Кадр з фільму «Залізна сотня». Режисер Олесь Янчук. Україна — Австралія

Олесь Янчук уже втретє звертається до подій національно-визвольної боротьби на Західній Україні 1940-х років, до війни, яку вела Українська Повстанська Армія. Його попередні фільми – «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» та «Нескорений» — розповідали про провідників цієї боротьби Степана Бандеру та Романа Шухевича. В основі «Залізної сотні» книжка «У вирі боротьби» Юрія Борця, який мешкає в Австралії. Переглянувши «Нескореного», той запропонував режисерові поставити фільм за власними спогадами і взяв на себе фінансування картини. Так з’явилась перша українсько-австралійська копродукція.

Дуже важливо, щоб героїчна кінооповідь не була сухою ілюстрацією до підручника з історії, щоб учасники подій залишалися живими людьми. Звісно, неприйнятною є й інша крайність, коли ставлення до трагічних сторінок народу зумисно знижене, коли боротьба за визволення стає таким собі необов’язковим тлом для приватних історій. Такт у підході до історичних подій, почуття відповідальності перед історією і є тим підґрунтям, на якому має виростати кіногероїка. Саме ці якості відрізняють історичний кіножанр від його профанації.

Знайома журналістка відмовила «Залізній сотні» у належності до мистецтва. З цим можна сперечатись, але допустимо, що це так. В такому разі погляньмо на реальність кіно: адже в цьому праві можна відмовити 99 відсоткам кінопродукції, що потрапляє на наші екрани. Одначе цю продукцію потужно просувають, рекламують, не шкодують для неї слів. Тобто її споживають за відсутності іншої. Альтернативою їй якраз і є «Залізна сотня». Фільм для широкого глядача – і це підтвердив спеціальний приз, яким його нагороджено на Міжнародному фестивалі продюсерських фільмів «Кіно-Ялта 2004», де переможців визначають глядачі. Зрозуміло, що у його сприйнятті вирішальну роль відіграє ставлення до позиції режисера. І відкидають цей фільм ті, для кого переживання й досі не висловленої мовою кіно української історії є небажаним.

Фільм цей незалежний і за певних рекламних і дистриб’юторських зусиль режисера може завоювати кінотеатри, мати успіх у глядача. Насамперед тому, що діють тут не схематичні герої, а живі люди, яких втілюють відомі актори Микола Боклан, Іван Гаврилюк, Олег Примагенов, Олег Драч, Тарас Жирко, а також молоді Катерина Кістень, Олеся Жураківська, Ігор Пісний, Дмитро Терещук, Ірина Бардакова. Оповідь прозора: режисер не самовиражається і не вдається до штукарства. Талановита робота оператора Віталія Зимовця увиразнює фільм розкішними пейзажами, де багато сонця й зелені, де стримані кольори восени й білосніжно-урочисті взимку.

Війну можна показувати по-різному: реалістично, як бойовик, як пригодницький жанр. «Залізна сотня» — це реалістична драма. Історичну реальність зображуваних подій постановник підкреслює вступним написом: територія Закерзоння, населена українцями, згідно Тегеранської конференції відійшла до Польщі, населення депортували до України. Янчук торкнувся проблемних стосунків між українцями і поляками, теми, яка досі в українському ігровому кіно ще не фігурувала.

Структурний «принцип шампура» широко вживаний в кіно. «Залізна сотня» побудована саме так, епізоди нанизуються один за одним; винятком є кілька коротких ретроспекцій (сотник Громенко, почувши вибух, розуміє, що загинула дружина: на екрані зображено епізоди їхніх побачень).

Починається фільм з нападу вояків УПА на фашистську колону, захоплення трофеїв, серед яких вони знаходять яуфи з фільмами. Через якийсь час у криївці новобранець крутитиме педалі велосипеда, щоб міг працювати кінопроектор, а полонений кіномеханік показуватиме німецький мюзикл.

Вражає епізод, коли польські карателі захоплять в полон українського священика (Тарас Жирко). Олег Драч, який грає провідника карателів, не шкодує різких барв, чітко окреслює характер: з першої появи бачимо холоднокровного вбивцю, не позбавленого садистської фантазії. Коли священик з гідністю заперечує, що він не схизмат, а священик християнської церкви східного обряду, кидає: «Якщо східного, то ми зробимо тобі обрізання. І не обрізання, а відрізання». До млина нагодилися вояки УПА і врятували священика. Він залишився у сотні капеланом на прізвисько Кадило.

Звісно, автору спогадів дорогий кожен із вояків-побратимів, але у метраж фільму всіх не вмістити. Один із оригінальних персонажів — хлопець з-під Житомира Міша. Він, боєць Радянської Армії, побачивши, яке насильство чинить його армія, як кидають мирних жителів у машину, вириває дівчину з рук карателя. Гукнувши «Тікай!», кидається з автоматом за першу-ліпшу хату. Його сховала місцева дівчина і він закохується у свою рятівницю. Перейшовши до УПА, вночі бігає до неї за 15 кілометрів на побачення. Невдовзі вони обвінчаються, а після весілля хлопець героїчно загине в останньому бою, прикривши відступ своїх побратимів.

У фільмі сільські хати — не тільки об’єкти для спалення і знищення, а й символ. У селах жили люди, отже активізується побут і обрядовість, підкреслюється нерозривність селян і повстанців. Юрій Борець, а за ним і Олесь Янчук розповідають світові про українців, про їхнє життя і звичаї. Крім весілля до фільму увійшло свято Великодня, освячення пасок, обряд обливання перехожих водою. Все це контрастує з брутальним насильством війни, розправою над мирним населенням.

Сторінку за сторінкою гортає режисер історію сотні Громенка. Микола Боклан скупими штрихами окреслює його характер, переконує, що навіть у тих умовах можливим було кохання і продовження життя. Його мовчазне переживання від втрати дружини посилюється музичним і зображальним вирішеннями. Акторові віриш, віриш, що його герой здатний не тільки вміло воювати, а й врятувати свою сотню, провівши її через кілька країн до безпечного місця.

Окреслені сюжети фільму для нас несподівані, отже, він виконує і просвітницьку функцію, що для українських глядачів не зайве. Історію не перекреслити: вона мстить за неповагу до себе. «Залізна сотня» відновлює минуле, повертає пам’ять, реабілітує борців за незалежність.

...Недавно світ облетіла звістка, що французи влаштували урочисте перепоховання серця дев’ятирічного сина короля Людовика ХУІ, страченого 1792 року. Зробили вони це для того, щоб порозумітися зі своєю історією. А скільки ще треба зробити українцям для такого порозуміння!

Фільм сприймається як сторінка історії, прочитана уважно і небайдуже. Його творці не дистанціюються від персонажів, навпаки, докладають усіх зусиль, щоб вдихнути в них життя. І вони запам’ятовуються. Саме тому після фільму проникаєшся його настроєм.