У творі Мирослав Лазарук прагне знайти та одкрити-відчинити для читача, зрештою, – і для себе, сокровенні тексти про всеосяжного Івана Миколайчука, що в них аж ніяк не присутня пласка одновимірність сюжетної подієвості чи спрощена біографічна законсервованість... Розповідь, як довірлива особистісна одкровенна розмова, плине, зачіпаючи видиме й невидиме, скресле і крижане, далеке й близьке. І ці художні дискурси-фрагменти, ніби спонтанно, вкладаються у велику дискретно-асоціативну оповідь-картину, виокремлену територію душі. Структурно-композиційна письменницька пропозиція вияскравлює сприйняття, дозволяє сповна відчути процес співтворчості; спробувати збагнути, у такий спосіб себе, автора роману, воістину сакральну постать Івана Миколайчука. І тут задум фрагментарно-новелістичний лише додає зануреності у світи, здавалося б, недосяжні, бо дозволяє перевести подих і осмислити-відчути розмаїття тексту, аби рухатись далі без зачіпок і перепон. Знаю, у цьому – неодмінна естетична насолода…

Зближення

Поезія – це як вигулькнули у згадці задавнені розмисли, наче монастирі, де братія нечисленна відчайдушно захищає всіх інших, відмолюючи гріхи. Й ось Іванкові з роду Николайчуків (саме так це прізвище вимовляли у селі) спозаранку дорогою напливає картинно-поетичне: «Раптом поміж пташиного лементу-базару стиха примовкають солов’ї, що витьохкували всю ніч на зарінкових лугах, де пишно біліє цвітом калина, починають підпадьомкувати перелякані перепілочки, на всі застави кують зозулі-брехухи, перелітаючи з дерева на дерево, ніби втікаючи від власних діток, підкинутих у чужі гнізда, воркують притишено-гордовиті горлиці. Йван чує якісь незвичні дивні звуки (таких птахів навіть у їхніх лісах не водиться, хіба синички натрапили на трухляву березу і наїдаються лакомою комашнею). Спершу думає – соловейки розтьохкалися, бо ж їм скоро пора замовкати. Але ж ні, голоси геть не подібні на їхні, та й надто різні. Зупиняється, як вкопаний…». Поезія посеред прози. Одразу помічаю, опукла образна структура, виразні темпоритми, очевидна дзвінка візуальність метафори, цільна художня деталь уже в цей час починають ріднити хлопчину-спостерігача з важкопробивним та зумисне загнаним у загумінки (не лише в радянські часи, а й тепер) і, водночас, відроджуюче-національним українським поетичним кіном. Лазарук, крок за кроком, разом зі своїм героєм намагається відчути ці світи, що небавом розпросторяться Йванкові; збагнути ту естетику: пробивалась від малого джерельця, аби згодом могутньою річковою течією захопити усіх найчисленніших, хто відчував і відчуває чарівливість його акторства, режисури, письменницьких сценаріїв… Одне слово, Артистизму. Лазарук просувається цим есеїстично-медитативним керунком, і книжка-роман магічно самочинно гортає свої сторінки перед читачем. Відчитуймо справжнє всередині нас… Сприймаймо Лазарукові «марева-видіння», як свої власні… Осмислюймо Миколайчукове сьогодні… Серед нас.

Співи

…І булося Івасеві в його рідній Чорториї. Зовсім малому хлопчині. Але уже з виразними бруньками характеру. «Тато уважно дивився на Йванка… Спів… Виводить нути і слова ж від полудня, а вже сутінки потягнулися з Черемоських зарінків, що роблять тіні дерев ще довшими, які немовби позападали у землю й навіть не рухаються. Певно, натомився співачок… Просто стоїть, а, може, й не просто, певне, зголоднів… А він же на службі, співає, гостей розважає, виводить на весь подвірок».

Дитина дивилася ненькові в очі: «…Що то буде з усіма нами, як москаль з кожної душі повибиває співанки, а понасаджує свого матюкаючого “язика”». Власне, – дитина, «ще й шести не виповнилось». Але ж, яка!

Чи не звідси, з такого малолітства, забриніла на все життя образно-звукова стезя рідного гімну “Ще не вмерла Україна”, що долучав до небоязкого виконання духовного славня щонайближчих друзяків?..

«Ось саме на тому місці, де ви зараз сидите, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко співали гімн “Ще не вмерла Україна”. Не вірите? Бігме, виводили, аж гори на пальци ставали…» Таки, – не боязко: у смертельно небезпечні часи. Додає це до харизматичного портрета Івана Миколайчука? …Аж – до розуміння того, що кінотворіння його було не окремими зойками, а могутніми гуками зболеної душі. Принаймні так мені видиться… Посланником був цей чоловік для Нації!

Двоє

…Вперше зустрів Йванко свою Марійку. …Й щось почало відбуватися (я свідомо не «прив’язуюсь» до місця, причини, дії; бо сталося це, певне таїнство, поза всім. «Янгол сидів поміж них. Сидів і не дихав, навіть боявся дихнути, щоб не наполохати їх. Хотів, аби вони полинули далеко-далеко, відчули його опіку, повірили, він – їхній охоронець». «…попереду – все життя, довге і прекрасне, засіяне квітковим щастям, як великими усміхненими зорями». Це напевне була його доля. Я тут додав би від себе, що ці двоє чули тоді, як барвиться тінь від важезної театрально-сценічної завіси і нечутно скрапує світло від софітів, а десь, відсторонено, таки вже зачаюється сум, бо конче присутній у кожному житті-долі. Двоє будуть разом завше. І письменник штучно не підводить до цих виснувань. Він лише плине невидимою рікою зміненої свідомості разом зі своїми героями. Пізнаючи їх; пізнає – себе іншим.

