Напрошується паралель із долею великого українського співака Бориса Гмирі, який перебуваючи й працюючи на окупованій Україні та відмовившись (через вагомі особисті обставини) від пропозиції відступити разом із радянськими військами, котрі, як відомо, звільняли Харків двічі (див. про це в мемуарах М. Хрущова), не тільки не зазнав репресій, а навпаки, 1951 року отримав звання народного артиста СРСР, а в 1952-му – Державну премію. На відміну від свого славетного співвітчизника Іван Жадан обрав еміграцію. Відтоді про нього не було нічого відомо. Лише сьогодні, коли в Україні склалися сприятливі умови для подолання забуття й негативного ставлення до українських емігрантів, згадка про нього з’явилася 1997 року в «Словнику українських співаків» Івана Лисенка із посиланням на газетну статтю Анатолія Дроздова, опубліковану в 1937 році. Зі спогадами про колегу виступив Павло Лисиціан, який відгукнувся про цього співака дуже високо, висловивши думку, що мистецтво Івана Жадана перевищувало Козловського та Лемешева. Особливо захоплено Лисиціан згадував виконання Жаданом партії Вертера...

Іван Данилович Жадан народився 22 вересня 1902 року в родині робітника Луганського патронного заводу. Із дев’ятилітнього віку жив у селі, куди батьки його відіслали вчитися на коваля. Саме там проявився ранній вокальний дар Жадана, який охоче співав у церковному хорі, на весіллях тощо. У 13-річному віці хлопець прийшов до свого батька на завод, де працював до 1923 року із перервою на військову службу. Під час військових зборів був заспівувачем загону, почав займатися у вокальному гуртку армійської самодіяльності, де ставили уривки з опер. На репетиціях «Євгенія Онєгіна» познайомився з майбутньою дружиною Ольгою, яка виконувала роль Ольги Ларіної. У 1923 році профспілка направляє його навчатися до Москви, де Іван вступає в Музичний технікум при консерваторії й стає учнем співачки та вокального педагога, автора відомої методичної праці «Пение в ощущениях» Марії Дейші-Сіоницької (драм. сопрано, закінчила Київське муз. училище, навчалася в К. Еверарді та у Відні в М.Маркезі; у 1903 році виступала на ювілейному концерті М.Лисенка у Києві, а в 1907-му на прохання М.Коцюбинського — у Чернігові, де співала в супроводі композитора). Пізніше Жадан переходить у клас професора, доктора мистецтвознавства Єгора Єгорова, який у 1909-1912 роках викладав у Києві, у Школі М.Лисенка. Очевидними були національні мистецькі орієнтири, закладені в душу молодого обдарованого співака цими викладачами. Під час навчання Іван працює ковалем, а згодом – інструктором Академії повітряного флоту, де його учнем був майбутній славетний авіаконструктор Яковлєв. Із 1926 року співпрацює з радіо. У 1927 році вступає спершу до оперної студії, очолюваної К.Станіславським, який високо цінував Жадана за бездоганну дикцію, а невдовзі витримує конкурс і стає солістом Большого театру.

Артистична кар’єра Івана Жадана була стрімкою: тому сприяло ліричне обдарування, рідкісний тембр голосу та його безмежний діапазон, що сягав трьох октав, приємна сценічна зовнішність. Після успішного виконання першої відповідальної партії Індійського гостя, йому доручають значну роль Синодала в опері «Демон» А.Рубінштейна (1929). 1930 року він бере участь у прем’єрі опери О.Спендіарова «Алмаст». У його репертуарі були партії Ленського, Фауста («Фауст» Ш.Гуно), Герцога («Ріголетто» Дж.Верді), Берендея («Снігуронька» М.Римського-Корсакова), Юродивого («Борис Годунов» М.Мусоргського), Володимира («Дубровський» В.Направника), Джеральда («Лакме» Л.Деліба), Альмавіви («Севільський цирульник» Дж.Россіні), Вертера («Вертер» Ж.Масне). Окрім того, співак невтомно гастролює по всьому СРСР з концертно-камерним репертуаром, популяризує вокальні твори українських авторів, особливо — народні пісні. Тоді ж записав кілька платівок, зокрема п’ять українських народних солоспівів. За численні шефські концерти в армії, зокрема на Далекому Сході, І.Жадан отримує почесну грамоту з рук маршала В.Блюхера. Разом з іншими солістами Большого — В.Барсовою, М.Максаковою, П.Норцовим, О.Пироговим – виїздить на гастролі до Туреччини. Місцева преса навперебій повідмляла про його виступи. Яскравий ліричний талант Івана Жадана привернув увагу першого президента Туреччини М.Ататюрка, котрий на одному з прийомів подарував співакові свій іменний золотий портсигар, збережений артистом як особливу реліквію.

