– Сергію, ти закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Володіючи словом, міг стати, як і твій однокурсник Василь Шкляр, письменником. Однак обрав кіно. Чому?

– Почалося з того, що наприкінці сьомого класу я вирішив стати журналістом. Трохи пізніше почав писати вірші. Виявилось, що це найліпший і найпростіший спосіб зацікавити своєю персоною дівчат. Напишеш віршика, перекинеш їй через парту – і бачиш, як вивищується градус почуттів. На журфак вступати не наважився – потрапити туди одразу після школи, практично без публікацій, було нереально. Отож, філологічний, українське відділення, секція «майбутніх націоналістів» (так на нас дивились, так нас бачили – і не тільки в КДБ). Виявилось, що більшість тут, принаймні хлопців, пишуть вірші. На їх тлі мої власні видалися мені доволі вбогими. Увесь перший курс я наздоганяв своїх однокурсників. На початку літньої сесії в нас відбувся «з’їзд письменників» – курсовий, такими були амбіції. Я наважився прочитати одного свого вірша, «Церковка», за фольклорними мотивами. Згаданий тобою Василь Шкляр підняв руки: «Геніально! Читай ще!». Так я дістав своє перше визнання. Та все ж більше хотілося писати прозу. Одначе у мене були зависокі вимоги до самого себе. Планка була такою: або пишу на рівні Коцюбинського, Чехова, Григора Тютюнника, або треба робити щось інше. Почав писати критичні опуси на тексти своїх однокурсників. Одразу мене возвели в ранг «першого критика», у світовому, звісно, масштабі. Це сталося легко, оскільки всі інші продовжували писати вірші та прозу. На п’ятому курсі мене зненацька понесло в кіно, я навіть сценарій написав для «Київнаукфільму». Не пройшов мій сценарій, хоча він був, як не дивно, доволі професійним (перечитав недавно). Просто написалось про шкоду науки, науково-технічного прогресу, а такі погляди тоді сприймались погано. Після університету продовжував писати критику – у стіл. Потому вирішив: або публікуватимусь у кращому тоді журналі «Искусство кино», або треба це кидати. І за два роки я вже там друкувався… Журнал дав мені ім’я, за що я досі вдячний людям, які там працювали і ще працюють.

– «Берлінале», інші міжнародні кінофестивалі, фільми українських кінорежисерів – постійно у твоєму полі зору як активного кінокритика. Років сім тому я на власні вуха чула з телеекрану вислів одного з вітчизняних кінематографістів: «Ми знімаємо кіно не для довбаних критиків». Зрозуміло, що ці слова – результат завищеної самооцінки й комплексу неповноцінності водночас. Критика має силове поле і здатна впливати на творчий процес, все залежить від її якості. На твою думку, яка нині роль кінокритики в кіно українському і що можна сказати про її якість? І як ти оцінюєш власну діяльність кінокритика?

– Пригадую, як перший раз з’явився в редакції журналу «Искусство кино», уже після перших своїх публікацій там. «Я почуваюсь незручно, – сказав, – бо ж не маю кіноосвіти, я філолог». На мене радісно замахали руками: «Тут тільки Фіма Левін ВДІК закінчував, всі інші – журналісти і філологи». І пояснили: перша вимога до критичного тексту – він має бути літературним, а коли ні, то знання кіно його не врятує. Справді, це аксіома. Критика – це частина літератури, коли у тебе немає літературних здібностей – усе, краще припиняй писати. Повіривши в себе, я й пишу з тих часів. Кіно, фільми дарують приводи не тільки для аналітики, а й для особистих послань людям. Справжня критика це не обслуга, не інформаційна підтримка конкретних фільмів, ця функція є прерогативою власне журналістики, що має прикладний характер (і така мусить бути, і бути професійною, а не примітивно-сервісною). Більшість митців зводять критику саме до таких прикладних завдань і дуже сердяться, коли критик дозволяє собі виступати в іншій, «неприкладній», іпостасі, як власне автор. Тобто, за їхніми уявленнями, критик мусить тільки підтримувати, пропагувати їхні кіновитвори. А критик насправді – це той же письменник, тільки основним матеріалом для нього є кіно, література, театр, що й дозволяє йому формувати власні авторські послання людям. За часів СРСР від української критики в основному і вимагали обслуговувати – не так режисерів, як панівний режим і панівну тоді ідеологію. Нове покоління критиків вільне від подібних вимог і здебільшого орієнтується на власні уподобання. Одначе ж незрідка губиться, не маючи постійного місця у ЗМІ, а отже, і впливовості. Усе тепер перемістилося в Інтернет, зокрема у Фейсбук. Мені як критику було простіше, передусім тому, що я друкувався в московському журналі, де було вільніше, де в тобі поважали автора. До речі, усе й почалося, за великим рахунком, з того, що «Искусство кино» замовив велике інтерв’ю з Іваном Миколайчуком з нагоди появи фільму «Вавилон ХХ» та Українського Поетичного (я називаю його Міфопоетичним) кіно, а далі з’явилася ще більша стаття про Поетичне кіно (це був 1980 рік)… Хоча ще діяла пріснопам’ятна постанова ЦК Компартії України, яка те кіно пустила «під ніж» цензури, кваліфікувавши його як прояв українського «буржуазного націоналізму» (хоча слів таких там не було, вважалось, що все це вже поборено; одначе ж підтекст усі зчитували без проблем). Мене мали вигнати з академічного Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського, де я якраз закінчив аспірантуру, але обійшлося. Тільки порадили на кілька років відтермінувати захист кандидатської дисертації, бо ж «потрапив у списки». Так я її і не захистив, щоразу відчував якусь внутрішню огиду… Зате ця історія переконала мене в тому, що не треба боятись: нікого й нічого, тоді й твої тексти матимуть якийсь сенс. Наскільки це вдавалося в наступні роки, судити не мені…

