Вікторія Котенок Перейти до переліку статей номеру 2020:#2
З хитрим оком і душею дитини


Олег Стефан (н. 1965) – український актор театру і кіно, педагог, засл. арт. України (2019). Народився в м. Кілія на Одещині. Навчався в Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського (майстерня Олександра Біляцького). Ще студентом почав працювати на сцені Харківського театру ім. Тараса Шевченка. Зіграв Мокія і Тьотю Мотю у виставі «Мина Мазайло» Миколи Куліша, Бонавентуру в «Ста тисячах» Карпенка-Карого, Тузенбаха в «Трьох сестрах» Антона Чехова. Після семи років роботи в Харкові (з перервою в один сезон) переїхав до Львова і став актором Театру ім. Леся Курбаса (1996–2019). Серед ролей: Хуса, Юда в «Апокрифах» за Лесею Українкою, Сократ у «Хвала Еросу» за Платоном, Дон Жуан в однойменній постановці за «Камінним господарем» Лесі Українки, Богдан Хмельницький у «Богдані» за Клімом (режисер Володимир Кучинський); Владімір – «Чекаючи на Ґодо» за Семюелем Беккетом (Олексій Кравчук); Дядько Лев – «Лісова пісня» за Лесею Українкою (Андрій Приходько), Валеріан Стальський – «Перехресні стежки» за Іваном Франком (Іван Уривський). Співпрацював з іншими львівськими театрами, брав участь у багатьох вітчизняних і міжнародних театральних проектах. Лауреат Міжнародної премії імені Йосипа Гірняка (2001) і Національної премії ім. Тараса Шевченка (2006). Знявся у фільмах: «Такі красиві люди» Дмитра Мойсеєва (2013), «Червоний» Зази Буадзе (2017), «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко (2019), «Захар Беркут» Ахтема Сеїтаблаєва і Джона Вінна (2019). З 2019-го – у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Після 23 років майже місіонерського служіння Львівському театру ім. Леся Курбаса і його незмінному керівникові-ідеологу Володимиру Кучинському Олег Стефан відчув, що йому потрібна творча модифікація. Багато років він розвивався як актор філософського театру, орієнтований на пошук сенсу буття, призначення людини, осмислення Всесвіту, зігравши у виставах за творами Григорія Сковороди, Лесі Українки, Василя Стуса, Богдана-Ігоря Антонича, Платона, Шекспіра, Ніцше, Кліма та інших авторів.

Завершальною роботою тут стала роль Валеріана Стальського в «Перехресних стежках» за Іваном Франком (торік режисер Іван Уривський за новаторство в цій постановці здобув премію ім. Леся Курбаса). На думку театрального критика Олега Вергеліса, вона є однією з кращих у творчості актора: «Роль-магніт, чарівний кристал, який щоразу відкриває якусь нову грань у цьому фатальному персонажі – живодерові, душогубові, меланхоліку, святому й антихристу. Стефан грає пригніченого Сальєрі через моцертіанські ритми, – а це вищий пілотаж. Інколи під час цієї вистави трапляється диво. Сценографічні церковні вітражі, які вигадав режисер, подекуди висвітлюють в образі Стальського – силуети фігурок майстра Пінзеля: той самий профіль, та ж загостреність рис обличчя. Коло замикається, магія театру не має кордонів і не знає пересторог»[1].

– Робота з Олегом Стефаном – це задоволення, – розповідає режисер Іван Уривський. – Олег дуже тонко відчуває текст, автора, режисера, партнера і, як наслідок, може робити на сцені з тобою (як глядачем) неймовірні речі, чим я дивувався і на нашій прем’єрі, і на інших виставах з його участю. Ми з перших репетицій знайшли спільну мову й почали рухатися в одному напрямку, а це дуже цінно для мене. Олег має якийсь особливий підхід до роботи і як людина, і як актор. Це складно пояснити, можна, напевно, тільки відчути на репетиції, виставі або просто в спілкуванні з ним.

Утім, останнім часом актора все більше почали цікавити вистави гостросоціальної тематики, поставлені за п’єсами сучасних драматургів. Тобто театр, який «пульсує на актуальні події в країні»[2]. Таким чином, на сцені Львівського театру ім. Лесі Українки 2015 року з’явилася його інфернальна баба Пріся, котра мешкає з донькою і внуком у чорнобильській зоні (драма «Баба Пріся»), а 2016-го – ветеран радянської армії Андрій Васильович Чумаченко, який опинився в одній лікарняній палаті з ветераном УПА (трагікомедія «Слава героям?»). Обидві вистави режисера Олексія Кравчука за п’єсами сучасного драматурга Павла Ар’є. Майже в той самий час їх поставив у столиці режисер Стас Жирков. Тож не дивно, що в пошуках творчих перемін і актуального театру, саме в колективі під керівництвом цього молодого режисера й опинився Олег Стефан.

За п’ять місяців роботи в Театрі драми і комедії вийшло дві прем’єри з участю актора – «Альбатроси» за п’єсою «З життя корисних копалин» Фредеріка Строппеля і «Сімейний альбом» Маттео Спіацці. Вистави стали яскравим доказом загальновідомих аксіом: що не місце прикрашає людину, а актор – театр, що від зміни місця роботи талант нікуди не дівається, а в руках мудрих режисерів розкривається по-новому, огранюється, набуває нових відтінків.

