27 жовтня в Луцьку, в культурно-мистецькому центрі «Красне», народний аматорський театр-студія «Гармидер» показав виставу «Мазайло» за п’єсою Миколи Куліша «Мина Мазайло». За визначенням самого автора, це сатирична комедія, але в ній присутні й трагічність становлення української мови і зацькованого народу, тому – трагікомедія.

У творі тісно переплелися плюси та мінуси міщанства, українізації та русифікації. Як виявилося, на довгі 90 літ, до сьогодення. Саме стільки виповнилося з часу виходу п’єси на сцені легендарного «Березоля» Леся Курбаса в Харкові, де роль тьоті Моті тоді зіграла наша землячка – волинянка Наталія Ужвій. А 1991 року співавтором сценарію однойменної телевистави був Лесь Танюк – режисер театру і кіно, громадський та політичний діяч, правозахисник, який свого часу жив і працював у Луцьку.

В наші дні продовжив традицію славетних земляків у популяризації «Мини Мазайла» колектив «Гармидеру». До слова, це вже не перша його спроба (на чолі з Русланою Порицькою) поставити Кулішеву п’єсу. Адже прем’єра вистави «Мазайло» відбулася 12 грудня 2010 року. Виконавець ролі Мини Марковича лишився незмінним – це Павло Порицький, як і «дядько Тарас» – Дмитро Безвербний. У першій постановці, як і в цьогорічній, учительку «правільних проізношеній» Баронову-Козино втілила Марія Доманська. Після перерви повернулася до театру й старої-доброї ролі тьоті Моті Соломія Бутейко (Сидун). Рину Мазайло, як і дев’ять років тому, зіграла Валерія Линник (тоді – Семенюк).

Досить оригінально дебютував у складі «Гармидеру» колишній актор Волинського театру ляльок Вадим Хаїнський, зігравши Мокія, сина головного героя, палкого прихильника українізації. А Оксана Бречко втілила образ Улі, подруги Рини, яка спершу має допомогти переконати її змінити українське прізвище разом із усією ріднею, а потім сама закохується не тільки в мелодійність «нашої калинової» з уст Мокія, а й у нього самого. Роль Лини Мазайлихи в другій версії зіграла Юлія Яцун.

Спочатку безмовно, а потім і заговоривши та заспівавши на повен голос українською, за усім дійством спостерігали прабатьки роду Мазайла (Петро Дмитрук, Юрій Ляшук та Сергій Панас). І як тут було змовчати, коли Мина Маркович задумав змінити давнє козацьке прізвище на російський манір. Тільки тому, щоб вони йому не ввижалися в жахіттях, пішов на компроміс, запропонований братом Тарасом із Києва, залишити корінь «Маз».

Ще одну паралель із сучасністю несподівано для себе й для нас провів ще 90 років тому сам автор п’єси, пропонуючи вустами Рини такий варіант нового прізвища, як Мазеленський...

Досі не втрачає актуальності в Україні, на відміну від інших пострадянських республік, так зване мовне питання. Ним багато років спекулюють окремі політики й громадські діячі, навіть тепер, коли на сході країни йде війна. Очевидно, не всі нащадки прочитали між рядків послання Миколи Куліша, засланого радянською владою на Соловки та розстріляного 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії, про те, що мова не є остаточним показником у визначенні національної самоідентифікації людини. Вже п’ять років ми є свідками того, що територіальну цілісність України захищають не лише україномовні її громадяни, водночас щирі патріоти своєї землі. От тільки парадокс, що теперішня столиця – Київ – стає все більше схожою на «Кієв», а колишня – Харків – таки прагне залишити в минулому «Харьков». Там і там ще й досі трапляється своя «тьотя Мотя», яка запитає: «Навіщо нам іспортілі город?»…

Щодо форми вистави, то в праці «Модерна драматургія і театр» зазначено: «Лесь Курбас під час постановки “Мини Мазайла” для декорацій використав величезні дзеркала, що виконували роль збільшувальних лінз. До того ж, дійові особи наче радилися зі своїми відображеннями, і це підсилювало комічний ефект. Йосип Гірняк, який грав роль Мини, вказував, що, завдяки такому театральному прийому, проблема українізації проглядалася ширше й опукліше».

Луцький театр у цьому сенсі лаконічніший: тут використали замість справжнього дзеркала… рамку від картини, в яку по черзі вдивляються та вписуються герої, неначе в певні межі власного сприйняття порушеної проблеми. Постаті ж наших пращурів час від часу виходять із символічних рамок-дзеркал, наче помережаних павутинням історії або просто тріснутих, коли вже несила терпіти наругу від невдячних нащадків.