Анастасія Канівець Перейти до переліку статей номеру 2020:#6
Вона – Донбас. Жінка з ОРДЛО в ігровому кіно


У традиційній системі уявлень жінка нерідко асоціюється із землею. Причому в двох значеннях: із землею (ґрунтом, життєдайною «землею-матінкою»), і з землею як певною територією, краєм/країною. В умовах війни такий символізм стає особливо актуальним: коли чоловіків розглядають передусім крізь призму придатності до військової служби, жінок сприймають як тих, хто несе основний тягар турботи за дім у найширшому розумінні слова, як найактивнішу частину населення і, нарешті, просто як найчисленнішу його групу. Отже, жінка починає уособлювати населення, а за ним – і територію. Згадаймо поширені народні перекази: іноземне вторгнення, ворог, що захоплює рідний край, – і героїня, яка сміливо вступає в бій з ним, чи ж молитвою/заклинанням ховає-рятує від нього загрожену місцину. З віками ця схема зазнала неминучих трансформацій, проте загальна ідея – з ким місцева жінка, з тим земля і правда, – лишилася незмінною. Проявилася вона і в кіно про нинішню війну на Донбасі.

Є цей мотив уже в одному з перших ігрових фільмів на тему війни на сході – в «Тримай біля серця» Валерія Шалиги (2017). Пораненого героя, офіцера запасу, що відмовився від мирного життя і вирушив на фронт, підбирає місцева жителька Галина (Любов Остапчук). Військовий, що в бою і затим у полоні втратив знаки розрізнення, ідентифікує себе мовно, на запитання: «Ты кто?» – відповідаючи: «Свій». Жінка переховує пораненого, проте тримати його в себе не може, тож, давши їжу і вказівки щодо дороги, випроваджує. Напряму політичні погляди Галини не вказано (лише з теплоти, з якою вона віддає героєві зброю, і з її означення блокпосту сепаратистів – «Их» – можна здогадатися про її проукраїнські симпатії)=. Вона презентує непомітний героїзм людей, що в міру своїх скромних сил підтримують «український світ», проте часто просто не мають на те змоги і виступають «мовчазною більшістю». Достоту земля, пасивна, проте благодійна.

Глибше розвинув тему Заза Буадзе у «Позивний “Бандерас”» (2018). У бойовику про пошуки диверсанта серед бійців АТО чимало уваги приділено і стосункам з місцевим населенням. Герой у юності кохав Яну (Іоланта Пилипенко) – нині жінка середнього віку, що має недобру славу через свої стосунки з українськими солдатами. Вона одна з небагатьох у селі не приховує проукраїнських настроїв, тож, коли село займають сепаратисти, сприймає їх як завойовників і опирається домаганням бойовика. Останній тут постає як окупант/ґвалтівник, рятує ж жінку «свій», місцевий, щоправда, також ополченець, проте вже розчарований у своїй справі, він розкаявся в мимовільному злочині (розстріляв мирних мешканців у маршрутці) й хоче лише мирного життя. Йому зрештою Яна й дістається. Жінка має дочку, причому ця дівчинка (Соломія Закордонець) виступає дієвим персонажем і в міру сил допомагає українським військовим. Образ дівчинки має своє символічне навантаження: це – тяглість, запорука того, що край лишатиметься українським і далі. Протиставлені цим жіночим образам просепаратистськи налаштовані жінки. Це вже дещо демонізовані персонажі, немолоді, непривабливі й неприязні. Найпослідовніші прихильниці «русского міра» у фіналі дістають «заслужену кару», потрапивши під обстріл, що його здійснили росіяни й бойовики як нібито український.

«Іловайськ-2014. Батальйон “Донбас”» (2019) розвиває тему донбаської жінки як союзниці українських військових. За сюжетом, після бою за Іловайськ двоє поранених військових з позивними «Бішут» і «Квентін» ховаються у випадковій квартирі в житловому будинку. Старенька господиня, Надія Петрівна (Алла Лань), хоч автоматично та беззлобно називає українських військових «фашистами» і «карателями», а сепаратистів означує як «наші», надає їм притулок і посильну допомогу (ба більше, за згадкою жінки, вони були не першими, кого вона намагалася врятувати). Її сусідка Світлана (Анастасія Ренард), секретарка коменданта Іловайська, побоюється приходу української влади через свою посаду, проте активно долучається до порятунку. Обидві ідентифікують себе радше з ДНР і насправді не мають чітких ідеологічних позицій; це – мирне населення, головним завданням якого є вижити самим і допомогти вижити тим, хто поряд. Зрештою, і допомогу пораненим вони надають на рівні не ідейному, а радше інстинктивному – так, як надали б її будь-якій пораненій і загнаній людині. Значною мірою на особистісному рівні розгортаються і стосунки героїні з обома силами. Колишній однокласник Світлани, бойовик ДНР, виступає силою деструктивною: через обстріли його загону гинуть цивільні, і серед них спільна знайома; він же, бажаючи покарати Світлану за донесення про це, намагається її зґвалтувати (рятує дівчину український військовий «Бішут»). Віддається ж героїня «Квентіну»; таким чином, у дію знову вступає схема окупант/ґвалтівник vs «свій»/коханець. Тут також присутній негативний жіночий образ – тітка Світлани (Олена Василенко), також прихильниця «русского міра», що одержує відповідне своїй провині покарання: вона доносить у комендатуру на «Бішута» і «Квентіна», в руки ж бойовиків потрапляє її племінниця як переховувачка.