Головні ролі в «Альбатросах» Стаса Жиркова на високому професійному рівні грає «золотий склад» театру – актори старшого покоління: Неоніла Білецька, Олександр Ганноченко, Володимир Задніпровський, Світлана Золотько, Сергій Солодов та інші. Літературна основа вистави – п’ять зворушливих історій про «альбатросів» – людей-птахів, які, незважаючи на похилий вік, життєві обставини й події, залишаються вірними своїм ідеалам, принципам-установам, коханим… У міру своїх сил, звичайно, допоки пам’ять і здоров’я дозволяють. Це вистава-гімн про жагу до життя і вміння радіти кожному його дню.

В одній з цих історій Олег Стефан разом із Віктором Ждановим грають двох старих, зустріч яких відбулася на благодійному концерті в Нью-Йорку. За пластикою і поведінкою акторів зчитується, що обидва дідугани вже на порозі смерті (вік – за 90!): вони ледве рухаються, важко дихають-говорять, мають фізичні вади. В очікуванні початку концерту (а точніше, його кінця, бо по завершенні усім обіцяли роздати тістечка), кожен із героїв вихваляється своїми досягненнями-болячками, позаяк це найбільш актуальні для їхнього віку теми для розмови. Актори грають у міру гротескно: їхні дідусі викликають добрий сміх, бо нагадують сусідів, що сидять на лавках під багатоповерхівками або стоять у чергах за пенсією у відділеннях Укрпошти (чи в поліклініках до лікаря).

Та приємна бесіда закінчується, коли з’ясовується, що один – німець, інший – єврей. Ба більше, перший (за наказом начальства) закатував чи не всю родину другого. Але це не історія про ката і жертву, це історія про людей, які опинилися в трагічних історичних умовах, і їхні вчинки, завдяки яким вони змогли вижити. Вона про вибір, який чи не щодня стоїть перед кожною людиною і в критичні моменти оголює її внутрішнє єство. Молодий солдат-німець Пол (Жданов) виконував смертельні накази (аби залишитися живим), а сім’янин-єврей Самуїл (Стефан) мовчки спостерігав за смертями рідних і грав на трубі для німецького начальства (аби залишитися живим). Актори перестають грати вік своїх героїв, починають говорити від себе, скинувши «маски» персонажів.

Стефан грає чоловіка, який побував у пеклі, але не перестав бути людиною – позитивною, усміхненою і життєрадісною, котра не втратила любові до життя й людей, почуття гумору, «вогника» в очах. Адже після чудо-порятунку його Самуїл почав усе з початку в чужій країні і завів собі велику люблячу родину. І хоча, опинившись за волею долі віч-на-віч зі своїм ворогом, він прагне помсти, зрештою, десь глибоко в душі намагається зрозуміти і навіть пробачити його. Історія Пола і Самуїла викликає алюзії з кінофільмами «Піаніст» Романа Полянського, «Список Шиндлера» Стівена Спілберга.

У наступній прем’єрі – «Сімейному альбомі» – італійський постановник Маттео Спіацці запропонував акторові створити образ Бабусі. Слід зауважити, що Олега режисери не одноразово бачили в жіночих образах, які після прем’єр ставали улюбленими для глядачів і були високо поціновані театральними критиками. Останні не раз відзначали, що Стефан – універсальний актор, високопрофесійний майстер, якому підвладна будь-яка роль, зокрема й жіноча. Але Бабуся в «Сімейному альбомі» кардинально різниться від попередніх героїнь, створених актором. А все тому, що вистава є унікальним поєднанням психологічного театру і театру масок (комедії дель арте). Це історія з життя середньостатистичної української родини, яка жила (а точніше виживала) в складні 90-ті роки: безробітний батько-алкоголік, мати – фінансова «годувальниця», син-ледар, бабуся – голова родини. Це кінець епохи сильних духом жінок і слабких чоловіків.

Виставу, наче родинний альбом, зшито з яскравих моментів-світлин, які мовчки розповідають про час, його людей, їхні прагнення та мету, етичні та сімейні цінності. У сценографії (трикімнатна квартира), костюмах, музичному оформленні (майже цілодобово працює радіоприймач або телевізор) до найменших дрібниць передано атмосферу тих років. Дивуєшся, звідки в італійського режисера стільки знань про наші 90-ті... Одне слово, без злагодженої творчої команди спільників і однодумців не обійшлося. Вся вистава побудована на пластиці, без слів, адже на обличчях акторів – маски. Оскільки міміка акторів залишається незмінною, то саме за їхніми рухами, жестами, швидкістю й манерою поведінки, вчинками зчитується характер і доля кожного героя.

Бабуся Олега Стефана – добра, але владна жінка. Адже вона пережила війну, на якій втратила свого чоловіка (його фото чіпляє на холодильник), сама виростила дитину. Жінка, очевидно, не за розповідями знає і про Голодомор, адже постійно піклується про те, щоб у домі не було голодних. З сином вона бідкається, бо той п’є і не працює; хвилюється за внука (годує, дає власні гроші), оскільки в матері немає часу – вона на роботі.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Вергеліс Олег. Край сезону // Дзеркало тижня. – 2019. – 27 червня.
  2. Провідний львівський актор Олег Стефан перейшов до київського Театру на лівому березі


Корисні статті для Вас:
 
«Втомлені війною»2020-02-11
 
Усьому свій час і місце2020-02-11
 
Пристрасті в царстві комах2020-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#2

                        © copyright 2022