29 травня – 7 червня відбувся сьомий фестиваль кіно для дітей та підлітків «Чілдрен Кінофест». Відбувся онлайн, і впродовж фестивальних днів усі охочі могли подивитися програму безкоштовно зі своїх комп’ютерів (відсутність великого екрану та «живої» атмосфери певною мірою компенсувалася кількістю гостей: за інформацією організаторів, на покази зареєструвалося понад 20 тисяч глядачів). Окрім міжнародної програми та конкурсу дитячих фільмів, була добірка «Чарівник Жорж Мельєс», а завершили подію, показавши переможця попереднього фесту: анімацію «Викрадена принцеса» Олега Маламужа, онлайн-прем’єру якої приурочили до Дня захисту дітей.

Міжнародна програма: кінорозмови про головне

До конкурсу ввійшли сім кіноробіт із різних країн; переможця визначали глядачі. Відкрив фестиваль сімейний фільм «Мій друг містер Персіваль» (реж. Шон Сіт, Австралія, 2019) за повістю Коліна Тіле «Штормик і містер Персіваль». У стрічці два часових плани: перший – історія про те, як певна корпорація прагне використати нові землі під промислову розробку, але її почесний голова пан Кінглі під впливом юної внучки цьому протидіє. Згадану лінію, нуднувату й надто прямолінійну, глядачеві дає змогу «проковтнути» інша – власне історія містера Персіваля, що її Кінглі оповідає внучці. Дружба дитини й тварини є темою безпрограшною, та неоригінальною; проте менш стандартною вона стає, коли вихованцем і другом виявляється… пелікан. Докладно, та від цього не менш захопливо, показано порятунок хлопчиком трьох осиротілих пеліканчат, непросту роль їхнього годувальника, ігри й випробування, що засвідчують розум, хоробрість, а подекуди мало не почуття гумору цих гарних, та, на жаль, беззахисних птахів. Двоє з них згодом заживуть власним життям, а третій, містер Персіваль, залишиться з малим Майклом і проживе життя недовге, проте по-своєму героїчне. Птахи і прибережний пейзаж – справжня приваба фільму; і, попри всю важливість екологічної теми, саме кадри дитини, що біжить із пеліканом наввипередки берегом океану, найбільше западуть у душу глядача.

Німеччина також презентувала екранізацію – «Тім Талер, або Проданий сміх» (реж. Андреас Дрезен, 2017) за відомою однойменною казкою Джеймса Крюса. Історія про хлопчика, що обміняв єдине своє багатство – чарівливий сміх – на здатність завжди вигравати парі, та незабаром усвідомив свою помилку, пропонує широке поле для фантазії. Справді, «Тім Талер» – чи не найвигадливіший із конкурсних фільмів. Автори створили умовний простір старого-доброго провінційного містечка, де ретро-атмосфера неконфліктно поєднується із цілком сучасними проблемами. Таємничий покупець Тімового сміху, який виявляється чортом, показаний «князем світу», відповідальним за біди від природних катастроф до руйнування екології та експлуатації країн третього світу. Він постає поважним бізнесменом із цілком сучасним підходом до справ, з відповідною штаб-квартирою на землі – потужною корпорацією (знову ж таки!). Остання керована за принципами тоталітаризму, що всіляко підкреслюється і на візуальному рівні – від офісу у формі амфітеатру, де ніщо не сховається від господарського ока, до похмурої уніформи охорони. Контрастує з цим барвистий світ готелю, де Тім знаходить роботу, прихисток і друга; у створенні цього простору, здається, надихалися «Готелем “Ґранд Будапешт”» Веса Андерсона. Кіноісторія яскрава, драматична, подекуди трагічна, та, звісно, зі щасливим кінцем.

Наступних два фільми демонструють принципово інший вимір «дитячого» кіно. «Лос Бандо» (реж. Крістіан Лу, Норвегія, Швеція, 2018) – бадьоре роуд-муві про те, як двоє підлітків, юнак і маленька дівчинка вирушили підкорювати рок-фестиваль. Попутно вони розв’язують проблеми значно вагоміші. Переважно родинні: у Ґріма батьки на межі розлучення, Мартін живе під гнітом авторитарного батька й егоїстичного брата, релігійного фанатика, Тільда, навпаки, самотня через постійну батькову відсутність та цькування однолітків. Лише безтурботний Аксель переймається тим, чим і належить тинейджеру, мріючи про перемогу на фестивалі та серце красуні; і саме йому подорож приносить розчарування і в красуні, і у власному голосі, лишивши втішатися талантом гітариста. І хоча не всі надзавдання виконано (як у житті!), якихось перемог – над обставинами, над упередженнями рідних, над собою – усе ж досягнуто. Така вона, історія руху від проблем (не ескапістської втечі, а бунтарського розірвання їх зачарованого кола!) до мети. І, навіть якщо її не досягнуто чи досягнуто не повністю, зусилля були не марними.

