Рішення журі Одеського кінофестивалю завжди викликало подив критиків. Але цього року воно перевершило навіть найбільш скептичні очікування. Стрічки, яким дісталися найвищі нагороди, преса дружно визначила аж такими мізерними, що навіть забула згадати про них у щоденних оглядах програми. «Вас, певно, здивує, але справедливість буває», – запевняла на закритті фестивалю в Одеському оперному ведуча Яніна Соколова. Що вона мала на увазі, невідомо, але після оголошення результатів про справедливість уже не згадувала.

Журналістам також не було з ким погомоніти, бо прес-брифінги за результатами анулювали. Адже як, не викликаючи посмішки, пояснити людям, які пам’ятають теорію вірогідності, збіг оцінок кількох тисяч глядачів двох фільмів Міжнародного конкурсу, що загадковим чином розділили Ґран-прі^[1] (вірогідність 1:5000 – майстер фокусів Гудіні відпочиває). Такі кулуарні «збіги» – це назавжди чи тимчасово? Невдовзі дізнаємося.

Взаємини фестивалю й кінопреси – окрема історія; відзначимо лише, що цього року площу для пресконференцій скоротили вдвоє^[2].

Що ж до журі: якщо брати кожного окремо, виглядає достойно^[3]. Коли ж в Одесі вони збираються разом, то функціонери, зрозуміло, лобіюють чиїсь інтереси; але й творчі особи трансформуються, стаючи поборниками корпоративних і приватних уподобань. Усі експертні «балачки» про актуальність, що лунали на творчих зустрічах, закінчились цілковитим фіаско фільмів про сьогодення. Та й подальша прокатна доля «обраних» стрічок не викликає оптимізму: картина реальності чи не в усіх відзначених фільмах – навіть у далекому від ліволіберальних догм «Додому» Нарімана Алієва, – надто відрізняється від тієї, яку ми всі знаємо. Детальніше про це згодом, а поки що висновок: важко уявити таке кіно у прокаті, а ще важче передбачити, що станеться з ним, якщо автори спробують привести неспроможний кіноконтент у відповідність з життєвою правдою.

У відносній безпеці залишиться хіба що «Секрет, дівчинка та хлопчик» (переможець короткого метру Національного конкурсу) – ретропоетичне кіно Оксани Казьміної, де проблему правди вирішено радикально: оголені дорослі тут зображають дітей і взагалі не розмовляють.

Там же, де героїв ще не перетворили в недієздатних без права голосу, загальним трендом проявилося відродження радянської кінотрадиції. А саме: бажання не тільки зобразити соціальну реальність з точки зору панівного класу, а й сформувати політичну повістку, притягаючи увагу до так званої «соціалки», в яку, виявляється, входять: національні меншини, сексуальні меншини, культурні маргінали, дискримінації всіх сортів, гендерна нерівність тощо. Себто, в зґвалтований демократичним чином соціальний конфлікт входить не прірва між багатством і бідністю, яка завжди була об’єктом художнього дослідження на кращих фестивалях класу «А»^[4], а димова завіса над цією прірвою, яку продукують-досліджують численні фестивалі класу «Б».

Ситуація зі «свободою меншин» на пострадянському просторі ще не революційна, але доволі гаряча – про це повідали аж два переможці ОМКФ за версією журі: монохромний документальний «Тато – мамин брат» Вадима Ількова в Національному конкурсі та ігровий «А потім ми танцювали» шведського режисера грузинського походження Левана Акіна – в Міжнародному. Найвищих нагород художньо посереднім фільмам журі здалося замало, тому, щоб довершити процес «визначення призів за темами», першій стрічці додали за режисуру, другій – за головну чоловічу роль. В ідейно-тематичному плані замість вельми актуальної для обох країн, скажімо, теми соціального розмежування, автори перемкнули увагу на обмеження прав сексуальних меншин у вкрай толерантній, як бачиться, Україні й украй консервативній, як виявляється, Грузії^[5]. Будучи «в захваті від нагороди», екзальтована продюсерка грузинського фільму зв’язала ЛГБТ з нинішньою антиколоніальною революцією в Грузії та навіть лозунгом «Слава Україні!». Як перемогти ворога й позбутися соціальних жахів, як облаштувати країну? Звісно ж – топлес і сексуальною революцією!

«Тренуйте толерантність!» – заохочує на ОМКФ постановник майбутнього українського «кіна про двох геїв», яких, відновлюючи напівзабуту радянську традицію, ніби булгаковського Шарикова, «підселяє» в традиційну українську сім’ю… Чим, окрім вишуканого театрального блюзнірства, пояснити, що, «тренуючи» чужу толерантність й імітуючи особистісну «революцію», політичні лозунги «проникнення» – в політиці й кінематографі – пишуть лише духовно пригнічені Шарикови та їхні раціональні «управдоми» – наближені до державного корита вузько соціальні, національні, культурні, молодіжні та сексуальні групи.

