Михайло Іллєнко.

Поговорити є про що. Абсолютну більшість фільмів «Відкритої ночі» можна було побачити лише на кінофестивалях. Проти кожного фільму можна було б написати: «Жодного кіносеансу в кінотеатрі, жодного виходу в ефір, жодного шансу повернути жодну копійку, що витрачена на виробництво». Фестивалі необхідні, але вони не можуть повністю замінити спілкування фільму з глядачем у кінозалі, на телеекрані. Герметичність існування є вироком для фільму та його автора. Ігнорування фільму — це нищівний удар для митця. Бойкот. Крім несподіваного удару у відповідь на авторське звернення, це ще й найефективніший спосіб припинити повернення грошей, необхідних для фінансування наступних фільмів. Це засіб зробити з автора жалюгідного жебрака — нікчему, який не може заробити на свої примхи.

Одна з ідей, що закладена у концепції фестивалю «Відкрита ніч» від самого його початку – надати слово не просто забороненому кінематографу України, але тій його частині, якій доводиться найважче в умовах фінансової блокади, тобто ігровому кіно. Неігрові фільми ще якось знаходять шлях до глядача у вигляді теледокументалістики, телерепортажів, телепрограм, а ігрові, які призначені формувати ментальність, больове поле суспільства, громадянський імунітет, ідеального героя або антигероя, спільну афористику та мелодику, замінено на імпортовані. Тому більшість фільмів звітного фестивалю — саме ігрові. Наші. Про які всім відомо, що їх не існує. Або вони дуже погані. Це теж проблема. Проблема не фільмів, вони різні, в тому числі і дуже хороші. Це проблема стереотипу, яким вони оточені.

В колекції є фільм, не позначений у програмі: «Методика виконання злочину» режисера Артура Лі. Фільм не хоче бачити жодна телекомпанія — режисер звертався хіба що не до всіх з готовим матеріалом, який вимагає лише незначної доробки. Більше того, цей незавершений фільм не візьме жоден фестиваль. Саме для подібних випадків «Відкрита ніч» має програму «Прем’єра незавершеного фільму». Ця програма позаконкурсна, але фільм одержав відзнаку – «P.S. ПРИЗ 2002», яка вручається від оргкомітету (незалежно від того, чи був фільм у конкурсі, чи поза конкурсом).

Існування цього фільму в незавершеному вигляді — переконливий симптом епідемії, «бактеріологічної війни», яка паралізує нашу культуру (і не лише кінематограф).

Він демонструє, що таке зачистка території національної культури для іноземного капіталу та імпортованих міфів.

В одному з романів Ернеста Хемінгуея є такий епізод: війна в Іспанії. Будівля, де на першому поверсі — ресторан, на другому — офіцерський бордель. Автор іронічно зауважує: коли ваша знайома повія, підчепивши нового клієнта, тягне його на другий поверх, то на знак прихильності САМЕ ДО ВАС, лагідно усміхаючись САМЕ ВАМ, вона надіває на свою голову САМЕ ВАШОГО кашкета. САМЕ ТАК виглядають титри в багатьох наших фільмах — як кашкет на голові повії. Без додаткової аргументації довести, що це український фільм — неможливо. Не рятує і кашкет.

«Відкрита ніч» характерна тим, що передбачає можливість телевізійного показу фестивальної програми. Я звертався до різних каналів з пропозицією створити ексклюзивну програму із залученням фільмів фестивальної колекції. Поки що це не вдалося зробити. Заважають фінансові проблеми, а якщо не вони, то — технічні. Багато фільмів, дійсно, технічно недосконалі: побутова або застаріла телеапаратура, рештки шосткінської кіноплівки не дозволяють вийти на рівень цифрової апаратури або «Кодаку». Не відповідають технічним стандартам.

Чому ж тоді відповідають технічним стандартам кадри, з яких складається «Сам собі режисер»? Там відповідає навіть побутовий VHS? Чому обличчям у калюжу «відповідає», а маленькі шедеври – «Іграшка» Євгена Матвієнка або «Чортеня» Олени Урсакі «не відповідають»?

За вісім років існування фестиваль визначив 164 переможці.

Послідовно здійснюючи підтримку національного виробника, «Відкрита ніч» і дотепер залишається найдешевшим українським фестивалем серед тих, які викликають постійну зацікавленість засобів масової інформації, співпрацюють з міжнародними фестивалями, створюють вітчизняний кінематографічний контекст.

