– Оскільки ми зустрілися в будівлі Латвійського товариства, почнімо нашу бесіду з нього? Ви були його головою, розкажіть, що це за організація?

– 2017-го виповнилося 140 років товариства. Це початок держави, тоді добрі люди зрозуміли, що вони латиші. Тут повсюдно було німецьке, російське та інше населення, латиші були простими селянами, роботящими, але вибилися в люди, стали багатими – меценатами мистецтва. Тут зароджувалися латвійський театр, література, навіть Академія наук і свято пісні.. Саме тут прозвучала пісня «Боже, благослови Балтію!». Автор – Карліс Бауманіс. І донині це гімн Латвії. Тільки «Боже, благослови Латвію!». Це гімн-молитва.

Коли утворилася своя держава, у 1918 році, це втратило значення, тому що вже були міністерства культури, видавництва, поруч із товариством з’явився громадський клуб. Його засновники – фабриканти, лікарі, адвокати. Приходив президент Улманіс, там, нагорі, де в нього свій кабінет був, нині музей.

Тепер товариство очолює чудовий голова – Гунтіс Гайлітіс, він працював режисером оперного театру, ми його вже третій термін обираємо, я сюди заходжу, як у свій будинок, він не з тих, що виживають колишніх, якраз навпаки.

– Наша зустріч стала можливою завдяки тому, що ми провели Дні українського кіно в Латвії. Дуже приємно, що ініціатором виступила латвійська сторона, і ми, КП «Київкінофільм», цей проект підхопили. Приємно було бачити вас у залі, ви брали участь в круглому столі, показали свій фільм. Яке ваше враження від Днів українського кіно?

– По-перше, радість зустрічі. Це вже інше покоління, син Іллєнка. Я товаришував з його батьком і дуже його поважав. Свого часу я знімав в Україні, і друзі були, їх уже немає, це Михайло Бєліков, Юрій Іллєнко, Микола Олялін. І Ніну Ільїну, яка зіграла у фільмі, завжди тепло згадую. Вона щоразу, коли я приїжджав, культурну програму складала. Радий, що вона при справі, відновилося наше листування. А наше знайомство було таке чудове: сонячний травневий день, фестиваль. Ми запрязнилися, потім сім’ями дружили, в гостях були в неї, і вона в нас. Вона позитивна людина, і чудово зіграла цю роль для мене, її героїня – буфетниця, у якої гине коханий.

– «Побачення на Чумацькому Шляху» – це фільм не просто про військові події, це фільм про любов і про жінку на війні. На жаль, у нас в країні нині йде війна, гинуть люди, дружини молоді стають удовами, матері ховають синів, і ця тема нам досить близька. Фільм дуже емоційний, жінка прагне любові, їде до коханого, але вона тільки в мрії з ним може зустрітися. Що ви можете сказати про те, що відбувається в Україні?

– Співчуття Україні. Ми знаємо цього агресора, він тут теж накоїв багато. Брехню про нас, а також про вас, і сьогодні поширює, – вся держава на брехні побудована, вони брешуть самі собі, свою історію придумують, свою місію у світі небувалу. Підступність, жорстокість, нахабство… Як назвати це одним словом? І придумали: «російська духовність» особлива. Пригадую, давно, на зйомках фільму в Україні, я спілкувався з людьми. І там, під Черніговом, почув історію. Був голод, збирали покійників, і дружина одного селянина каже: «Заберіть мого старого, він усе одно по дорозі помре, заберіть!». А той благав: «Ой, куме, не бери мене! Залиш». І він вижив, таких, як він, називали «мертв’ячком». А я собі думаю: «Який голод? Україна – це хлібороби, вона багата». Вранці розпитую актора, і він про Голодомор починає розповідати. Ніна Ільїна потім звела з художницею, яка переповіла свідчення матері. Я такі страшні речі дізнався! Те, що зараз скажу, може не дуже сподобатися. Знімали ми на полігоні, село Гончаровськ, неподалік селянин пасе корови. Підійшов, розговорилися. Виявляється, село спалили, тому що треба було аеродром побудувати, виселили. Я кажу: «Як німецьке?». «Ой, – він говорить, – ми в Гітлера жили, як у Христа за пазухою. Якби не партизани прокляті, які нам псували все, нормальне життя почалося». Так сказав селянин про радянську владу.

– Нині в кіно на вас багато хто рівняється. А хто для вас у кіно був таким ідеалом?

– Знаєте, бажання слави, марнославство, в мене цього, напевно, немає. Мені дуже хочеться, аби те, що я робив, подобалося іншим. Я мимоволі став режисером. Свого часу на мене справив враження Григорій Чухрай, коли я побачив його «Сорок перший», «Балада про солдата» і «Чисте небо». В молодості подобалося те, що неореалісти робили італійські... Сьогодні дивлюся їх: такі наївні, дивуюсь, що могло подобатися. Також французькі «Вечірні відвідувачі», «Діти райка», «Набережна туманів» і молодий Жан Габен та інші. З українців люблю Бєлікова, він мене вразив тим, що в його фільмах були жінки і чоловіки. Він це вмів – стать виділити, підкреслити сексуальність. Ще за радянських часів. І це вражало. Знов-таки, Іллєнкові дві картини: «Тіні забутих предків», де він був оператором, і «Білий птах з чорною ознакою», що його ви показали в програмі. Ну, як живопис, найбільше люблю імпресіонізм, свобода і природність – це імпресіонізм.