Показово агітаційним «кіно молодіжної стурбованості», що для простоти героїв (чи від простоти авторів) розмовляє мовою «приколів», виглядає комедія «Мої думки тихі» Антоніо Лукича (Ґран-прі Національного конкурсу). Не комедія, а протитанковий снаряд, випущений по «нахабних кривдниках» оригінальної української молоді, які фактом свого життя забирають у неї право почуватись особливою. До «кривдників» автори зараховують: дещо малохольну матір героя у виконанні Ірми Вітовської (що змусило достойну акторку взяти участь у профанації свого таланту? – загадка), кількох тертих контрабандистів, кількох незграбних прикордонників і німфоманку з папугою. Можливо, був хтось для демонстрації не лише «пригніченої молодості», а й гендерної нерівності, та двогодинна версія його не показала. Отож, першу годину стрічка – це чисте «село Степанчиково і його мешканці», а другу віддали під пролеткультівський «квартал».

Передбачувана, у зв’язку з новими політичними перемінами, тотальна масовизація українського культурного простору, про яку подейкували кінокритики в перший день фестивалю, не змусила себе довго чекати: буквально через кілька днів учасники фесту побачили на великому екрані булгаковських героїв, супроводжуваних «профспілковими» оплесками, які переходили в бурхливу демократичну овацію. Та сповнене оплесків життя – це не-смерть, якою володіють зомбі й вампіри у фільмах жахів. Зокрема, в новому фільмі Джима Джармуша «Мертві не помирають», вельми дотепно представленому на одеському фестивалі.

Як і вищезгадані «Думки», «Додому»^[6] Нарімана Алієва – це драма свідомого індивідуума, що йде наперекір гнилій системі. Але якщо в першому випадку це фальшива «драма приколів», себто «прикольна драма» про високого парубка, що імітує війну з приземкувато-комічним світом дорослих (хоча насправді прагне ефективно присмоктатися до нього), то в другому – це професійно завершена трагедія істинно віруючого (в натхненному виконанні Ахтема Сеїтаблаєва), що раптово стикається з невідомою реальністю. Літній татарин із кримського ринку потрапляє в новий, незнайомий для нього світ України. Не з власної волі, а щоб за мусульманським звичаєм на батьківщині предків поховати старшого сина, який поклав життя за долю великої батьківщини. Його молодший син, із яким він везе тіло загиблого до Криму, виступає опонентом ригористичних батькових уявлень про світ. Він навчається в столиці, як і старший брат, має прогресивні європейські погляди й хоче стати журналістом, але шлях до мети може виявитись для нього складнішим. Адже після аутодафе батька йому залишиться або успадкувати герметичний світ архаїки, звичаїв, предків, віри, або тілом і душею, не втрачаючи етнічної індивідуальності, влитися, як це зробив старший брат, у модерну справу великої України. Ідентифікація – річ нелегка навіть для прогресивно мислячих журналістів й нерідко супроводжується особистими драмами.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

1. ↑Ґран-прі – приз глядацьких симпатій – він же головний приз ОМКФ. Його вираховують за кількістю балів (від одного до п’яти) шляхом заповнення глядачем паперової анкети після кожного сеансу.
2. ↑Натомість ліквідували сегрегацію на вищий і нижчий ранги журналістів, які зрадницьки полискували на беджах і змушували слабкодухих нервуватись.
3. ↑Цього року в журі Міжнародного конкурсу: бельгійський режисер Петер Бросенс, ірландський актор Барі Ворд, американська актриса українського походження Іванна Сахно, директор МКФ в Карлових Варах Карел Ох, грузинська продюсерка та режисерка Нана Еквтімішвілі. Національний конкурс оцінювали: французький кінокритик Ніколас Елліотт, польська сценаристка й режисерка Йоанна Кос-Краузе, англійська акторка іранського походження Манья Акбарі та українська продюсерка Іванна Дядюра.
4. ↑«Золота пальмова гілка» найбільш, здавалось би, буржуазного Каннського фестивалю тільки за останні роки дістається соціально-демократичним: «Паразитам» корейця Пон Джун Хо, «Магазинним злодюжкам» японця Хірокадзу Корееди та «Я, Деніел Блейк» британця Кена Лоуча.
5. ↑Перший розповідає про «богемного співака» та «провокативного художника», змушеного роздвоюватись між інтимним процесом виховання племінниці й бурхливим «нічним життям». Деталі важкого труда цього документального персонажа глядачі можуть побачити в ігровій короткометражці «Секрет, дівчинка та хлопчик» (в обох стрічках – той самий виконавець в тому самому амплуа). Грузинська стрічка пропонує історію підліткової конкуренції, що переростає в дружбу.
6. ↑Специфічним чином фільм поділив Ґран-прі Міжнародного конкурсу з грузинською стрічкою «А потім ми танцювали» (див. другий абзац огляду).