Цього року, як і завжди, впродовж кількох днів глядачі (чи то «слухачі» — адже йдеться про «читання») мали змогу активно збагачувати себе новими фактами про «молодих» німецькомовних авторів (всі вони приблизно сорока-п’ятдесятирічного віку), дізнаватися про тенденції розвитку сучасного театру чи просто насолоджуватися доволі цікавими постановками вже не німецьких, а українських, режисерів і грою акторів знову ж українських.

Насправді говорити про цю подію загалом важко, бо найперше враження від усього побаченого й почутого, — відсутність будь-якої цілісності. Та напевно так і мало бути, адже строкатість — невід’ємна ознака всіх подібних акцій: організатори мають на меті показати сучасний театр у його найрізноманітніших проявах, тож і не дивно, що деякі з них можуть комусь не сподобатися чи навіть видатися банальними.

Отож про все по черзі. Відкрилися читання драмами Фріца Катера (н.1966, справжнє ім’я — Армін Петрас) — перша «Вінет» (постановка Андрія Білоуса, Київ), друга «Час кохати, час вмирати» (Вадим Сікорський, Львів).

З-поміж усіх вистав ці були, так би мовити, найбільш «соціальними». Автор, життя якого проходило в постійних мандрах між тоді ще двома Німеччинами, досить болісно відчуває всі проблеми, пов’язані з розколом німецького світу на дві частини. Це і стає головним предметом його рефлексій. Властиво, ці драми — дві частини однієї трилогії, трилогії про зруйнований світ, втрачені надії, поламані долі.

Персонажі, вихідці з НДР, цілком у дусі Гемінґвея чи Ремарка, хочуть, та не можуть, вирватися за межі свого життєвого простору. Вони ходять, сплять, п’ють пиво, кохаються, боксують, зустрічаються, знову сплять. Їхня доля — це не доля окремої людини чи навіть окремої родини, — це доля цілого покоління, яке, вслід за Ґертрудою Стайн, можна назвати «втраченим».

Не дивно, що перша вистава носить назву містечка на балтійському узбережжі, свого часу доволі відомого й розвинутого, що, тим не менше, зникло під хвилями моря. Так і персонажі цієї вистави разом зі своїми «банальними» трагедіями навічно зникнуть в глибинах небуття.

І якщо сама ситуація не вражає оригінальністю (постійним було відчуття, що щось подібне вже читав чи десь бачив), то постановки справляють приємне враження. Особливо цікавими виглядають маніпуляції маленьким сценічним простором в Андрія Білоуса, коли невеликий подіум на сцені почергово перетворюється на боксерський ринг, нове помешкання, лікарняне приміщення, просто вулицю і т.д.

«Зорі» Ані Хілінґ (постановка Олени Щурської, Київ) — вистава також «актуальна», хоч і в іншому плані. Знову ж важко позбутися позатекстових асоціацій, які виникають вже десь на десятій хвилині перегляду. Цього разу — із «The DOORS», музика яких, до речі, звучить під час вистави. Саме так: знову про наркотики, галюцинації, брудний мозок і чисті мрії, про друзів, коханців тощо.

І навіть забуваєш про умовність театральної реальності, а сприймаєш все побачене як реальність «наркоманську»: і коли драбина постає в ролі яблуні, і матраци-ванни, і зібгані папірці як галюцинації. Інакше кажучи, ще одна репліка на захист тих, кого суспільство не приймає.

«Extasy rave, або ВІВАТ, СТАРИКИ» (цей русизм у програмці, на жаль, далеко не єдиний) австрійки Констанції Денніґ — вистава зовсім інша. Це така собі футуристична фантасмагорія з ухилом на вічні теми.

2034-й рік. Сполучені Демократичні Штати. Досконале раціоналізоване суспільство, в якому кожен має своє місце й призначення. Завдання молодих — працювати на суспільство, завдання старих — не ускладнювати життя молодим. Відтак, перейшовши межу 75-ти років, кожен має пройти тест, що визначить, чи не прийшов час цій людині звільнити місце на землі. Інакше кажучи, чи пора їй прийняти свою порцію «Extasy rave» — речовини, що подарує кілька годин незабутнього щастя перед безболісною смертю.

