чеснот оригінального фільму, здебільшого йому загрожує доля блідої копії. Але часом буває й навпаки: римейк перевершує оригінал. Саме так, на мій погляд, трапилося з фільмом Сари Коланджело «Вихователька», який усього через чотири роки після виходу на екрани однойменної стрічки ізраїльського режисера Надава Лапіда в чутливій точності повторив її сюжет, тільки вже в реаліях іншої країни. На американському національному кінофестивалі незалежного кіно «Санденс» 2018 року журі цілком заслужено присудило роботі Коланджело премію за режисуру. Сама вона розповідає в інтерв’ю, що вагалася, беручись за зйомки, бо любить писати сама, і повсякчас делікатно наголошує на відмінностях двох версій, мовляв, стрічка Лапіда чудова, красива, вона розповідає про маскулінність і про мистецтво в країні, яку розриває війна, а її фільм – про США, про те, чи оцінюють тут мистецтво належним чином: «Мене захопила можливість показати історію більше з точки зору центрального жіночого персонажа».

Утім, чимало елементів оригіналу (серед них – і найголовніші: зворушливий емоційний зв’язок виховательки з обдарованим хлопчиком та її дивна, суперечлива, трансгресивна поведінка) режисерка зберегла. У фільмі Надава Лапіда, який любить у кіно неочевидні речі, ця дивність також мала місце, однак там героїня перебувала далі від камери. Лапід, окрім поетичного хисту малого Йоава, розставляє акценти й на інших темах, як-от вимушена мілітаризованість Ізраїлю, патріотичне виховання малюків, маскулінність чоловічого населення, також епатує оголеним чоловічим тілом: жіноче ж, мовляв, показують, то чому не можна чоловіче? У версії Сари Коланджело акценти інші: більше уваги приділено прохолодним стосункам героїні з чоловіком, її дисгармонійним взаєминам із власними дітьми, мультинаціональному середовищу в дитсадку. Разом із акторкою Меґґі Джилленгол, виконавицею ролі Ліси, вони наблизили головну героїню до об’єктива впритул.

Ні для кого не секрет, що сучасне зарубіжне кіно незрідка, особливо те, що орієнтується на фестивалі, перебуває в гонитві за рідкісними, досі не освоєними (чи не широко освоєними) або ж екзотичними, дражливими темами, які лоскочуть нерви пересиченого кіногурмана, як-от різні психічні відхилення, зміна статі, лесбійське чи гомосексуальне кохання, спілкування з потойбічним світом, сутички з інопланетянами тощо. Серед фільмів такого штибу (тут ідеться не про рівень, а саме про тематику) можна зустріти як досить надумані, фальшиво-вигадливі кінотвори, так і вельми актуальні. До других я віднесла б, скажімо, документальні й художні стрічки про людей із розладами аутичного спектру. Їх кількість у світі зростає, вчені шукають причини захворювання (і, здається, вже навіть їх потроху намацують), а нам і аутистам треба вчитися жити поряд. «Вихователька» як Лапіда, так і Коланджело – фільм із незаяложеною (і актуальною) тематикою, «з неочевидними речами». Хочеться додати: а також із медичним ухилом. І могутнім емоційним впливом. Від якоїсь миті стривожений глядач не перестає себе запитувати: що вона робить, ця симпатична головна героїня? у неї все гаразд із головою?

А стискатися емоційна пружина починала лаконічно й незагрозливо, без натяку на майже кримінальну драму. 40-річна Ліса працює вихователькою в дитсадку й паралельно відвідує поетичні курси. З чужими малюками в неї все добре виходить (хоча, схоже, це не приносить їй задоволення), з поезією і власними сином та донькою – не дуже: учитель (його грає Ґаель Ґарсія Берналь) та інші курсанти вважають її поетичні рядки (хоку про квіти біля басейну) неоригінальними; власні діти-отроки підросли й не поспішають ділитися з матір’ю своїми інтересами та переживаннями. Тож свій недореалізований материнський інстинкт жінка спрямовує на п’ятирічного Джиммі (Паркер Севак), хлопчика з поетичним даром, «юного Моцарта» з іммігрантської родини, чия мати втекла з коханцем (для дитини – померла), а батько заклопотаний власним бізнесом.