– Ви не лише захоплюєтеся живописом, а й пишете картини. Навчалися цьому професійно?

– З дитинства – уроки малювання і стінгазети та інша творчість. Потім навчався в педагогічному училищі. Там вчителі все повинні вміти: співати, малювати і вчити співу й малювання. І пощастило: трапився хороший педагог, він нам викладав методику малювання.

Пам’ятаю, 1969 року восени в Москві, в художньому магазині, купив 120 штук крейди – ото побавився! І був у моєму фільмі асистент художника, який закінчив академію, він побачив, як я бавлюся, і визнав, що в мене талант. Тридцять років не давав мені спокою! Коли в Чернігові знімали, кілька ескізів зробив. Там же мальовничі хати українські, обриви ріки, повені, круті береги… Акації немов із повітря зроблені, ой! Захід сонця фіолетовий… Господи! Воно у мене є: фіолетова хмара величезна, земля і смуга зигзагом помаранчева, а ще – цілий ряд вишень далеко, в перспективі. Це мене примусив написати Яніс Алманіс, художник.

Потім мені запропонували зробити виставку. А в мене нічого немає! Я сів на кухні, зробив вісімнадцять робіт! Визнали відразу. Потім кажуть: «Давай і в театрі виставку!». Я ще додав. І так воно розрослося. То були спогади дитинства. Назвав «І де бігав босоніж». Виставки йдуть, понад тридцять їх по наших містах латвійських відбулося. Бувало, в трьох місцях одразу.

– Ваш фільм «Театр» із чудовою Вією Артмане у мене розібраний на цитати… Чому саме цей твір Сомерсета Моема ви обрали для екранізації? Як народилася ідея створити цей фільм? І ще хочеться, щоб ми поговорили про Вію Артмане.

– Це не було моєю ідеєю, мене змусили. Наша студія почала створювати телефільми і фільми для великого екрана. У студії свої категорії, якщо план не виконано, це знизить категорію, позначиться на зарплаті, і менше фільмів вийде. У нас планувалося чотири великих і чотири телевізійних. Вони терміном короткі, дешеві, грошей менше потребують. І ось ми сиділи, рахували, і раптом натрапили на цей роман. Гунар Цилінський від ролі відмовився, оскільки не знав, як закордон робити, адже в Радянському Союзі це завжди фуфло. А потім: як показати, що велика актриса чогось не знає, це ж неможливо. А в мене була інша думка, тому що, з одного боку – це вульгарний трикутник, а з другого – якщо в ньому і є щось цікаве, то тільки подвійне життя актриси і жінки.

Я поїхав до Піцунди, в Будинок відпочинку, писати сценарій. Але нічого не написав, зганьбився, і директор мені сказав: «Не намагайся, нічого в тебе не вийде. Немає місця для великого екрану. Роби “Театр”, тоді можна». У Вії Артмане наближається ювілей, ось на честь ювілею для неї головна роль. І на телебаченні згодні, і нікого не пропонують, тільки нас двох. І я почав розмірковувати, чому цей твір так подобався мені в молодості. І зрозумів, що Англію треба грати. Треба зізнатися, що ми, як діти, будемо грати англійців. І друге: що не треба показувати, як вона грає, це автором задано. Друге «Я» актора – це автор. Ось так вийшло. Я був збуджений, готовий був дзвонити директорові посеред ночі, що згоден.

– Але Гунар Цилінський зіграв у цьому фільмі.

– Він прекрасний Майкл. Потім мені зізнався, що йому більше подобалася роль автора. Там є така самоіронія наших акторів стосовно себе. Тому там і Гунар, і Вія – це їхня пародія на себе самих. Один драматург не сприйняв фільму: йому здавалося, що це несерйозна річ. Але з часом зрозуміли, що це не капусник, що це серйозна стрічка. І музика в ній прекрасна. Ми з Раймондом давно співпрацюємо. Музику довго шукали, довго-довго. Він хороший тим, що йому можна сказати: «Ні», «Ні, не це. Інше треба». І він буде робити.

Потім я вник у роботу, просто загорівся, був випадок, коли телефонує директор студії, а я: «Вітаю, сер Моем слухає». Він засміявся: «Ну, ти даєш! Що ти сказав?».

Це один бік справи, а другий – була містика. Існувала книга російською мовою, у виданні «Англійська новела XX століття». У скороченому вигляді. І було латиське видання. І ось остання зустріч, коли вона йде, кидає ключі. Я беру, як там написано в книзі, шукаю – немає, беру латиський примірник – немає, і тоді я зрозумів: «Усе. Фільм уже знято!». Мені побачилося те, що тепер на екрані.

– Неможливо уявити фільм без цієї знаменитої сцени.

– Це щось із того, що, як я кажу: «Ми вже померли, ми ще не народилися». Довго фінал мучив, треба було, щоб сенс у самому кінці пролунав. І ця дивна патетична музика наприкінці… А от Іштван Сабо зробив за цим романом антибуржуазний фільм. Це критика буржуазної моралі. Та Джулія не перемогла, вона, як базарна баба, поводилася на сцені.

– Якою була Вія Артмане в житті, як із нею працювалося? Ми, глядачі, розуміли, що це актриса номер один у Латвії.

– Це актриса великої майстерності, якщо вона зрозуміє... Немає жодних примх, погоджується відразу.

повний текст читайте в паперовій версії журналу