– Об’єктом твоїх наукових досліджень стало українське кіно, зокрема Олександр Довженко. Що зумовило цей вибір? Робота в Національному центрі Олександра Довженка на посаді заступника директора з наукової роботи чи ще щось формувало цей інтерес?

– Ну, в «Довженко-центр», як тепер його називають, я прийшов уже 47-річним, цілком сформованим кінознавцем і критиком. Інтерес до українського кіно, творчості Довженка, Івана Кавалерідзе, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука виник ще на студентській лаві і з часом тільки підсилювався. Зокрема й й простим розумінням того, що без українського кіно процеси націєтворення гальмуватимуться. Про це, до речі, я написав (як голова Національної спілки кінематографістів) Президентові України Петрові Порошенку у 2015-му, коли стало очевидним: влада знову не бачить підстав для державної підтримки кіно. Як відомо, доволі швидко потому можновладці таки вирішили фінансувати кіновиробництво. Ні, річ не в моєму зверненні. Тоді виник консенсус самих кінематографістів, які зрозуміли: тепер – або ніколи, і почали тиснути на владу. До нас приєдналися й телевізійники, чий вплив на владу був куди відчутніший. Особливу роль у зміні ставлення до кінематографа зіграв парламент, передусім профільний комітет з питань культури і духовності на чолі з Миколою Княжицьким.

– Життя Олександра Довженка, особливо в ранній період, було карколомним. Незважаючи на випущені раніше книжки про Довженка, його правдива біографія була невідома. І як слушно ти написав, «Довженкова автобіографія – поза сумнівом – стає зрозумілою тільки тоді, коли покласти її поруч з отими самими доносами». Твоя книжка «Загибель богів. Ідентифікація автора в національному часо-просторі», що вийшла 2007 року, читається як художній твір. І це – на її користь, і на користь Довженка. Написана вона в жанрі сучасної прози, яка є синтезом тексту наукового, що спирається на факти, й художнього за стилем і характером викладу. Велика перевага твоєї книги і в тому, що в ній використано й майстерно скомпоновано архівні джерела, які стали доступними. Чи плануєш видати ще щось подібне?

– Дякую за добрі слова. Так, подібне планую. Передусім ідеться саме про життєпис Довженка, доповнений, розширений за рахунок нових матеріалів. Власне, таку книгу мені уже замовило видавництво «Дух і літера» в особі Леоніда Фінберга, у започаткованій серії «Постаті культури». Працюю й над іншою книгою – про Олеся Гончара, чий образ видається мені надто консервативним і вкрай далеким від реальності. А яка цікава доля, яка драматична! Ну, і Сергій Параджанов, звичайно. Потрібні книги, які читатимуться саме як художній твір (за твоїми ж, Ларисо, словами). Має бути окремий том про Довженка і в 5-томній «Історії українського кіно», над яким працюють науковці ІМФЕ імені Рильського. Має бути ще фільм про молодого Довженка, сценарій написали Кость Коновалов і я, це Одеська кіностудія. І є мрія, аби постав 16-серійний телевізійний фільм про Довженка, сценарій мною написаний відсотків на 70, тільки режисер поки що не знаходиться, і телеканал мусить бути… У всьому світі біографічні серіали є жанром одним із найпопулярніших, чомусь ми, українці, відстаємо.

– Років десять тому ти як старший науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ декларував у ЗМІ вихід Довженківської енциклопедії. Чому досі її немає? Через брак авторів, фінансування?

– Така енциклопедія мала бути зреалізованою згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка 2009 року. Я сам вписав цей пункт у проєкт постанови (був тоді членом президентської Ради з питань культури). Постанова побачила світ, одначе жодної копійки на написання та видання енциклопедії не передбачили. Тож усе локалізувалось на нашому інститутському відділі кінознавства, котрий я деякий час очолював. А це всього кілька осіб. Для порівняння – над Шевченківською енциклопедією працювали сотні істориків літератури і мистецтва з усієї України, тривало те не одне десятиліття… Усе ж цьогоріч ми завершуємо перших два томи Довженківського енциклопедичного словника (такою, напевно, буде назва), які відведено персоналіям – тобто це статті про людей, які були і є присутніми у світі Довженка. Далі будуть ще два томи, вже віддані художньому космосу видатного митця.

повний текст читайте в паперовій версії журналу