Його громадянська позиція була ідеологічно виваженою, що на той час було типовим для відомого діяча радянського мистецтва. Популярність зростала, надто завдяки постійним виступам на радіо, що донесло його спів до багатомільйонної аудиторії. Провідний соліст Большого театру, Іван Жадан неодноразово виступав у Кремлі, мав особисті контакти з Й.Сталіним, на Кунцевській дачі якого досі зберігаються платівки з голосом І.Жадана, позначені червоними хрестиками: на деяких дисках їх по чотири. Незважаючи на славу, співак залишався простим у спілкуванні, любив і пам’ятав своїх співвітчизників з України, яких завжди запрошував на свої виступи. Пік його кар’єри припав на 1937 рік, тоді ж отримав звання заслуженого артиста РРФСР та був нагороджений орденом Трудового Червоного прапора. На Пушкінські свята Жадана запросили на гастролі до Риги. Після виконання ним партії Ленського зал влаштував довгу овацію. Гастролі відбувалися з таким шаленим успіхом, що Жадана попросили їх продовжити й виступити також у «Фаусті» та «Ріголетто». Оскільки костюмів для цих ролей не було, радянський посол у Латвії відіслав із Риги до Москви спеціальний літак (випадок безпрецедентний!).

Однак був страшний 1937 рік. І нікого не здивувало зникнення радянського посла в Латвії, затим — арешт близького товариша Жадана, директора Большого театру В.Мутних. «Зіслано» було до Свердловського музичного технікуму й провідного професора Московської консерваторії Є.Єгорова (М.Дейша-Сіоницька померла у серпні 1932 року в Коктебелі). Без жодних пояснень було відмінено наступні гастролі співака до Литви й Естонії. Його перестали запрошувати в Кремль. Незалежний, гордий і самодостатній чоловік, Іван Жадан особливо й не прагнув бути в близькому оточенні володарів світу, не боявся ніяких змін, бо завжди пам’ятав про свою унікальну робочу професію; втім, відлучення від Кремля сприйняв болісно. Далі — гірше: йому зменшили концертну ставку; в театрі за ним залишили тільки партії Ленського та Синодала. Було зрозуміло, що це опала. Становище погіршила операція на горлі ( довелося видалити гланди), після якої настало майже річне мовчання. Й саме тоді, коли на співакові вже поставили хрест, Іван Жадан знову блискуче виступив у партії Ленського, продемонструвавши нові, глибші й драматичніші фарби свого дивовижного, незабутнього голосу. Наприкінці сезону 1940-1941 років він тріумфально гастролює з цією роллю в оперних театрах Харкова та Дніпропетровська. Як виявилося, востаннє. Це були також його останні відвідини України.

Хто зна, якою б могла стати подальша доля цього артиста, якби не почалася війна, що застала його у Брюсовському провулку Москви, у квартирі на останньому поверсі, де залишатися далі було небезпечно: на даху було встановлено зенітку й туди безперервно падали запальники, які Іван Данилович із синами невтомно скидали, ризикуючи життям. Невдовзі старший син пішов до війська, й родина переїхала до села Манихіне, на простору дачу, збудовану співаком власноруч. Довкола жило чимало інших артистів. На ділянці Жаданів вирили траншею, де рятувалися від артобстрілів. Під час одного з наступів німців шлях до Москви було відрізано. Незабаром у селі з’явились окупанти. За спогадами співака, наведеними Є. Цодоковим, це сталося так: «Манихіне захопили німці. Нас, солістів Большого театру, було там чимало. Так ось, у мій дім, де разом зі мною тоді були концертмейстер, що добре знала німецьку, баритон Волков й іще декілька артистів, увійшов офіцер. «Хто такі?» — суворо спитав. «Артисти», — пробелькотіла перелякана піаністка. Офіцер на мить замислився, потім його обличчя просвітліло. «А Вагнера можете виконати?» Волков ствердно хитнув головою...»