На відміну від «Лос Бандо», «Салон краси Ромі» (реж. Міша Камп, Нідерланди, Німеччина, 2019) лишає більше питань, ніж відповідей. Багатьом знайома сумна картина старішання дідусів і бабусь, безсиле споглядання за тим, як активні і, здається, всезнаючі люди поступово перетворюються на власні тіні. Саме такий травматичний дитячий досвід показує стрічка. На початку маленька Ромі проти власної волі змушена проводити час із бабусею, власницею салону краси; потім зближується з нею і стає повноправною учасницею справи, але хвороба Альцгеймера за короткий час перетворює моложаву доглянуту жінку на безпорадну стареньку. І Ромі лишається єдиною захисницею бабусиних інтересів – саме їх, а не принципів доцільності чи необхідності, яким змушена підкорятися її мама. Характерно, що батьки або заполонені роботою (як мама Ромі), або відокремлені від родини й живуть своїм життям (тато Ромі); доводиться швидко дорослішати і ухвалювати рішення самотужки… хоч, і в цьому додаткова трагедія, дитина насправді може не так багато. Позитивний посил фільму в тому, що і це приносить чимало світла в життя близьких: дівчинка, по суті викравши бабусю, відвозить її на батьківщину і дарує цим, можливо, останні в житті радісні спогади. А проте попереду на стареньку все одно очікує будинок престарілих, і винесеного в назву салону краси вже немає. Сама стрічка, з її дещо затягнутим темпом і серйозною проблематикою, навряд чи привабить широку дитячу аудиторію, проте розширює уявлення про «дитячий» кінематограф.

Останній із ігрових фільмів – переможець за результатами глядацького голосування, володар Ґран-прі. Вже втретє за історію фестивалю ним став український кінопродукт. «Фокстер & Макс» Анатолія Матешка (2018), фантастична пригодницька стрічка про дружбу хлопчика й собаки-наноробота, демонструє вельми високий як для вітчизняного кіно професійний рівень. Легко подана історія, майстерні спецефекти, динамічний монтаж тримають увагу глядача і не дають зосередитися на логічних суперечностях або вдумуватися у власне науково-фантастичну складову. Остання не є найсильнішою у фільмі, та й, зрештою, на це не претендує. «Фокстера й Макса» варто сприймати як таку собі технологічну казку з мораллю, де надможливості втілених у робопсі технологій утверджуватимуть все ті ж людські цінності. Хлопчик випадково стає володарем «наноботів», що перетворюються на розумного суперсобаку – історія, що поєднує мотив таємничого друга-покровителя і супергеройський міф. Маскуючись під звичайного фокстер’єра, розумні технології допомагають Максові вирішувати традиційні хлопчачі проблеми: провчити нахабних однокласників, сподобатися дівчинці… проте, як неважко здогадатися, все це потрібно лише для того, щоб додати хлопцеві впевненості у собі й вивільнити його чесноти. Зі свого боку, «олюднюється» і наноробот, опановуючи людські стосунки й демонструючи людські почуття й розум (так, популярна проблема межі між штучним інтелектом і живою істотою зачеплена й тут).

Усе це запаковано в пригоди різного ступеня драматизму й складності і розіграно жваво – що стосується виконавців-дітей, передусім Макса – Богдана Козія. Можна сказати навіть, він «обіграв» дорослих виконавців, щоправда, з урахуванням того, що грати останнім не було чого. Дійсно, образи шаблонні, мало нюансовані, проте для фільму-коміксу, що ним по суті є «Фокстер і Макс», це вада незначна. Цікавіший простір, в якому живуть і діють герої. Він доволі умовний, тут впізнається сучасний Київ, проте існують небачені сьогодні технології на кшталт розумних роботів і наноботів, а вигадані однострої військових натякають: цей екранний світ – все-таки не зовсім «наш». Також це світ «гламуризований», де мама героя, завжди на високих підборах, із зачіскою, а сам він здобуває серце дівчинки не без допомоги нового іміджу за останніми модними трендами. Неоднорідність світу «Фокстера й Макса» у певному сенсі ілюструють двійко корпорацій. Перша (умовно назвемо її «хорошою») – «колиска» наноботів, куди вони зрештою повертаються, друга – злочинна, очолювана бандитом-антагоністом; те, що він, перебуваючи в розшуку, преспокійно собі діє в офісі у центрі міста – чи не найближчий до вітчизняних реалій момент, таке собі культурне несвідоме, що проглянуло крізь наведений лоск. У цілому ж маємо глядацький фільм для широкого (переважно сімейного) кола, і новий напрям у нашому дитячому кіно, що, сподіваймося, розвиватиметься далі.

Згадаємо ще два анімаційних фільми (наразі вони не розведені з ігровими; можливо, зі зростанням кількості конкурсантів цей організаційний недолік буде виправлено). «Сіпсік – лялька-друг» (реж. Карстен Кілеріх, Мєеліс Арулепп; Естонія, Данія, 2020), з його віковою категорією «4+» – проста за формою і змістом анімація за оповіданнями Ено Рауда. Хлопчик створює для своєї маленької сестрички ляльку, та оживає і стає для дівчинки найближчим другом. Фільм адресований маленьким дітям, і йдеться тут про дружбу і взаємини між дітьми; не обходиться і без досить складних для маленького глядача питань відповідальності за близьких, уваги до іншого й взаєморозуміння. А доносять ці ідеї пригоди буденні і водночас фантастичні: ось із коробки майструють ракету і запускають Сіпсіка на місяць; і хай би що думали батьки і старший брат, дівчинка (а з нею глядач) точно знає, що лялька таки там побувала. Ось Сіпсік, стурбований, що витісняє брата із сестриного серця, вирішує втекти й переживає справжню одіссею; зрештою, саме його пошуки мирять дітей.

повний текст читайте в паперовій версії журналу