А далі все розвивається доволі жваво, іронічно, а часом навіть дуже зворушливо та сентиментально — п’ятеро стареньких, які чекають на свій результат і під тихенький акомпанемент «Бітлів» згадують минуле, думають про те, чого не встигли зробити, за чим шкодують і т.д. На противагу попереднім, ця вистава немовби позачасова: герої, хоч і сучасні (так би мовити, «ми в старості»), але так само вони могли б бути й у якому-небудь 3034-му, і відчували б вони, напевно, те саме (хіба що «Бітлів» вже не слухали б).

І врешті остання постановка, чи не найкраща, — за драмою «Дикуни, або ЛЮДИНА ЗІ СМУТНИМИ ОЧИМА» Хендела Клауса (Степан Пасічник, Харків). Звісно, цю виставу сприйняли неоднозначно, бо вже сам текст драми важкий: кожна репліка, кожна дія персонажа чинить спротив, є складною для розуміння. Відтак, і отримати задоволення, в бартівському розумінні, від цієї драми важко. Та, власне, це й неможливо.

В програмці Клауса порівнюють із Кафкою, хоча здається, що в цій драмі більше спільного не з «Перетворенням», а із «Замком» чи «Процесом». Ґунтер, лікар із Бляйбаху, — майже К. Він також опиняється в незрозумілому місті, де діють абсурдні закони (сини б’ють до напівсмерті батька, замість води — у відрах пісок, брати Флік беруть Ґунтера під свою опіку, а потім силоміць утримують його у своєму домі).

Персонажі, які множаться (дублюються, потроюються і т.д.); дівчина в криваво-червоній сукні, яка грає монотонно декілька нот на контрабасі; дерев’яні конструкції, що стають кліткою для Ґунтера, кімнатою для братів; дівчина, яка, подібно до персонажів Бориса Віана, вмирає від сухот; годинники, що спинилися, — взагалі всі режисерські рішення дуже й дуже цікаві. І оскільки зрозуміти все після першого перегляду просто нереально, то виникає бажання подивитися виставу знову.

Крім того, в цьогорічних читаннях були також дві (!) родзинки. Перша — вистава (точніше, відкрита репетиція) «Norway. Today» Ігоря Бауершими (постановка Георга Жено, Німеччина), яка народилася під впливом минулорічних читань. У чомусь вона суголосна з «Extasy rave», і те, що їх поєднує, — це, напевно, життєствердність.

Тут — ситуація подвійного суїциду, який запланували двоє молодих людей. І, знову ж, попри всю «серйозність» проблеми, — все показано весело, з сучасним (просто-таки мас-медійним) гумором, з камерами, відео-вставками, інколи з трошки «похабними» репліками, але, зрозуміло, з «вічним» підтекстом: мовляв, ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!

Натомість друга «родзинка» — менш однозначна і дуже незвичайна. Це — «Пра-соната» Курта Швіттерса, яку привіз Інститут театрознавства з Мюнхена (постановка Катрін Кацубко). Виставу означено як «дадаїстську розмовну оперу», але «розмовна» — поняття тут більш ніж умовне.

Мова вистави аж ніяк не німецька, це взагалі мова, невідома світові. У «Пра-сонаті» маємо справу з «міжнародною мовою дадаїзму» — дитячим лепетом, іншими словами. Все побудоване на фонетиці: певні звукосполучення, які «співають» актори, залежно від інтонації, набувають зовсім різного значення. Якщо ж додати до цього суто баварський колорит (велетенські кухлі пива, народні баварські костюми, смажені ковбаски й народні танці), стане зрозуміло, чому виставу сприйняли дуже позитивно. Всі сорок хвилин (хоча для вистави така тривалість закоротка) пройшли просто непомітно, а кожну «репліку» під кінець зустрічали оваціями.

І насамкінець — про переклад. Всі російські переклади цьогорічних текстів здійснила одна людина, Алла Рибікова (без сумніву, професійна перекладачка), тоді як українські — праця кількох людей: Ольги Сидор, Руслана та Марії Іваницьких.

Але важливо інше. Важко було не помітити, що вистави російською звучали значно природніше, в українських же з’являлися русизми чи просто неграмотно вживалися українські слова. Не хотілося б закінчувати такою сумною ноткою. Тим паче, що враження від читань таки позитивні. Просто цікаво знати, чиї це недоліки: перекладачів чи акторів, і що треба вдосконалювати — акторську гру чи просто мову...