Серед величезної кількості мистецьких подій і культурних розваг – фестивалів вуличної їжі, усіляких локальних споживчих свят – театральним фестивалям дедалі складніше витримувати конкуренцію. Театрові доводиться змагатися з галасливими і легкодоступними подіями, тоді як більшість спектаклів потребує даху над головою та глядацької тиші. Організатор ІІІ Київського міжнародного фестивалю театрів ляльок pUp.pet 2019, що ним став Київський академічний театр ляльок, який поетично називають Замком на горі, вирішив ці труднощі подолати. І йому вдалося реалізувати амбітний задум, втягнувши у фестивальний кругообіг мало не пів Києва: перехожі зі здивуванням призупинялися на Європейській та Контрактовій площах, аби подивитися, що це за диваки граються великими і малими ляльками?

Можливо, пересічні громадяни ще більше здивувалися б, якби дізналися, що ляльками ігри не обмежуються. Дорослі розгортають рулони паперу, проєктують тіні та силуети, бавляться з великими і малими предметами, хатнім начинням. Словом, їм у пригоді стає все, що тільки може допомогти у мистецькій розповіді про щось важливе, бентежне й цікаве. Отож конкурсне змагання серед фестивальних вистав pUp.pet 2019, яких було близько двадцяти з різних кінців світу, перетворилося на винахідливий пошук того, як дохідливо, ненав’язливо – і переважно без слів – показати глядачеві складні смисли.

Першими прихильність київської публіки і журі взявся завойовувати спектакль «Каштанка» за Антоном Чеховим, поставлений режисеркою Вєрою Відов із Хорватії з акторами двох міських театрів – Задар та Вировитиця. Завдяки колоритному змалюванню побуту та закулісся провінційних циркових артистів це сентиментальне оповідання про відданого маленького собаку має неабияку притягальність для сцени. Розіграти цирковий епізод із виступами дресированих гусака, кота та собаки, та ще й приправити його живим акторським планом зі старого шапіто – що може бути ефектніше для спектаклю театру ляльок?

Однак творча група з Хорватії явно мала на меті інше. Творці спектаклю щиро й промовисто намагалися передати глядачеві не так зміст подій, як їхній тужливий настрій. Холодний вечір, безлюдні вулиці з тьмяними ліхтарями, похмурі, відлюдькуваті перехожі й, на противагу цьому, відверте циркове блазнювання – усе це у виставі унаочнюється вельми простими театральними засобами. Поміст зібрано з дерев’яних ящиків, ліхтарі – з кількох паличок, промінь світла вихоплює ігровий майданчик, вітер виникає з шурхоту газет, а запамороченого від горілки столяра-п’яничку закручують двері шинку.

Ця різнонастроєвість життя, що захоплює наївну Каштанку, зробила виставу вартою нагороди за найбільш атмосферний спектакль, якби така була в переліку номінацій. Зате одну з нагород фестивалю – за краще виконання ролі – отримала акторка Сара Люстіг, яка настільки ніжно й уміло керує ляльковим песиком, що його щеняча справжність виглядає неспростовною. А спектакль загалом удостоєно Ґран-прі (найкраща вистава для дітей).

Світ тварин у його різних проявах зазвичай є найулюбленішою темою театрів для дітей. От і pUp.pet 2019 не став винятком: у його програмі, крім «Каштанки», було ще кілька вистав з основними персонажами-тваринами. «Перші юні віслючки» показав колумбійсько-іспанський дует, а байки Лафонтена розіграли одразу в двох спектаклях: сербському з м. Крагуєваць режисерки Бісерки Колевської та угорському від театру «Залізний півень» із м. Дьєр режисера Роберта Марко.

Картини дивовижного звіриного царства, де великих і сильних перемагають маленькі та спритні, в сербському спектаклі виникають через силуети і тіні. Актори ж угорського театру «Залізний півень» зображають тварин, причепивши до себе лише окремі детальки з паперу, вирізані просто на очах у публіки. Так, у різних епізодах миттєво з’являються бундючний півень і заклопотана квочка, чия поведінка красномовно ілюструє людські вади й слабкості. І хоча жодна з вистав, де тварини кепкували над світом людей, фестивальних відзнак не отримала, їм не можна відмовити ані в змістовності, ані в дотепності, ані у професійній винахідливості. Адже йдеться тут про дуже прості істини: повагу й співчуття до іншого, терпимість і щирість у стосунках. І так само просто, як у дитячій саморобці, виникають рукотворні сценічні образи.

У спектаклях, адресованих дорослим чи підліткам (12+), яких у фестивальній афіші назбиралося немало, глядачам пропонували складні сценічні конструкції, несподівані ігрові прийоми, естетичні та змістовні ребуси. На звання найзагадковішого спектаклю фестивалю цілком могла би претендувати робота білоруського режисера Євгена Корняга «Сестри Граї» Мінського обласного театру ляльок «Батлейка». Здійснений на основі давньогрецького міфу про трьох сестер, у яких на всіх одне око, цей досить герметичний спектакль нагадує сучасний інсталяційний об’єкт – колаж із предметів та живих істот. У ньому немає динаміки, ігрових ситуацій, діалогів, зате є дивовижні технічні прийоми з фактурами, масками, костюмами-футлярами, що створюють ілюзію поступового оживання і такого ж поступового омертвіння монументальних мармурових барельєфів. Заворожливі візуальні трюки, створені без підтримки відеотехнологій, наче повертають нас у доісторичні часи, коли ритуал, що концентрував потужний мистецький потенціал, породжував вражаючі видовища.