З дещо іншого боку підійшла Дарія Онищенко у стрічці «Забуті» (українсько-швейцарська копродукція, 2019). У центрі драми – україномовна вчителька з ОРДЛО, що задихається в тамтешній атмосфері і мріє вирватися на «Велику Україну» (щоправда, не маючи ілюзій щодо останньої). Образ головної героїні[1] сам по собі не є оригінальним: учителька рідної мови, що демонструє свою ідентичність і протиставляє себе окупаційному режиму, дещо нагадує радянські фільми про «Велику Вітчизняну війну». Утім, розроблений він уже в іншому ключі, відповідно до нашого часу. Ніна (Марина Кошкіна) не веде партизанської війни; її опір – негучний: вона вступає з оточенням в суперечки з приводу мови і русифікації школи; при нагоді рятує юнака – українського патріота. Втім, і цього досить, щоб героїня стала небажаною на території «республіки». Тут зв’язок понять «жінка» і «земля/край» рветься; цікаво, що в цьому фільмі останню репрезентує радше сімнадцятирічний Андрій, що через сепаратистів стає сиротою, втрачає дім і йде в підпілля. Він прямо говорить героїні, що не хоче покидати рідне місто. Загалом, проблема «жіночого» як образу у фільмі дістала цікаве візуальне втілення. Починається стрічка сценою розстрілу жіночих скульптур, що покликається на реальні події: після захоплення донецького арт-центру «Ізоляція» бойовики використали скульптури Марії Куликовської як мішені на стрільбищі. Ніна, хоч і виступає чи не центральною фігурою опору, поєднує свою активну світоглядну позицію з роллю пасивної жертви обставин: вона вимушена миритися з обставинами, робити дрібні поступки оточенню, навіть зазнавати сексуального насилля. Щоб урятувати заарештованого за вивішений український прапор Андрія, вона змушена дозволити міліціянтам онанувати на себе; то її фактично силою бере власний чоловік. При цьому родинні стосунки героїні в певному сенсі відображають те середовище, в якому вона живе: в ЛНР вона відмовляється заводити дитину як у місці, де немає майбутнього, там же переживає кризу в стосунках з чоловіком і зраджує його з Андрієм; в Києві подружжя знов об’єднується. Третій яскравий жіночий образ – журналістка, що в себе вдома клепає фейкові «новини» для місцевого телебачення. Її зіграла Марія Куликовська, яка спробувала показати журналістку «без маніпуляцій та осуду», – і на тлі інших негативних жіночих образів цей дійсно виглядає порівняно симпатичним, хоч і його втілено не без елементів гротеску.

Під відповідним кутом можна розглянути і галерею жінок «Донбасу» Сергія Лозниці (2018). Найперше запам’ятовується він образами монструозними: загримовані «місцеві жительки», що розповідають про обстріли «київською хунтою» житлових кварталів; моторошна деенерівська наречена, яка виглядає майже казковою велеткою-людожеркою поруч зі своїм миршавим нареченим; медсестра-коханка лікаря, бездумний і безжурний кусень жіночої плоті. І, звісно, «валькірія Новоросії» – жаска жінка у воєнній формі, що говорить сумішшю грубих уривчастих фраз і лозунгів, присоромлюючи чоловіків-пасажирів випадкового автобуса за небажання приєднатися до лав «оборонців» ОРДЛО. Спорідненість підкреслено вже на візуальному рівні: ці дебелі, грубі, вульгарні жінки ніби належать до одного, особливого «соціально-антропологічного» типу; в якому, до речі, можна побачити пародію на образ «пишної української молодиці»… чи темний його бік. Не обійшлося і без облич «буденного зла» – звичайних жінок із натовпу, що знущається над полоненим; і важко тут розрізнити межу між насолодою від своєї маленької тимчасової влади – і по-своєму праведним гнівом (адже дехто з них у ході війни втратив близьких чи знайомих). Трохи відмінною, а проте особливо показовою в контексті інших фільмів виглядає постать представниці нової місцевої верхівки: жінка молода й приваблива (хоч і в дещо крикливому вбранні, що його в прямому сенсі блиск конт-растує зі злиденним оточенням) намагається забрати матір з притулку-бомбосховища. Більш-менш лагідні вмовляння незабаром переходять у крик і брудну лайку, коли жінка бачить вперту мовчазну незгоду матері, яка тут, власне, і уособлює постраждале від війни населення і територію в цілому. Матір-«Донбас» не приймає дочку-«Новороссію» – той підтекст, що його можна зчитати з цієї цілком побутової сценки. Важливим моментом тут є, що демонізовані жіночі образи репрезентують саме світ ОРДЛО, а не Донбасу і в цілому українського сходу.

повний текст читайте в паперовій версії журналу

  1. Наголосимо: тут ідеться про не головний жіночий образ, а в цілому головний образ фільму. До речі, вперше в українському повнометражному ігровому фільмі про нинішню війну… якщо не рахувати відзняту в ЛНР «Ополченочку», що її формально також можна зарахувати до українського кінематографу.


Корисні статті для Вас:
 
Що таке нескінченність?2020-09-11
 
Про гендер – і не тільки. Огляд швейцарських фільмів2020-09-11
 
Персонажі в пошуках автора2020-09-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2020:#6

                        © copyright 2022