Призовий фонд фестивалю зріс із 0 грн. (1997) до 20700 грн. (2004). Фестиваль «Відкрита ніч» не є міжнародним і свої можливості (в тому числі призовий фонд) стовідсотково вкладає у вітчизняне кіно, у вітчизняного виробника.

Щодо призового фонду, то більша його частина — заслуга одного із співзасновників фестивалю і найпослідовнішого партнера, починаючи від першого дубля, — Подільської районної державної адміністрації м.Києва. Голова адміністрації Григорій Миколайович Романюк, відкриваючи сьомий фестиваль, написав у своєму зверненні: «Узвіз — це рух угору. Здолаємо вершину разом».

Фестиваль «Відкрита ніч» — хіба не найменший у світі, але тим ціннішою для нього є допомога співзасновників та спонсорів, нічне вартування журі, відданість глядача, творчий внесок учасників, відгуки журналістів і радість переможців. Та все ж першим підтримав Подільський район Києва.

Фестивалю вдалося зібрати офіційних державних співзасновників, підключити недержавну ініціативу. Міністерство культури і мистецтв України та Головне управління культури і мистецтв Києва як державні заклади фінансували більшу частину витрат; Національна спілка кінематографістів надавала тимчасове приміщення для роботи фестивального штабу та допомагала вирішувати організаційні питання (в тому числі — кризові 2004 року). Так само ми завжди одержували своєчасну підтримку з боку Києво-Могилянської академії, а також від її кіноклубу. Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка зробило вагомий і принциповий внесок в організацію сьомого фестивалю, надавши нам своєчасну допомогу; Торговельно-промислова компанія «Бест-Лайн» уже кілька років бере на себе монтаж конструкцій на переглядовому майданчику, організацію прес-конференцій, допомагає вирішити фінансові питання. Художня галерея «Карась» надає свої приміщення для роботи журі та інформаційні послуги, включає проблеми кіно в сучасний культурний контекст України. Продюсерська агенція «Зелений пес», громадське об’єднання «Нарешті» координують зусилля всіх партнерів. Надають допомогу студенти і викладачі Київського національного університету ім. І.К.Карпенка-Карого: майбутні звукорежисери та продюсери працюють на фестивалі. Монтаж щорічних програм здійснювався за допомогою відеоцентру студії ім. О.Довженка, але восьмий фестиваль, так само, як і позачерговий дев’ятий, змонтовано Олесем та Андрієм Саніними разом з волонтерами Ганною Яровенко та Олегом Володкевичем.

На різних етапах своєї роботи фестиваль об’єднував зусилля кінематографістів з художниками галереї «Mixt», компанією «Kodak Україна», Львівським культурним центром «Дзига», Київським планетарієм товариства «Знання» України, редакцією каталогу українського фільмовиробництва «Континент фільму», компанією «Театрон», Культурним центром Кінотеатр «Київ», депутатською групою Київської міської Ради «Вперед, Україно!», Доброчинним фондом підтримки та розвитку дитячого і молодіжного кіно- і телемистецтва «Вікарт», музеєм та відеотекою кіностудії ім. О.Довженка. Дуже важливою допомогою фестивалю є стійка увага телевізійних каналів та преси, видань «КІНО-ТЕАТР» і «КІNО-КОЛО».

«Відкрита ніч» зібрала навколо себе людей, які щорічно допомагають фестивалю відбутися: Юрій Гармаш, Сергій Марченко, Філіп Іллєнко забезпечують фестивальний фото— та відеоархів; Роман Адамович відповідає за афіші, запрошення, хлопавки; Григорій Добровольський та Олег Кончура — експерти «Відкритої ночі» (постійні «кіномеханіки» фестивалю). Ще більше фільмів пройшло через руки Віталія Синкевича та Сергія Гречановського — саме вони погодились збирати касети та анкети претендентів у своєму службовому кабінеті з табличкою «Виконавча дирекція», хоча це — не їхні службові обов’язки.

І нарешті, оргкомітет «Відкритої ночі» — реанімаційна бригада: Катерина Колібаба, Ганна Дегусар, Віталій Капранов — продюсери; Сергій Шевчук, Микола Бондарчук — адміністративна група; Марина Басенко — координатор програм; Філіп Іллєнко — юридична підтримка. А також — Ганна Журавська, Ірина Султанова, Ольга Боєва, Олеся Люлька, Поліна Головко, Віра Яковенко, Ірина Довженко, Денис Тарасов, Володимир Жилко, Сергій Толкушкін, Андрій Руденко і ще багато людей, які на різних етапах вчасно і натхненно рятували фестиваль.

