2006 року Тимур Ященко здобув диплом юриста в Черкаському національному університеті. Згодом переїхав до Києва, де зібрав команду однодумців та зняв короткометражний фільм. У 2007–2009 рр. навчався кіновиробництву в школі мистецтв у Стокгольмі та реалізував проєкти ще двох короткометражок. 2014 року закінчив факультет режисури кіношколи в Лодзі. Здобув фінансування та зняв ігровий короткий метр «Лев», як пролог до фільму «U311 “Черкаси”». Живе з сім’єю у Варшаві.

На перший погляд романтично безнадійний, але доволі відважний опір ворогу став документальною основою фільму «U311 “Черкаси”» Тимура Ященка за назвою корабля, що, будучи заблокованим, довше за інших у 2014 році тримався на озері Донузлав під час окупації Криму «зеленими чоловічками». Мишко та Лев – звичайні хлопці з українського села, які з абсолютно з різних причин потрапляють на мінний тральщик і стають героями (одними з багатьох) цієї стрічки. Через їхню долю ми спостерігаємо не лише за відомою військовою «інтригою», а й за чимось більш масштабним і драматичним – за смертю й відродженням поняття «військова честь».

Один із моряків гине, й життя він віддає в ім’я чогось невидимого, але достеменно реального. Це не Бог, а радше його неписаний Закон. У нього ніхто особливо не вірить, матроси і командири першу половину військової драми діють так, ніби його не існує. Здається, лише цей закон, а не військова клятва – причина того, що життєві шляхи хлопців з різних куточків України, які, по суті, являють собою український мікрокосм, перетнулись на цьому судні. Здається, лише дія цього Закону, що з побутової поступово переростає в сакральну, тримає хлопців разом. Звичайних українських юнаків, які серед прекрасних пейзажів «села» не можуть знайти власну ідентичність, пиячать і страждають від безперспективності існування, й навіть любов до жінок і накопичення їх не рятує. Але, потрапивши в агресивну стихію, із «бабників»^[1] раптом перетворюються на справжніх козаків.

Будуть і інші, командири й матроси, що злякаються і перейдуть на бік «ввічливих чоловічків», змінять свій колір, аби отримувати більшу платню. Гроші в словесних аргументах згадають лише раз, хоча вигода в коротких репліках перебіжчиків фігурує постійно – ніби в персонажів радянської «виробничої драми» – вихолощеної й економічно доцільної. В кожному кадрі й за кадром відчувається цей неписаний Закон, оспіваний ще Миколою Гоголем у повісті «Тарас Бульба». Коли прийде час, його згадає і йому підкориться будь-який українець. Саме Закон і хлопці, які його сповідують (а не ті, що страждають від меншовартості), – й роблять Україну великою.

– Це ваш повнометражний ігровий дебют. Що було найскладнішим під час зйомок?

– Думаю, кожен фільм має труднощі в процесі творення. У моєму випадку справжні проблеми очікували на морі. Було так, що надходить, наприклад, гроза – не можемо знімати. Але мені кажуть: зараз, може, й перестане. Чекаємо. І за годину – ясно, сонце… От і характер у цієї води! Я люблю Чорне море, й узагалі морська стихія мені близька. Та знімати було непросто. Першого дня планувалося зняти спокійну сцену – «пити чай» у кримського татарина, але знявся штормовий вітер. Мабуть, метрів п’ятдесят на секунду. Чай так і летів зі стола, тож відмінили перший знімальний день. Усі напружились, двічі били тарілку. Другу – наступного дня. Це погана прикмета, зате є що згадати!

– А як давали раду з «морською хворобою» та іншими негараздами?

– Ми виходили в шторм кілька разів, і половина команди погано почувалася. У мене, дякувати Богу, було щось не дуже серйозне, але відчував... І моя дружина-полька була з нами – вона костюмер та акторка, таке лице в неї було… До того ж у серпні ми знімали березень, і я боявся, що люди почнуть непритомніти. Температура повітря близько сорока, а на металі корабля за п’ятдесят, актори ж у зимових куртках, касках, бронежилетах, зимовому взутті… Було важко, але витримали!

– Сцену «дідівщини» ви вигадали чи ще й нині так навчають військовим премудростям новачків?

– Не придумував, це реальна пострадянська дідівщина. До речі, це одна з моїх улюблених сцен у фільмі. Втім, на тральщику «Черкаси» загалом була значно краща обстановка, ніж та, яку ми зобразили в фільмі, й він був більш підготовлений до військових дій. Але я поглиблював драматургічне підґрунтя, щоб на кораблі була «розруха» й щоб у ній зароджувалась душа нації, пробуджувався патріотизм. Цей контраст був для мене важливим.

– Як вам працювалося зі справжніми моряками, які грали самих себе? Наскільки легко професійні актори знаходили спільну мову зі своїми прототипами?

– З моряками проблем не було, тому що вони – славні люди самі по собі. Та й кіно мало бути «натуралістичним» і вимагало реальних вояків. Справжні моряки й були в кадрі і, надіюсь, існували там переконливо.

– Хто був «капітаном» на знімальному майданчику-кораблі – режисер чи дійсний капітан мінного тральщика?

– Офіцери ВМСУ інколи намагались «поставити мене на місце», але я твердо знав, що на цей час командиром мушу стати я, бо інакше нічого не вийде, та й наказ був допомагати нам усіляко. Ще я мав гарну бороду – спеціально відростив, щоб поважніше виглядати, й казав: так і так робимо, не приймав відмов. Моряки нам допомагали, а Юрій Петрович Федаш, капітан «Черкас», на той час повністю присвятив себе проєкту. Він багато душі вклав у цей фільм і дуже поступався якимсь там моїм «драматургічним завданням», зокрема, з палінням цигарок на кораблі. Тому, завдяки спільній роботі, вийшла не так політична чи військова пропаганда, як кінопритча, занурена в натуралізм, відбиток реальної історії у мистецтві.

1. ↑«Бабниками» в минулому звали чоловіків, які вели домашнє господарство, заводили дружину й лише в періоди особливої небезпеки прибували на Січ.