Як зазвичай реагують люди на появу в їхньому оточенні таланту? Захоплюються? Підтримують? Заздрять? Вставляють палиці в колеса? Намагаються використати? Так, по-різному. Ліса, заворожена поетичним хистом малюка, з маніакальною впертістю пробує спершу присвоїти білі вірші Джиммі (домігшися похвали вчителя й захоплених відгуків інших любителів поезії), а потім і самого хлопчика, що викликає протест і в хлопчикового батька, і в самої дитини. Що штовхає жінку до цього кроку? На перший погляд, причин може бути кілька (одна з них чи всі разом): комплекс неповноцінності, нереалізованість у професії і родині, бажання слави, затьмарення розуму… Але тільки на перший, бо все набагато глибше: перед очима глядача в довершеному виконанні розгортається один із найскладніших неусвідомлюваних механізмів людської психіки: боротьба «Я» з нестерпними думками про життя, що не вдалося, і психологічний захист, завдяки якому Ліса поборює відчуття неповноцінності. При цьому викривляючи дійсність. Цю втечу від реальності вчені-психологи називають регресією. Сама героїня про свій внутрішній конфлікт свідомого й несвідомого не здогадується. Декларуючи добрі наміри, вона прагне підтримати талант хлопчика у світі, де, як їй здається, нікого це не цікавить. Але відомо, куди веде дорога, вимощена добрими намірами. Зрештою, так воно й стається: наміри добрі, але втілює їх Ліса дивно. Досконалий вихователь на наших очах перетворюється ледь не на монстра.

Утім, це тільки одна «неочевидність» талановитої стрічки. Є ще одна, не менш захоплива. Сюжет розвивається так, що ми справді віримо, начебто білі вірші Джиммі майже геніальні (бо в це вірить передовсім вихователька, а також учитель і слухачі курсів), а Лісині поезії бездарні (бо вона сама не довіряє власному хисту, і її поетичних спроб не схвалюють учитель і ті самі курсанти). Так ми потрапляємо на гачок, що його приготувала для нас винахідлива Сара Коланджело. Виявляється, що в цій психологічній драмі (з ухилом у жанр трилера, як визнає сама режисерка) лунають поезії кількох різних авторів, це Оушен Вонґ, поет в’єтнамського походження, якого часто друкує журнал «Ньюйоркер», ірансько-американський поет Кавех Акбар, а вірша в телефоні справді написала п’ятирічна дівчинка зі штату Массачусетс. А далі ще цікавіше: всю Лісину поезію створив знаменитий нью-йоркський поет Домінік Таунсенд. Отак! То що все-таки приносить митцеві задоволення – власне процес творення чи визнання твору з боку сучасників? Чи, може, це нерозривні речі? «У фільмі є багато тем, які я намагалася порушити, і одна з них – суб’єктивність мистецтва», – стверджує Коланджело в інтерв’ю. «Також є ще ширше питання: чи є в просторі нашої культури місце для поезії? <…> Ми явно живемо в добу інформації, нас повсякчас бомбардують даними, які проходять через нас щомиті. Тут ми бачимо жінку, яка справді бореться за можливість творити».

Бореться, уточнимо, вельми хибними методами. Але… кожен може «натрапити на вчителя, який вважатиме, що твій твір жахливий. Та чи так це?» Талант – надто тендітна квітка, щоб можна було мацати її руками чи намагатися скеровувати твердою рукою, – ще й про це згадана стрічка. А також про те, чим загрожує одержимість визнанням, яка до краю заполонила голови багатьох наших сучасників (українці тут не виняток), готових вдатися до будь-яких способів, зокрема й плагіату, крадіжки чужих ідей, аби тільки досягти його.

Розумні люди стверджують, що хороша історія «не просто описує те, що насправді сталося, – вона йде далі. Вона розповідає нам про ширшу картину того, як працює світ, картину, в яку вкладаються й ті речі, яких насправді не ставалося <…>»^[1]. Фільм Сари Коланджело «Вихователька» – хороша історія, попри невеселе її завершення.

1. ↑Сломен С., Фернбак Ф. Ілюзія знання. Чому ми ніколи не думаємо на самоті / Пер. з англ. – Київ: Yakaboo Publishing, 2018. – С. 85.