Іншу виставу Євгена Корняга «Баби Бабеля» показав Одеський театр ляльок. Канву цього промовисто-фактурного спектаклю склали кілька оповідань Ісаака Бабеля про одеський кримінальний світ, про дно, на якому пластами осідають людське горе і відчай, про жорстокість і втрату людяності. Власне, втрата людяності, візуалізована в безлічі масок-гримас, натуралістично потворних ляльках, муляжах-фрагментах людських тіл, бутафорного побуту, і стала головним змістом «Баб Бабеля». Письменницьку іронію постановник перевів у сарказм, сатиричний усміх – у лиховісний сміх, а шал розбрату і розпусти, що панує тут, не залишає сумнівів у наближенні Апокаліпсису.

Цей спектакль тривожить і лякає, бо те страшне, про що ми тільки здогадуємося й не наважуємося говорити вголос, тут винесено на поверхню та відверто показано. Але від природного відторгнення жахіть глядачів рятує те, що в спектаклі переважає ігровий план ляльок, вправно керованих акторами. Художниця Тетяна Нерсисян, яка за сценографію вистави дістала нагороду фестивалю, зробила ляльки такими характерними, що ми жодної миті не сумніваємося, що це одеські типи Бабеля. Однак при цьому виконавці більшості ролей, серед яких і Олександр Богданович, що отримав відзнаку журі за акторську роботу, зовсім не відсторонюються від своїх малосимпатичних підопічних ляльок, створюючи силове поле людської теплоти й співчуття, насправді колись утрачене прототипами оповідань Бабеля.

Сценічний персонаж-лялька, як промовисте втілення людської долі, символізація через ляльку трагедії особистості є одним із credo режисерки Оксани Дмитрієвої, чий «Чевенгур. Губернія на березі неба» за Андрієм Платоновим Харківського державного академічного театру ляльок імені В. Афанасьєва отримав Ґран-прі (найкраща вистава для дорослих). Добре відома за межами Харкова, де вона живе, працює та навчає майбутніх лялькарів, Оксана Дмитрієва вже не раз здобувала визнання на різних фестивалях. Тож для її вистави «Чевенгур. Губернія на березі неба» про революційний утопізм, фанатизм і цинізм, поставленої близько семи років тому, очікування на відзнаку явно затягнулося.

Попри те, що ця вистава химерно скомпонована, оскільки в ній актори діють і в живому плані, і керують різномасштабними ляльками, надскладний для сучасного вуха текст Андрія Платонова домінує. Наратив, а не ігрова стихія – це те, що вирізняє цю роботу Дмитрієвої від інших, хоча й не позбавляє театральної переконливості. Отож мисткиня, мов рибалка, витягає на сцену з оповіді Платонова, пронизаної біблійною образністю, християнську символіку та делікатно її обігрує. Зрештою, харківський «Чевенгур» несподівано чимось уподібнився вертепу, де сакральна основа – це вічність людського буття, а все інше – метушливе тимчасове буяння пристрастей.

Іще одна риса вродженої лялькарки Оксани Дмитрієвої, яка отримала ще й нагороду за найкращу режисуру, особливо проявилася в цій виставі: режисерка понад усе довіряє акторові, який наділяє ляльку життям. І якби ж то в журі було право нагородити найкращий акторський ансамбль, то вочевидь це були б харків’яни. А так відзнаку дістав лише Геннадій Гуриненко (виконавець ролей Чепурного, Машиніста та Батька-рибалки), тоді як Вячеслава Гіндіна (Копєнкін) та Артема Вусика (Сашко Дванов) оплесками привітали глядачі.

Серед складних вистав для дорослих було ще кілька, вельми несподіваних, сміливих та гротескових. Два спектаклі – «Пастка», розіграна литовсько-французьким дівчачим дуетом, та вуличне шоу режисера Єжи Зона «Peregrinus» із Кракова – присвячено людині сучасній, точніше її особливому підвиду – офісному планктону. Істоти, заклопотані успішністю кар’єри, корисними корпоративами, запобіганням перед шефом, отриманням винагород, тотально поглинуті мережею та занурені в різноманітні гаджети – це карикатурні персонажі обох вистав.

Першу, де театр ляльок повністю заміщується театром офісних предметів, грубувато і не надто охайно розіграну дівчатами в яскраво червоних костюмах, можна вважати спробою намацати власну театральну стилістику. А другий, той, що його показали просто на Контрактовій площі, є вже яскравим трендовим видовищем.

Група, що складається з десятка молодцюватих, підтягнутих, в однакових костюмах середньостатистичного клерка чоловіків і жінок, стрімко захоплює імпровізований сценічний простір, вдягнувши на себе величезні маски-голови та миттєво обернувшись на цинічних службовців. Тільки жестами і постійними перелаштуваннями то на вечірку, то на офіс, то на улещування шефа вони ілюструють сенси свого існування: швидкісний хайп.

повний текст читайте в паперовій версії журналу