Замислюватися над тим, що ж саме відбулося протягом сімнадцяти днів Помаранчевої революції, будуть не лише політики і політологи, а й культурологи. Адже Україна пережила справжній культурний шок (у хорошому значенні слова). Основною складовою цього шоку був Майдан, ті сотні тисяч, мільйони людей, які вийшли протестувати проти фальсифікації результатів президентських виборів. І хоча всі говорили про дух Майдану, важила тут, насамперед, безпосередня тілесна присутність, колективне тіло зі своєю протяжністю і своїм голосом. Не випадково Тарас Стецьків, один із польових командирів революції, назвав її символами три аудіотактильні засоби: намети, мікрофон і мегафон («Анатомія душі Майдану»//Дзеркало тижня. — №50. — 11 грудня 2004. — С. 6). Саме тіло і голос стали основними інструментами революції.

Показово, що в цьому переліку немає екранів, ні тих великих, що стояли на Майдані, ні маленьких екранів домашніх телевізорів. Вагу цієї інформаційної складової «вожді», які діяли безпосередньо на рівні колективного тіла Майдану, мабуть, ще не оцінили до кінця. А от Леонід Кучма, до якого іноді приходять осяяння на кшталт «Україна — не Росія», одразу вловив суть справи. У першому ж своєму публічному виступі після початку революції (виступі, який, судячи з того, скільки днів пішло на його підготовку, він довго і ретельно обдумував) «гарант» говорив про 5-й канал, без якого значно менше «дітей» (дискурс дитини — окрема тема) вийшло б на Майдан і піддалося загрозі (тут Кучма зробив багатозначну паузу) запалення легенів.

Якщо вважати, що на платонівському небі є якась ідея телебачення, то ця ідея радикально відмінна від ідеї кінематографа. Навіть етимологія говорить про це. Кінематограф — записаний рух, що відсилає до акту письма, яке завжди відбувається постфактум і не збігається із самими подіями. Телебачення — бачення на відстані, що передбачає розширення функцій органу зору, а отже, одночасність з подіями. Якщо «чисте» кіно створюється на монтажному столі, то «чистим» телебаченням є пряма трансляція. В недемократичному суспільстві телебачення функціонує за принципом кінематографа, створюючи певну фікціональну картину із записаних шматків реальності.

Навряд чи в демократичному суспільстві телебачення є об’єктивним, просто воно меншою мірою або м’якше маніпулює реальністю — його «міфологія» має інший характер. І пряма демократія, і пряме телебачення є утопічними проектами. Однак Помаранчева революція з її Майданом, що згадав статтю Конституції, в якій йдеться про те, що народ є джерелом влади, і з її прямими трансляціями з Майдану по «5-му» і «Ері», наблизилась до цих утопій. Не випадково пряма трансляція і формат «без коментарів» стали визначальними засобами телебачення на цих опозиційних каналах, засобами, які згодом стали модними «брендами». Більше того, саме завдяки телебаченню, баченню на відстані, було розбито основну силу тоталітарної влади: непрозорість, темництво. Блакитні екрани телевізорів стали очима революції. Але не тим метафізичним поглядом, відокремленим від тіла, який культивується у візуальних медіа, а оком як чутливою поверхнею самого цього тіла.

Тут варто згадати Маршалла Мак-Люена, який вважав, що телебаченню притаманний не стільки візуальний, скільки аудіотактильний характер. Телебачення, на думку цього засновника теорії комунікації, відображає процес, а не готовий продукт (як візуальні медіа, до яких він відносив насамперед друковані засоби масової інформації і кіно, як специфічну форму запису). Саме тому, що телебачення демонструє процес (а хто не пам’ятає, якими захоплюючими були ці процеси, включно із засіданнями Верховного суду?!), воно передбачає значно більшу включеність у текст, а отже, налаштованість не на отримання певної (візуальної) інформації, а на певну реакцію. Фактично, аудіотактильні медіа, до яких, крім телебачення, належить і радіо, «трайбалізують» аудиторію, об’єднують її в «глобальне село», в колективне тіло. Мене особисто в прямих трансляціях з Майдану найбільше зачаровувало саме це багатоголове людське тіло, обличчя якого, коли потрапляли у поле зору камер і одночасно на великі екрани Майдану, починали усміхатися. Важко знайти іншу пластичну метафору, яка б так вдало відображала суть Помаранчевої революціїї, в якій поєднувалося «Разом нас багато!» і увага до кожної окремої людини в її тілесній конкретності (а не виключно «духовності») найпростіших потреб у їжі, теплих шкарпетках і вбиральнях. Включеність у процес, трансформація індивідів у колективне тіло, яка здійнювалась на Майдані й дала ту особливу піднесену атмосферу, той карнавальний драйв, про який уже досить багато сказано й написано. (До речі, психоаналіз пропонує не менш адекватний апарат для аналізу цієї атмосфери, ніж бахтініанство; описані Фройдом механізми ідентифікації та колективної сублімації лібідо у роботі «Аналіз людського Я і масова психологія» пояснюють феномен Майдану не гірше, а може й краще, за «карнавальність», яка є лише тимчасовим і санкціонованим владою повстанням.)

Мабуть, міру прикутості до «блакитних екранів» після 21 листопада 2004 року (вдома і на Майдані) можна порівняти лише з тим, що було 11 вересня 2001 року. Але якщо хронікальні кадри того, як літаки врізаються у вежі-близнюки в Нью-Йорку (безкінечно ретрансльовані, немов нав’язлива галюцинація) моторошно нагадували епізод з якогось чергового голлівудського блокбастера, то трансляції з Майдану мали діаметрально протилежний характер. Це були не фантазми кіно, які реалізувалися на вулиці, поза екраном, а вулиця, яка сама вийшла на екран.