Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2020:#2
«Втомлені війною»


«Піаніно в траві», трагікомедія за п’єсою Франсуази Саган. Режисерка Оксана Стеценко. У ролях: Майя Струннікова, Ірина Роженко, Дмитро Петров, Максим Стерлік, Владлена Святаш, Роман Жиров, Тетяна Петровська, Дмитро Чернявський. Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка. Прем’єра – 30 травня 2019 року.

За поняттям так званої компліментарної критики, до веселої безтурботності світосприйняття французької письменниці Франсуази Саган належить проявляти поблажливість. Тобто, вважаючи невимогливість до Саган обов’язковою, ми не згадуємо про пом’якшувальні обставини, коли йдеться, наприклад, про Альбера Камю, хоча до цього нас зобов’язує більша вдячність.

Такі міркування турбували мене, коли я йшов на виставу «Піаніно в траві». В її основі – п’єса Франсуази Саган, цього «приворожливого монстра»[1] літератури, якій закидали свого часу «відданість стилістиці орнаментальній і однотонній». Актуальності в п’єсі я не угледів, як і не відчув потреби занурюватися в богемне життя без будь-яких правил і відповідальності чи вдивлятись у вічно «неповнолітніх», які прагнуть «просто насолоджуватись усіма радощами життя». Навіщо споглядати – вже на театральній сцені – віддзеркалення того чуттєвого оазису, що складався із радісних і поверхових людей, які перебували в пошуку більш певної реальності, ніж той світ, в якому жили, а потім з боргами залишили нам.

Інакше кажучи, на Саган, цю священну корову інтелектуальної попкультури, пора вже глянути чесно й неупереджено, бо її роздратовані послідовники знову знайдуть в її творчості «філософію притулку». Взагалі-то п’єси «фрагментарно бунтівної» та «місцями буржуазної» літераторки виринають із небуття саме тоді, коли її послідовники хочуть зімітувати ліберальну війну з суспільними нормами. Невже й цього разу доведеться стати свідком фальшивої мізансцени соціального симулякру?

Весь сценічний простір – це частково спиляні білі дерева. Біла альтанка в глибині ліворуч і такого ж кольору гіпсова статуя в саду поряд із нею. Плетені з лози меблі. Й сіро-зелений човен, як символ тривожної надії. Погляд блукає між класичними атрибутами театрального саду, де колись вирувало молоде життя. Але наразі все змінилось: колишнім героям за сорок, і зібрались вони, аби воскресити сповнене надій минуле, бо їхнє сьогодення під сумнівом. Єдине матеріальне, що залишилось у алкоголіка, ловеласа, багатої вдови та її служниці, – щоденник. Із його рядків і виринає те саме уявне «піаніно в траві», на якому награвав свої казкової мелодії поет-комунікатор, душа компанії. Двадцять років тому він зник без сліду, можливо, помер. За ним усі скучають, бо він єдиний, хто надавав змісту їхньому існуванню. Та згодом, коли ближче до фіналу він воскресне як пустопорожній нувориш, що за час відсутності надбав чималенький капітал, його поява не принесе щастя, лише спровокує спробу суїциду закоханої в нього хазяйки елегантного «саду». Але, з іншого боку, кожного з присутніх змусить переоцінити власне життя й навіть більше – дати цим злим інтелектуалам величезну надію. Жалюгідне асоціальне існування кожного видасться тепер духовно наповненим у порівнянні з жахливою буржуазною пусткою, анекдотичним втіленням якої і став колишній поет.

Сюжет п’єси наштовхнув режисерку на актуальну інтерпретацію. Радикальних змін зазнав і жанр: комедія трансформувалась в трагікомедію (в якій жоден із героїв, щоправда, не постраждав). А от властиві першоджерелу легкість і ясність манери та точність психологічного малюнка помітно звузились: рахунок за переклад французької «ностальгії» на вітчизняну «трагікомедію» таки довелося сплатити. А сама думка про «кришталеве» кохання, яке розсипається під дією найменших змін температури – часу, емоції, лінощів чи навпаки, надмірно розсудливого погляду, – гармонійно трансформувалась у простосердечну історію втрачених ілюзій – від самого початку смиренно-милих та нездійсненних. В угоду реаліям «нового світу» режисерка креативно адаптувала системні мотиви Франсуази Саган, яка свого часу немало потрудилась, щоб наблизити до широкого загалу настрій, сюжети і стиль Френсіса Скотта Фіцджеральда. В нього герої, щоправда, перебували в нав’язливих ідеях свого минулого, тоді як герої Саган, схоже, розуміли, що живуть у шахрайському та нудотному світі, й не мали найменшого бажання повертатись у своє минуле.

У підсумку інтелектуальний егоцентричний блиск злитих із персонажами акторів ніби мав на меті волю й бажання звільнитися від усіх норм моралі, як цього, власне, й хотіла Саган, але жіночі персонажі «Піаніно в траві» режисерки Оксани Стеценко відповідають усім думкам і бажанням чоловіків. Так само акцентована у виставі невиразно лесбійська душевна нудьга «компаньйонки» та її ґаздині, розумної, красивої жінки з моральними принципами, не знайшла в сюжеті логічного продовження. На тлі новітніх трендів це хвилює і надихає, принаймні чоловіків, хоча «об’єктивна» форма сценічної дії більше навіює певні думки, аніж упевнює в них.

  1. Так оцінював Саган Франсуа Моріак.


Корисні статті для Вас:
 
«Зойчина квартира», або Війна триває2020-01-01
 
Досі актуальна п’єса: від Мазайла до Мазеленського2020-01-01
 
Стокгольмський синдром2020-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#2

                        © copyright 2022