– Ви стали відомою завдяки фільму «Помин», кінороздуму про те, як важко прощатися з минулим. Цікаво, про що розповідав ваш перший фільм?

– Він називався «Blue Hour» і був присвячений значною мірою часу, який я страшенно люблю. Це час передсвітанковий. Тоді я була великою любителькою всіляких нічних клубів, а грошей на таксі завжди бракувало. Тому часто ходила додому пішки, до того ж сама, мені тоді ніхто для цього не був потрібен. І дуже багато назбиралося вражень і матеріалу про те, як виглядає місто в цю пору. Воно абсолютно інше, не таке, як удень: набагато чесніше, і… цю атмосферу треба відчути. Захотілося якимось чином це втілити в кіно.

– А «Помин» зовсім на іншу тему. Як ви до нього прийшли?

– Першоосновою було моє ж оповідання. Воно входить до моєї збірки «Родимки». Насправді я не думала, що знову потраплю в кіно. Був дивний період у житті: ми на три роки з чоловіком втекли з міста і жили в селі. Такий був пошук себе. І я внутрішньо попрощалася з усім кіновиробництвом, але потім настав момент… Може, просто зійшлися час і місце, коли я почула, що є продюсер Ігор Савиченко, який шукає сценарій. І чогось «дзвіночок» продзвенів, що повідомлення важливе, що треба саме тепер це зробити. Часу було… взагалі не було часу, з серії «на вчора». Я думаю: «Так, з чого ж можна зробити кіно?» Почала перебирати матеріали, які в мене є. Перебрала оповідання – о, це оповідання піде! І за один день написала сценарну заявку, відправила, і все відразу запустилося. Він сказав: «Давай, будемо подаватись на пітчинги». Ну, а потім вже ми виграли ґрант від держави.

– Розкажіть, як ви «оживляли» героїв оповідання. Як шукали локації, акторів?

– Цікаво шукали, особливо локації. Ми ще з літа почали готуватися. Я знала, що хочу на Чернігівщині знімати це кіно, бо там мешкала кілька років, в мене був певний образ цієї місцевості. Хоча насправді я зовсім не знала ту Чернігівщину, яку потім для себе відкрила. Бо там, де ми жили, села більше «розвинені», а є інакші… це просто якісь покинуті світи. Ми з операторкою приїхали – правда, вона нас швидко залишила, тому що мала працювати. А я на ніч у людей зупинилась, взяла велосипед і почала їздити по хуторах. І те, що я бачила… Проїжджала абсолютно безлюдні хутори. Ось ти зупиняєшся – і просто перед тобою хати стоять, мертві. Там біля кожного крихітного села або хутірця – маленький цвинтар. Отаких цвинтарів я ніколи не бачила: просто посеред лісу якихось кілька десятків могил. Прості дерев’яні хрести, повалені… Дуже дивні відчуття. Якось мене дощ застав, я постукала до одного діда у гості. На всій вулиці всі інші хати порожні. І він єдиний живе абсолютно сам-один останні двадцять років, відколи дружина померла… Такий добрий лісовичок… Заходиш у дім – і з усього сучасного, що в нього є там, хіба що телевізор, холодильник, а так – абсолютно позачасовий вимір. Просто як у моєму сценарії: вишиті фіраночки, і ці всі речі… Добрий дідусь мене нагодував, подарував мені куртку (бо я промокла, змерзла)… Ну, локації самі до нас прийшли врешті. На одному хуторі зупинились, Карацюбино, і там майже весь фільм зняли. А актори… Головна героїня, хоч як дивно, не українка. Це литовська актриса Тома Вашкевічюте. Зовсім випадково я її для себе відкрила. Не було мети знімати іноземну актрису, але мені її показала кастинг-директор, і я в неї відразу вчепилася. І ще на рівні спілкування, листування вже з’явилося відчуття, що це цілковито «моя» людина, і так воно потім і вийшло. І вона до цього проекту теж ставилась не як до якогось прохідного короткого метра в її житті. Було видно, що якісь свої внутрішні завдання вирішує в процесі зйомок. А решта акторів теж дуже цікаві. В нас грали Олександр Ігнатуша, якого я дуже люблю, Гена Попенко. Дівчинку ми знайшли, яка вперше в житті грала, до того нічого подібного не пробувала. І абсолютно дивовижна знахідка – актриса Ніна Петрівна Набока, тому що таких органічних актрис її віку не так багато й знайдеться, які могли би так у кадрі почуватися, поводитися, як вона. Сподіваюсь, що ми з нею іще не раз зустрінемось.

– Легко було литовській акторці вживатися в роль українки?

– В принципі, так, незважаючи на мовний бар’єр. Хоча вона, до речі, дуже хотіла вивчити текст українською, настільки досконало, щоб акценту не було відчутно. І досить дивна історія: вона пішла до посольства України в Литві з проханням, щоби хтось їй у цьому допоміг, але її там досить грубо «відфутболили», вона була така розчарована… А я була розчарована тут. Мене це вразило, людина приходить з таким проханням, щоб насправді долучитися до кіно цієї країни, і… Врешті, ми її переозвучували. На жаль, тому що в неї такий голос… Мені було важко потім звикнути до того, що моя героїня говорить іншим голосом. Але стосовно якихось там ментальних речей, не бачу, що ця героїня іноземка. Знову ж таки, ми з нею як люди дуже близькі. І навіть більше, ця історія їй лягла по-особливому на душу, тому що вона мені сказала вже потім, після зйомок, що завдяки цьому фільму якимось чином зі своїм власним дідусем попрощалася, з яким багато чого було недоговорено при його житті.

– Отже, історія виявилася справді життєвою. Чи мають прототипів герої оповідання?

– Це оповідання повністю вигадане, але, звісно, завжди щось трошки береш із реального життя, з якихось знайомих. Але от ця тема загублених світів, чогось такого справжнього, що залишається частково в дитинстві або просто проходить поруч з нами паралельним курсом, коли здається, що життя занадто швидко минає, можливо, ти його витрачаєш на виживання, на ту саму роботу в рекламі абощо (в кого що, у мене була робота в рекламі)... А потім раз – і ти потрапляєш в цей паралельний світ, де все інше – інший простір, інший характер звуку, час по-іншому спливає. І воно таке справжнє, так пульсує, є чимось, за чим дуже сумуєш… Я думаю, це багатьом близьке. А можливо, й не багатьом, але… Ця тема, вона мене давно тривожить.

– Тема «Помину» для України архетипна. Ви плануєте далі розвивати її? Чи хочете спробувати себе в інших світах?

– Хочу різне пробувати. В мене ще немає якоїсь конкретної тематики. Хочеться і те, і се... От зараз дві короткометражки в мене «варяться», які мають скоро, я сподіваюсь, народитися. Вони абсолютно інші і між собою зовсім не схожі.

– Бажаю успіху!

23 травня 2014