І ці двоє одразу ж сприймаються мною як «двоїна», тобто природна пара; як двоє очей, чи рук, або ніг… Отакої! Вдалося Лазарукові й тут.

Докластися достеменно

Уміння дбати про колоритний вислід, що доповнює та розвиває харизматичність героя, спритно та вміло виокремити художню деталь, не проґавити вишукані імпресіоністичні ефекти: те, що виповнює життя особливим магічним світлом; постійна зарядженість на відкриття нових сенсів робить романіста справжнім другом-провідником читача. Я, траплялося, ледь встигав перегортати сторінки книжки, аби не виникало якихось позазмістових мимовільних павз, не втрачався закладений автором темпоритм. Вишукування, саме своїх, найцікавіших психотипів… («Переберія», «Кормига», «Двоє на крутих віражах», «На гостину до Івана», «Клятва на крові»; втім, – не тільки…).

«Сам не можеш собі пояснити, чому несподівано, читаючи Святу Книгу, добрався до Псалмів, доторкнувшись чогось гейби забороненого чи недозволеного простому смертному. Принаймні так Іванові тоді здавалось».

…І в такий спосіб автор наче щоразу повертається до себе колишнього, а насправді дбає про естетичну лиштву Миколайчукову. Неповторність, як сніп, зв’язуючи докупи. Незлецько так: міцно стягуючи, аби не розгубити дорогою і колоска. Таки натужна праця. Якщо робити її совісливо та романно-тривало. Як у цього автора.

Буття неспростовне

Лазарукові романні новели-пазли складаються наче й самовільно в єдину картину, одначе – відчутна творча воля авторська; присутня повсюдно, продовжуючи щоразу зображувати нове й нове; правити своє заздалегідь задумане; і освячене чи то довго виношуваним задумом, чи то силою святої енергетики Миколайчукового образу незникомого. Бо кожен, хто береться за перо, а чи з насолодою затруднений у акторській, режисерській художній фільмотворчості, як на мене, вкладає якусь свою частку у формі, як уже говорено, своєрідного пазлу; я міг би сказати, і літери, – у нескінченний алфавіт вічності. Та чи кожному дано?!. Миколайчукові букви самовідтворюються та множаться й нині, коли йому у засвітів снах провадиться. Тож, як по-Божому все: не згаяно ні миттєвості життя земного. А, здавалося ж, – звичні колоброди людські не проминалося. Бо ж – життя! («Фільозопи на цвинтарях не почивають», «Мій ідеальний глядач», «Іван і смерть»). Гукнути б йому запитально, десь туди у глибини небес: «Про що йдеться, Іване?!. Як це так: геній і побут, буденне й сакральне, миттєво-земне й вічне?!.» Напевне б, і одповів: неквапно подивився отим своїм поглядом, що душу висотує, та помандрував собі далі. Гай-гай, ну зовсім вже просте і парадоксальне звістується: пішов назавше – й залишився назавше! І нічого тут не додаси, аби ненароком якусь банальність за істину не видавати.

Проникнення

…Загуслим спокоєм тиші, наче спадає відчуття чогось особливого та неймовірного. Одна реальність поступається іншій, ще не пізнаній, засмоктуючій, наче квазарна антиматерія. Уява виносить щонайхимерніші видива за видивами. «Відчув це затверділим, як хлібний окрайчик, серцем, заступленим зусібіч мулькими, як сприйняття невидимого холоду, відчуттями. …Зближення тривало довжелезну мить». І це проникнення у свій світ було безконечним і, водночас, миттєвим. Повернення до самого себе. Народження, наче прибуття. «Лю-ю-у-у-ди, я йду до вас, такий, як є, іншим не хочу і не можу бути! Мені треба творити вам усім добро. Тоді я і сам стаю щасливішим».

Мовне (дещо)

Люблю, коли отак не скупо та з добротним знанням фахової справи розсипано-розсіяно твором лексичні набутки, докладно художньо структуровано цілезні стилістичні блоки в авторських текстах. Захоплює: це не такі собі образки, а справжні епічні картини з колоритом неповторності мовно-енергійного вираження. М. Лазарук у своїй романній новелістиці розкутий у довільному виборі та доборі словесного різнобарв’я. Талант. Досвід. Багаторічне вправляння вибудовування справжніх текстових масивів. Тут письменник може завиграшки «дослідити», розставити «крапки над “і”»… Гадаю, саме тому так невимушено, поряд із добірною сучасною літературною українською словниковою невичерпністю, дуже природно виглядають і маловживані говіркові лексеми, а то й цілі синтаксичні конструкції, вкраплення із західноукраїнської групи діалектів з буковинськими акцентами, призабута міська чернівецька ґвара, мовно-мовленнєві особливості, окремі дуже локальні вирази походженням із різних місцевих «малих» теренів…

Причому Лазарук використовує такі свої лінгвістичні можливості не лише в мові героїв, але й доволі густо та сміливо насичує ними авторську. І усе це – природно, естетично. Розкрилює додатково рамці роману. Даючи привід для дослідження певного феномену відповідного профілю мовознавцям і цільовим доскіпливим літературним аналітикам. Не цитуватиму тут романних текстів.

повний текст читайте в паперовій версії журналу