– Це фільм про те, як люди в Красногорівці, посеред війни, знімають фільм про себе. Це фільм про фільм, або фільм про те, як люди намагаються зрозуміти, що таке війна. Ви так його замислювали?
– Ця лінія «фільму у фільмі» є дуже важливою. Я й собі часто ставлю запитання: чи має мистецтво якусь силу в часи війни? Працюючи над фільмом, я мала можливість спостерігати, як мої герої захопилися мистецтвом. Двоє дівчат з’їздили в кінотабір для підлітків, і їм це так сподобалось, що вони принесли цю пристрасть додому. І тоді вся сім’я – мама-одиначка і четверо дітей – перетворилися на сімейний «продакшн». Мама, наприклад, навчилася сама монтувати за якимись навчальними програмами в інтернеті.
Спочатку вони знімали відеоролики, пробували, як це працює. А потім вирішили зняти короткометражний фільм про своє життя під час війни. У цьому фільмі вони реконструювали різні ситуації, які їм довелося пережити. Або брали одне в одного інтерв’ю. Це був кульмінаційний момент наших зйомок і наших стосунків із ними. І у фільмі це кульмінація. І я усвідомила, що вони в такий спосіб пропрацьовують набутий травматичний досвід…
Коли ми спочатку приїжджали і розмовляли з ними про те, що вони пережили під час війни, вони завжди сміялися. І я звернула увагу, що більшість цивільних людей, які живуть там, часто пробують «просміювати» весь цей травматичний досвід.
Однак це тривало до того моменту, коли вони почали брати одне в одного інтерв’ю на камеру. Тоді немов маски познімалися, і, можливо, вони вперше говорили одне з одним так щиро. Можливо, їм уперше довелося усвідомити, що саме вони пережили. Кіно як терапія, щось таке. <…>
В наших героях мені подобається те, що вони не виглядають пасивними жертвами. Вони живуть в епіцентрі подій, довкола війна, але вони намагаються бути режисерами свого життя і не пускати війну у свій дім. Це та основна тема, яка найбільше мене й зачепила за живе. <…>
Ми не використовували інтерв’ю чи закадровий голос. У нас спостережна документалістика. Але, з іншого боку, вони розповідали стільки цікавих історій – і я не могла без них обійтися. Тож коли вони вирішили, що для свого фільму будуть знімати інтерв’ю, це був для нас момент величезної удачі. Спостерігаючи за тим, як вони говорять і як реагують на слова одне одного, ми отримали один із найсильніших моментів для нашого фільму.
Від редакції: У травні 2020-го фільм здобув два головних призи у національному та міжнародному конкурсах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Джерело: Володимир Ярмоленко. «Щастя як заперечення» – інтерв’ю з письменницею та кінорежисеркою Іриною Цілик / Hromadske, 30 березня, 2020.
Корисні статті для Вас:   Загублені світи Ірини Цілик0000-00-00   Життя в Красногорівці, уроки фарсі та інші сюжети (70-й «БЕРЛІНАЛЕ»)2020-07-11   Незахищеність2013-09-26     |