Окремо згадаємо і художника Сергія Якутовича, який перетворив фрагменти декорації фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» на барокову раму для фестивального екрана «П’ятого дубля», а також відомого актора Дмитра Миргородського — його вже, на жаль, з нами немає.

За допомогою цих та багатьох інших людей «Відкрита ніч» щорічно повторює досить напружений цикл, — збирає докупи все, що необхідно для роботи. А тим часом фестиваль досі не має офісу для штабу, комп’ютерів, принтерів, ксероксу, оргтехніки, Інтернет, власних відеопроекторів, відеомагнітофонів, екранів для проекції, звукової апаратури для двох майданчиків, жодного стільця для глядачів, мікрофонів, мікшерського пульта для відкриття та оголошення переможців, апаратури для монтажу та архівування програм... Фестиваль не може дозволити собі постійного бухгалтера, адміністратора, кінознавця (не волонтера). Але у жовтні — листопаді цикл починається знову.

Наближення часу, коли в державних установах формуються бюджети на наступний рік, і спонукало нас організувати позачергову, звітну «Відкриту ніч — дубль 9». Організувати без фінансування, знову, як у 1997 році, на голому ентузіазмі. І поставити запитання: чи матиме фестиваль продовження? Питання пов’язане з суттєвим зменшенням фінансування з боку Міністерства культури і мистецтв України та Головного управління культури і мистецтв міста Києва. Фінансування було зменшено майже на 70%. Це вирок. Цілком несподіваний, адже фестиваль вийшов на рівень, коли журі «Сьомого дубля» очолила Ліна Костенко.

Я дуже вдячний Міністерству культури, якому в день закриття фестивалю вдалося не повністю, але частково відновити фінансування. І хоч двоє із співзасновників оцінили діяльність фестивалю національного виробника «Відкрита ніч» на «двійку», я не згоден із такою оцінкою. Восьмий фестиваль відбувся. Як — це знає лише оргкомітет.

Фестиваль давно вийшов на рівень, коли його треба не скорочувати, а розширювати. Принаймні в трьох напрямах: телевізійна інтерактивна версія фестивалю «Відкрита ніч» з громадським журі телевізійного глядача; «гастрольна» версія фестивалю; тиражування фестивальних програм на компакт-дисках.

Шанс появи телевізійної версії фестивалю я не ладен оцінити. Як церкву Ленін відокремив від держави, так наше телебачення хтось відокремив від нашого кіно. Можливо, є якийсь таємний декрет?

«Гастрольна» версія вже пройшла випробування кілька разів: 2002 року було здійснено демонстрацію фільмів з фестивальної колекції (трьох останніх років) у Львові; на сайті наших співзасновників (продюсерська агенція «Зелений пес») розміщено інформацію про фестиваль; організовано семінар за програмою фільмів-переможців минулого фестивалю; за допомогою фестивального відеоархіву здійснено численні контакти з міжнародними фестивалями, навчальними закладами, продюсерськими структурами (Росія, Польща, Великобританія, Угорщина, Білорусія...) з метою пропаганди кінематографа України. Звісно, для проведення регулярних «гастролей» фестивалю необхідний не лише штатний адміністратор, а й власний відеопроектор і CD-плеєр, відрядження одного-двох переможців для виступів перед глядачем та гроші на офіс (нехай однокімнатний).

Тиражування фестивальних програм на компакт-дисках, безумовно, вимагає кінознавчої підтримки, передмов. Хоча би, виходячи з того, що глядач знає про наше кіно тільки те, що його немає. Ці передмови варто робити у вигляді коротеньких аналітичних реплік, на зразок передмов до американських та російських фільмів, які показують українські телеканали (зухвала думка). Таку підтримку можна забезпечити. Потрібний лише штатний редактор фестивальних програм, гроші на коротенькі, можливо, й полемічні, інтерв’ю та офіс. Аби змонтувати ці інтерв’ю, потрібна відеокамера і відповідний комп’ютер.

Все це ніяк не поєднується зі скороченням фестивального кошторису, позаяк ідеться про ЦІЛОРІЧНИЙ кіновідеофестиваль національного виробника «Відкрита ніч», для якого потрібне ЦІЛОРІЧНЕ ПОЕТАПНЕ фінансування з поетапним звітом: за підготовку та проведення чергового «Дубля», за «гастролі», за організацію зимової творчої конференції, за виготовлення та поширення інформаційних, рекламних матеріалів. За проникнення (страшно сказати!) на телебачення.

