Кадр з фільму «Різдво». Режисер Олесь Санін. «Укркінохроніка». 2001.

Отже, 26 березня в Будинку кіно показано три короткометражні фільми, замовлені та профінансовані Міністерством культури і мистецтв: «Різдво» Олеся Саніна, «Томен. Кольори життя» Максима Суркова та «Старі люди» Максима і Валентина Васяновичів. Усі фільми були заявлені як дебютні, хоча Олесь Санін давно вже минув статус початківця, і його присутність у компанії учорашніх студентів здавалася дивною. Втім, усі три стрічки мають багато спільного. Нарешті реальні гроші почали давати молодим, і ризик, пов’язаний з недосвідченістю та «ненадійністю» дебютантів, виправдався. Фільми зроблено впевнено, професійно, так нестандартно та вигадливо, що деякі метри могли б цьому позаздрити. Дуже тішить, що молоді не бояться експериментувати навіть у «замовних» стрічках.

Завдяки своїй попередній стрічці «Гріх» Олесь Санін здобув репутацію перспективного та самобутнього режисера. Його «Мамай» є найочікуванішою прем’єрою року. Це підвищило інтерес до «Різдва», і стрічка виправдала надії. «Різдво» — авторська спроба Саніна розкрити таємничий світ гуцулів. Гуцульщина для режисера — місце, де звичні часові координати майже повністю зітерто. В цьому — феномен гуцульського світогляду. Гуцули не користуються загальновизнаним літочисленням, вони відраховують роки від певних визначних подій в історії свого роду — наприклад, від трагічного неврожаю. Цей гірський народ живе ніби поза часом. Неможливо уявити гуцула, що розмірковував би над актуальними проблемами політики чи культури. У фільмі Саніна також немає жодних часових ознак. Його скромно знято на чорно-білій плівці, замість авторського коментаря — стилізовані титри на чорному тлі, взяті з книжки Шухевича «Гуцульщина». З «Різдва» видалено все, що могло б повернути глядача до року від Різдва Христового дві тисячі першого, в якому де-факто відбуваються події фільму, — відзначення релігійних свят. Одні й ті самі ритуали виконуються на Гуцульщині протягом століть, і хтозна, чи колись настануть зміни. Тож закономірно, що гуцульські хрести, предмети культу в фільмі мають вигляд химерний, язичницький. Час не зупинився, його просто нема. Тому й лякає єдиний елемент сучасності у стрічці — футболка з написом Chicago Bulls, в яку зодягнений один із гуцульських хлопчаків.

Санін є сьогодні, певно, найцікавішим із режисерів, що працюють з українською тематикою. Він обходиться без гучних сюжетів, марнослів’я та хвалькуватого показного патріотизму, а працює зі справді серйозними проблемами українства.

«Старі люди» братів Васяновичів загублені у просторі. Ця стрічка могла бути зафільмована в будь-якому українському селі, і недарма місце дії протягом фільму не назване (його назва прописана одним рядком у фінальних титрах). А от час дії «Старих людей» визначений точно. Процеси старіння, а подекуди й вимирання села — ось сучасні реалії. Статистика твердить, що у селах деяких реґіонів України немає дітей віком до 5 років — оскільки рівень народжуваності там дорівнює нулю. Але у фільмі статистики нема. Він показує, що тепер в українському селі мешкають майже виключно старі люди. Старі люди не розуміють, чому так сталося. Старі люди не знають, що буде далі, а перспектива справді лякає. Тим часом єдиний підліток, що з’являється у фільмі, розважається, сідлаючи то дідове теля, то сусідського собаку. Ситуацію, що межує з катастрофічною, зображено разюче, але без голосних соціальних закликів. Напевно, саме такого кіно потребуватимуть наші нащадки, аби відтворити стан України на зламі епох. «Томен. Кольори життя» М. Суркова — типове «кіно на замовлення», чергова стрічка-портрет. На цей раз об’єктом уваги стала українська художниця Марія Томен, що мешкає в Парижі. Та навіть працюючи в «шаблонному» жанрі, молоді автори спромоглися на експеримент. Привернула увагу операторська робота Вадима Ількова — такого дебюту ми не бачили вже давно. Щоправда, його екзерсиси з картинами Марії Томен іноді здавалися варварськими. Це велике етичне питання: чи мають право режисер та оператор за допомогою екранних можливостей експериментувати з полотнами художника — героя фільму. Втім, парадокс у тому, що у стрічці «Кольори життя» твори Марії Томен набагато цікавіші, ніж у реальності (її роботи були виставлені в Будинку кіно після прем’єри стрічки).

Тож Міністерство культури та мистецтв України не помилилося, замовивши фільми молодим перспективним режисерам. А документальне кіно, малобюджетне і немасштабне, має набагато більше шансів вижити у сучасній ситуації. То, може, майбутнє — за документалістикою?