Київському Центру мистецтв «Новий український театр» (НУТ), що завдяки глядачам дістав назву Театр на Михайлівській, виповнився 21 рік. Це один із перших незалежних (недержавних) театрів України. Заснований актором і режисером Віталієм Кіно спільно з командою однодумців, 1998 року він доповнився театром для дітей «Сонечко». Перші роки колектив вів здебільшого гастрольно-фестивальну діяльність та показував вистави на різних майданчиках столиці. А в 2009-му осів у центрі міста, по вул. Михайлівській, 24/Ж, і став репертуарним. Від першого дня й донині він позиціонує себе як «театр для всієї родини»: зранку – вистави для дітей (нині – 22 постановки), а ввечері – для дорослих (21). Так склалося, що до театру поступово влилася вся сім’я Віталія (дружина, донька й син), а більшість членів колективу породичалися між собою. Тобто нині театр – це дружна родина. І не тільки вистави: працюють дитяча й доросла театральні студії, сімейний театральний клуб, відбуваються два фестивалі («Чудасія» та «Нова п’єса»), організовуються свята, новорічно-різдвяні бали та дні народження, літні табори «Театр + Кіно». Атмосфера тут сімейна, домашня. Театр є учасником та переможцем багатьох міжнародних та вітчизняних фестивалів. У планах – розширити приміщення: відкрити ще одну сцену на другому поверсі будинку.

– Віталію, чому виникла ідея створити театр саме сімейного типу?

– З вистав для всієї сім’ї ми починали працювати 21 рік тому. «Європа може зачекати» за Еженом Скрібом та «Подорож на чарівний острів» за Сесіл Тейлор – то були перші вистави-копродукції нашого колективу та столичного Театру драми і комедії. Ці вистави з успіхом кілька сезонів ішли на лівобережній сцені. Жанр нашого первістка – «Подорожі на чарівний острів» – ми тоді сформулювали як «казковий сон для дітей і дорослих» (а я переконаний, що казка, як і будь-яка вистава, має бути однаково цікавою для глядачів різного віку), ось так і визначили свою долю. До речі, публіці вистава до вподоби, тому й досі прикрашає афішу театру. Звісно, йде в оновленому складі, і тільки я граю в ній уже понад 20 років.

– Хто працює в театрі від дня заснування?

– В основному художньо-керівний склад: я, Анастасія Кононенко – наш головний художник, Юлія Кіно – художник костюмів і головний адміністратор. Коли театр створювався, сталого штату не було. Як і приміщення. Ми багато їздили, гастролювали. Серед акторів, які в нас найдовше працюють, – Наталя Заруцька та Олексій Грудій – понад 16 років. Наталка грає Танюху в прем’єрі «Собачий вальс», Едіт Піаф у виставі «Життя як чудо», Мавру в «Інстинкті» та в інших. Олексія люблять глядачі за роль Івана в «Ото була весна», Хірурга в «Еротичних снах нашого міста» та за яскраві образи у виставах для малечі. Більше десяти років з нами Єгор Снігир, Аліса Гур’єва, Ольга Білоног, Поліна Кіно. Більшість нинішньої трупи – мої випускники. 2009 року в Київському коледжі театру і кіно в мене випускався сильний акторський курс, хотілося їх зберегти. Тож бажання «осісти» виникло саме завдяки їм. Так почалася нова сторінка театру на Михайлівській.

– Чи довго шукали приміщення?

– Ой, це вже історія! Насправді, недовго – два-три місяці. Було чимало варіантів, а тут зупинилися на цьому невеличкому приміщенні. Хоч будинок в історичній частині міста, але його частина була покинута: жили безхатченки, нерідко виникали пожежі. Спершу ми орендували площу на першому поверсі, своїм коштом зробили ремонт. Було тісно. Зала на 40 місць, одна гримерна, одна вбиральня, невеличке фойє. А років п’ять тому змогли «відвоювати» ще кілька сусідніх покинутих кімнат. Приміщення орендуємо за власний кошт, велика дяка власникам, які на гуманних умовах нам його здають.

– У вас є якась фінансова підтримка держави, спонсорів чи меценатів?

– Ні, ми абсолютно незалежні. Нас фінансують тільки глядачі! На балансі в міста ми не перебуваєм, тому просити про якусь фінансову допомогу було б дивно. Нас певною мірою рятує те, що ми репертуарний театр. Адже незалежних проєктів нині багато, однак вони недовготривалі. А ми маємо сталий репертуар, щомісячну афішу. Був період, коли нас «годував» театр «Сонечко». Нині ситуація змінилася. Наш основний дохід – від продажу квитків на вистави. Ми навіть граємо по понеділках, чого не робить більшість театрів. Щоб існувати, мусимо працювати. Роботи чимало, іноді всього не встигаю. Окрім театру, в якому я працюю як актор, режисер, звукорежисер і директор, я ще й викладаю. Вже понад 20 років. Працював у багатьох навчальних закладах. Останні п’ять років – в Академії керівних кадрів культури і мистецтва.

– А ще ви організували два фестивалі?