Скільки грошей треба для розширеної моделі фестивалю «Відкрита ніч»? Набагато більше, ніж він одержував до скорочення фінансування. Якщо конкретніше, то давайте почнемо з суми, яку одержує міжнародний кінофестиваль «Молодість». Вважаю, що 200 тисяч гривень 2004 року замало для проведення цього авторитетного фестивалю. Треба більше, бо фестиваль презентує державу на міжнародному рівні. До речі, відсутність вагомого українського державного призового фонду на «Молодості» дуже помітна. Наполягаю лише на тому, що фестиваль національного виробника «Відкрита ніч» не може коштувати дешевше, ніж міжнародний фестиваль, бо призначений для нас із вами. А чим ми гірші за іноземного глядача?

Українських фільмів одна наша фестивальна ніч збирає не менше, ніж «Молодість» і «Крок» разом із «Тижнем українського кіно», «Бригантиною», «Ялтинським фестивалем продюсерського кіно» та «Українськими альтернативами» (а на останньому за шість фестивальних днів було показано три наших фільми). І преса «Відкритої ночі» — цікава і полемічна, і підтримка переможців за допомогою призового фонду теж непогана. Хоча цілком природно виглядало б, нарешті, рішення Міністерства культури і Головного управління додати і до нашого фестивалю власну частку призового фонду (принаймні не меншу, ніж частка Подільського району Києва).

Мені кажуть, що «Відкрита ніч» — внутрішня, «іграшкова» самооцінка. Так «Оскар» — теж внутрішня. І журі там не міжнародне, так само, як і на багатьох національних фестивалях.

Чим «Відкрита ніч» відрізняється від решти фестивалів, яких останнім часом в Україні чимало? Можна, звичайно, наполягати на зовнішніх романтичних відмінностях фестивалю:

— одна ніч — один фестиваль;

— фестиваль під зорями Андріївського узвозу;

— єдність місця, дії та часу;

— дипломи-«хлопавки», які залишаються переможцям на згадку;

— дощ і вітер, як випробування на кінематографічну стійкість...

Можна згадати унікальні програми:

— «Прем’єра одного кадру»;

— «Прем’єра незавершеного фільму»

Але всі фестивалі працюють за однією схемою: хтось показує фільми, а хтось їх оцінює.

Суттєвіші відмінності «Відкритої ночі»: принциповою є цілорічність фестивалю, закладена у регламенті від «Першого дубля», але й досі не реалізована стовідсотково за браком фінансування; друга відмінність — живучість. У регламенті нашого фестивалю закладено достатньо автономності, аби він відбувся на терасі біля замку Річарда, на міському майданчику, в клубі, в телеефірі, на лісовій галявині... Його базова концепція (одна ніч просто неба — один фестиваль) – найдешевша серед інших фестивальних концепцій; головна ж відмінність «Відкритої ночі» від безлічі інших наших фестивалів — його НЕміжнародний статус. Решта кінофестивалів України — або по вінця (рекламно і демонстративно) наповнюють програми іноземним кіно, або не наповнюють, але високо несуть горде ім’я МІЖНАРОДНИХ (це при тому, що офіційно зареєстрованих, справді міжнародних фестивалів, яким цей статус дався по праву і нелегко, в Україні два – «Молодість» і «Крок»).

На жаль, українського кіновиробника сьогодні мало хто підтримує. Недержавного спонсора не цікавлять нюанси, він запитує: «Хто з зірок буде на фестивалі? Спілберг буде? І Анкундінова не буде?» Тому ще раз хочеться згадати недержавних спонсорів, які підтримують фестиваль не за державним обов’язком, — Миколу Богданенка («Бест-Лайн»), братів Капранових («Зелений пес»), Євгена Карася (Галерея «Карась»), Маркіяна Іващишина («Дзиґа»).

Чи потрібен нашим співзасновникам кіновідеофестиваль національного виробника «Відкрита ніч»? Чи відбудеться «Відкрита ніч — дубль 10»?

Мої пропозиції розширити фестиваль спрямовані на підтримку, рекламу і пропаганду національного кіновиробника. Переконаний, що наш фестиваль має достатній авторитет, аби не одержувати «трійки» і черговий раз не організовувати «Відкриту ніч» авансом, у борг, за знайомством, як приймак або заручник.