Очевидна безвихідь становища посилювалася свіжими спогадами Жадана про те, як у перші дні війни дирекція театру звинувачувала його колегу й товариша Олександра Пирогова за відмову евакуюватися з Москви до Куйбишева через хворобу дружини. Лише тоді, коли звинувачення перейшли в підозри, той вимушений був із немічною жінкою евакуюватися. Жадан не був наївною людиною й знав, що це закінчиться для нього у кращому випадку табором. А тому разом із дружиною, молодшим сином та 13 артистами вирішив відступати з німцями. 68-літня теща не зважилася приєднатися до втікачів і була зіслана в Красноярський край. Репресій зазнав і старший син співака (реабілітований лише в 1953).

Період «другого» життя Івана Жадана розпочався поневіряннями з відступаючими німцями, голодом і холодом, підозрами у шпигунстві, що мало не закінчилося розстрілом. Рятував спів: німці любили класичну музику. Вже потрапивши з родиною до американського окупаційного сектора, почув звістку про німецьку капітуляцію. З’явилася інша небезпека: бути виданими у числі переміщених осіб. Подружжя було вимушене ховатися, жити порізно й під чужими прізвищами, оскільки за такими, як вони, невтомно полювали спецслужби.

Саме тоді в особистому житті Івана Жадана сталися різкі зміни. Йдеться про знакове для нього знайомство з 23-ти річною американкою Доріс, у яку палко закохався. У цей самий час тяжко захворіла й була прооперована німецьким лікарем його перша дружина. Завдяки зв’язкам Доріс із оточенням держсекретаря США вдалося переправити Івана Даниловича, а згодом і його дружину до Америки, де вони розірвали шлюб, залишившись до останку друзями.

У США співацька кар’єра Івана Жадана не склалася. На те було чимало суттєвих причин: життєві випробування, поважний вік, а також чуже оточення. Щоправда, за допомогою молодої дружини він двічі успішно виступив у Карнегі-холі із сольними концертами, які було записано на платівки. Втім, американські імпресаріо не звернули на нього уваги. Не склався творчий тандем І. Жадана і з відомим російським емігрантом С. Кусевицьким, тоді – головним диригентом Бостонського симфонічного оркестру. Це тим більше дивує, коли дізнаєшся, що саме в цей час у Беркширському Музичному Центрі, створеному С. Кусевицьким поблизу Бостона, – перші кроки до світової слави робив Маріо Ланца. На цьому співацька кар’єра Івана Жадана закінчилася остаточно.

Свою давню і найбільшу мрію – жити на березі океану він здійснив на крихітному острові Сен-Джон у Карибському морі з населенням у 1000 осіб (здебільшого негрів). Тоді стали в нагоді трудові навички, отримані в Донбасі: працюючи на одному з підприємств Рокфеллера, Жадан назбирав грошей, при-

дбав землю, власноруч її освоїв і побудував декілька котеджів, які здавав туристам з Америки та Західної Європи. Відомо, що його відвідував залюблений у співи президент Фінляндії М. Койвісто, його партнер по дуетах.

Лише наприкінці 80-х років для нього стали можливими контакти зі старшим сином. У 1990 році Святослав Белза провів на ЦТ телепередачу про співака, а в серпні 1992-го, напередодні свого 90-річчя, Жадан побував у Москві, де нарешті побачився зі старшим сином (Ользі Никифорівні Жадан, яка померла в США 1983 року, вдалося це зробити значно раніше: спершу — на території Польщі, де жила її рідна сестра, а 1976-го – у Москві). Тоді ж довідався, що в найтяжчі роки його синові допомагали його колеги, зокрема відома співачка, солістка Большого театру Віра Давидова, яка клопоталась про московську прописку юнака тощо. Івана Даниловича Жадана не стало 15 лютого 1995-го року. У Сен-Джоні є музей співака, який утримує його вдова Дороті Жадан.

Нові принципи й підходи в політичному й історичному мисленні сприяють поверненню в Україну духовної спадщини її дітей, котрі за різних обставин опинилися поза межами вітчизни. Довгий час ця тема була закритою для обговорення й об’єктивного вивчення, адже «залізна завіса» унеможливлювала діалог із нашими співвітчизниками за кордоном. В історію українського вокального мистецтва ім’я Івана Жадана ще належить повернути.

Дроздов В. Иван Жадан // Соц. Донбасс. –1937.

Лисенко І. Словник співаків України. – К., 1997.

Кваліашвілі М. Феноменальний тенор // Українські співаки у спогадах сучасників: Автор-упор. Лисенко І. – К., 2003.

Пружанский А. Отечественные певцы. – М., 1991.

Цодоков Е. Какая судьба! (Иван Жадан и его две жизни) //www.vocal.ru.

Ivan Jadan Museum — http://www.ijadan.vi/nfivanjadan.html.