«Вайнштейн». Режисер Урсула Макфарлейн. Оператори Ніл Гарві, Емза Моглен, Патрік Сміт. У ролях: Хоуп Екзінер д’Амор, Пас де ла Хуерта, Еріка Розенбаум, Ронан Ферроу та ін. США, 2019

У 2017 році світ (принаймні світ, охоплений соцмережами) сколихнула масштабна акція #Me too. Жінки ділилися власним досвідом пережитого насильства – від таких визнаних злочинів, як зґвалтування, до «дрібниць» на кшталт нав’язливих залицянь чи навіть незаслужено кинутого вслід: «Хвойда!»

А початок цьому поклав скандал у кіноіндустрії. Гарві Вайнштейн, відомий кінодіяч, що дав путівку в життя низці оскароносних і просто хороших стрічок, був звинувачений у сексуальних домаганнях. За колективним позовом: декілька жертв наважилися заговорити, і незабаром до них приєдналися десятки інших. Кіномагнат-ґвалтівник опинився на лаві підсудних.

Про отакий тіньовий бік Голлівуду розповідає документальна стрічка «Вайнштейн» режисерки Урсули Макфарлейн. За формою вона проста: ніяких творчих експериментів, помітних засобів виразності (якщо не рахувати сумнівних з точки зору художнього смаку кадрів слабко освітлених готельних коридорів – такий собі «простір небезпеки»). В основі – інтерв’ю, переважно жертв Вайн-штейна; головне – їхні історії, вирази облич та інтонації жінок, що пережили сексуальне насильство і тепер наважилися говорити про нього перед камерою глядачам. Це складно і болісно, проте вони пішли на це задля встановлення справедливості. Історії індивідуальні і водночас типові, в основі їхній – приблизно те саме: перетерпіти і змовчати – чи поставити під удар своє майбутнє у професії. Хтось обрав перше, хтось – друге, проте досвід кожної по-своєму драматичний.

Утім, справа не обмежується лише похмурими історіями жертв сексуального насильства та їхніх переживань. Глибини фільму – та й самій історії – додає той факт, що акт насильства є лише складовою складної структури, що затягує в себе далеко не лише кривдника і покривдженого.

Почнімо з простішого, «нижчого» рівня. Злочин, вразивши одних, зачіпає і багатьох довкола, перетворює їх на співжертв і співучасників (а нерідко – тих і тих водночас). Психологічна травма змінює жінку (в цьому випадку; це, звісно, не означає, що чоловік у таких обставинах страждатиме менше). Від цих змін потерпають її близькі. Далі, «особисті» справи Вайнштейна заторкують і його співробітників, безпосередньо з актами злочину не пов’язаних. Хтось кидає роботу, дізнавшися про вчинки свого шефа; хтось, продовжуючи працювати на ґвалтівника, мовчки мучиться від почуття провини. Хтось стає посередником між сторонами в «мирному залагодженні конфлікту» – і тим самим допомагає приховати злочин.

Злочин розростається, охоплює дедалі ширші кола. Власне, Вайнштейн став емблематичною постаттю, бо проти нього нарешті збунтувалися, проте не він був тут першим і не він стане останнім. Що й показала наступна хвиля скандалів, пов’язаних з постатями світу кіно й телебачення, а далі – ще й бізнесу, політики і так далі... Певна слабкість фільму в тому, що в ньому нечітко проговорено: харасмент в індустрії розваг в тій чи іншій формі є мало не нормою, і доки і в професійному середовищі, і в обивательській уяві існуватиме стереотип, що «роль здобувається через ліжко», ситуація докорінно не зміниться. Хоча важливість скандалу з Вайнштейном полягає якраз у тому, що він став кроком до принципових змін. Сподіваємося.

І – коло найширше. Сила Вайнштейна полягала в тому, що він був частиною системи, і система його захищала. Причому не лише в питаннях харасменту. Гарві Вайнштейн – особа впливова й грізна. Злочини на сексуальному ґрунті – лише один із розділів його біографії, і то вагомий лише з недавнього часу. Згадуючи про організаторський і продюсерський дар кінодіяча, про блискучу історію успіху його дітища «Miramax», колишні підлеглі порівняли його за психологією, а почасти й поведінкою, із гангстером, навіть із «хрещеним батьком». Чи не мафіозну структуру, принаймні за впливом і безкарністю, нагадує і його колишнє «царство»: мимохідь, як про щось неприємне, та цілком природне, у фільмі згадано про багато доль, зруйнованих Вайнштейном і його «Miramax». Хто мався на увазі – конкуренти з бізнесу, непокірні акторки, просто люди, які чимось не вгодили могутньому продюсерові з поганим характером, – незрозуміло.

Тут ми підходимо до важливого моменту, що робить історію Вайнштейна знаковою не лише через гучні імена й голлівудські «декорації». Насильство здавна стоїть в асоціативному ряду з владою, сексуальне ж є чи не найповнішим вираженням підкорення однієї людини іншій. Тому вельми символічно, що харасмент став важливою складовою «імперії Вайнштейна», і що саме «жіночий бунт» його занапастив. Цікавий момент: наприкінці своєї кар’єри продюсер намагався загравати з представницями жіночих рухів; інтерв’юйована журналістка, розповідаючи про це, між іншим зауважила, що він уже перебував на спаді своєї кар’єри. Іншими словами, його «імперія» вже хиталася, і це уможливило справу проти нього. А порушити її допомогли ЗМІ. У США, з їхньою судовою системою, оприлюднення злочину означає покарання. І журналістські розслідування Джоді Кантор та Меган Туей у «The New York Times» і Ронана Ферроу в «The New Yorker», без перебільшення, ознаменували собою нову сходинку в культурі не-мовчання. І ще один символічний момент: Вайнштейн, діяч сфери видовищних мистецтв, «ілюзіону», програв у боротьбі ЗМІ, мистецтву правди (в ідеалі). Втім… обидві сфери вже встигли поєднатися. Гарві, як бачимо, одержав своє сумнівне безсмертя в документальному кіно. На черзі, слід думати, біографічний ігровий фільм. Так світ кіно остаточно поглине свого «жерця», з «володаря образів» перетворивши на образ його самого.