– Місія фестивалю «Чудасія», який у нас відбувався п’ять років, – підтримка талановитих дітей і їхніх «божевільних», відданих своїй справі керівників. З’їжджалися театри-студії, показували вистави. Це було чудове свято для дітей. А фестиваль «Нова п’єса» виник два роки тому, його ідея давно витала в повітрі. А озвучив її я в журі «Коронації слова». Фестиваль ми прив’язали до цього конкурсу тому, що туди надходить багато п’єс. Журі їх читає, двох-трьох переможців обирає, а про решту ніхто більше не згадує. Навіть переможці не завжди потрапляють на сцену. Фестиваль виник як спосіб комунікації між конкурсом і театрами. Запросили режисерів, які за обраними текстами провели читки. Додалися зустрічі з драматургами, різні майстер-класи. Гостями фестивалю були вже знані Наталка Ворожбит, Павло Ар’є, Олександр Володарський. За активної участі НСТДУ, пана Богдана Струтинського та пані Ольги Байбак, ми запросили на фестиваль ще й завідувачів літчастин театрів із різних міст. Спілка щовесни організовує для них семінар, от ми й поєднали його з програмою фестивалю. Торік до нас приїжджало 20 завлітів, вони знайомилися з драматургами. І вже є результати: приміром, п’єси Юрія Васюка поставили в Коломиї, Ужгороді, а твір Марини Смілянець – у Запоріжжі.

Бюджет фестивалю – це виключно наше фінансування. Тільки завлітами опікується НСТДУ, і вони приходять до нас як гості. Від фестивалю ми не маємо ніякого фінансового зиску, проте є інші сенси: ми об’єднуємо навколо себе людей, створюємо свій театральний простір. Не товчемося самі у своєму театрику, а комунікуємо з українським театральним колом. Для театру це дуже важливо. І варте тих коштів і зусиль, які докладаємо.

– У вас досить збалансований репертуар: класичні і сучасні п’єси, українська і зарубіжна література…

– Перша на стаціонарній сцені – «Безталання» за п’єсою Карпенка-Карого. Через кілька років її зняли й поновили з новою назвою «Ото була весна…» і з новим складом. Ця п’єса гріє мені душу, а вистава популярна в публіки. Збирає повну залу вистава «Беззахисні створіння» за оповіданнями Чехова, яку граємо вже десять років. За кількома творами Ольги Кобилянської йде «Інстинкт». У постановці «Три анекдоти на одну тему» ми пропонуємо трьох класиків одразу – Панаса Мирного, Стефана Цвейга й Антона Чехова. Для малечі – «Івасик-Телесик» Кропивницького – одна з перших українських п’єс для дітей.

У репертуарі колись була чудова вистава «Шекспіріада». Це дипломна робота, яку ми перенесли на сцену театру. Нещодавно ми її переробили, змінили трохи акценти, скоротили текст і кількох персонажів. Нині це «Карнавал гріхів» – своєрідне дослідження людських вад. Театрознавець і друг нашого театру Ганна Веселовська назвала її «коротким посібником за трагедіями Шекспіра» і радила обов’язково грати для студентів вишів, які не надто люблять читати, та ще й п’єси, а тут за вечір ознайомляться з кількома трагедіями великого англійця. Вже кілька сезонів на цю виставу приводять своїх учнів викладачі зарубіжної літератури. І я перед переглядом навіть читаю невеличку лекцію про Шекспіра. Просвітницьку функцію театру ніхто не відміняв!

Однак сучасної драматургії у нас більше, це п’єси Романа Горбика, Наталі Уварової, Марини Смілянець, Віктора Рибачука, Ольги Звєрліної, Біляни Срблянович, Ніколая Халєзіна, Юрія Васюка. Твори Тані Малярчук і Тетяни Макарової вперше з’явилися на кону саме в нашому театрі. За твором Горбика йде вистава «Нєвинасімі люди», в якій три молоді акторки грають бабусю, дочку і внуку. (За мотивами згаданої п’єси Аркадій Непиталюк зняв фільм «Припутні».) Цей твір ми почули на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси», а поставила його в нас молода режисерка Олександра Правосуд. Окрім неї, в НУТі дебютували також Ілля Рибалко, Марія Грунічева, Поліна Кіно та інші.

У нас шість постановок за п’єсами Марини Смілянець: чотири дитячі і дві для дорослих. Марина – моя учениця, навчалася на акторському курсі в коледжі. Потім здобула освіту кінодраматурга. Вистава «Кефір, зефір і кашемір» за її п’єсою – одна з найпопулярніших. Визнав глядач і виставу «Методи виховання малих засранців» за її драмою «Собача будка», в якій я, до речі, граю Старого пса Кубіка.

– У скількох виставах театру ви граєте?

– У багатьох виставах театру «Сонечко» й у двох вечірніх. Обожнюю грати для дітей. Кого я тільки не граю: це й Носоріг, і Старий вогнегасник, і Дід Мороз… Щодо вистав для дорослих, то мене «змусили» грати в комедії-притчі «Упс!.. Я прийшов» за п’єсою Ніколая Халєзіна. Там грав Віктор Цекало. Виставу я спеціально на нього поставив. Вітя – у головній ролі. І зі сцени майже не сходив. Театрознавець Віталій Жежера якось сказав, що після цієї вистави наш театр наче «подорослішав». Та через постійні зйомки Цекало був змушений піти з театру. Ми почали шукати актора, і в якийсь момент колектив наполіг, щоб саме я увійшов у цю виставу. На перших показах я пародіював попереднього виконавця, та згодом адаптував роль до себе, і це вже мій власний, зрілий, «виплаканий» образ. Готуватися до вистави починаю за дві-три доби. Як зовні (голюся, йду до перукаря, худну на два кіло), так і внутрішньо. Майже перед кожним показом бачу уві сні батьків, яких давно немає на цьому світі…

повний текст читайте в паперовій версії журналу