Сцена з вистави «Кохання в стилі бароко» за Я. Стельмахом. Режисер Андрій Бакіров. Донецький український музичний драматичний театр.

Вистава вражала масштабом (була задіяна майже вся трупа), вдалим режисерським ходом, завдяки якому класика наближалася до наших днів, тобто було знайдено спосіб її актуалізації. Травестійно-бурлескне перелицювання Вергілієвої «Енеїди», здійснене Іваном Котляревським на початку ХІХ, через два століття на сцені Донецька поставало як фантазія-видіння сучасників, котрі збиралися покидати Україну задля пошуків кращого життя, але перед цим волею випадку опинилися в майстерні художника і побачили велике полотно із зображенням Енея та козаків. «Машина часу» переносить їх в минуле, й епізод за епізодом відтворюються події безсмертного твору. Весело і динамічно, енергійно і злагоджено.

Саме видовищність і стала характерною ознакою, почерком і стилем театру. І новий постановник Андрій Бакіров, запрошений з Чернігова, підхопив і розвинув цю рису. Він не боїться експериментів з класикою, але зберігає при цьому почуття міри, художній смак, не переходячи межі, коли експеримент руйнує оригінал. Андрій Бакіров належить до тих освічених режисерів, кого літературний оригінал надихає і окрилює, але не на хизування своїм режисерським «я», а на гармонізацію творчих імпульсів літературного твору з енергетикою театрального видовища. Сьогодні можна тішитися тим, що театр ці два роки не спочивав на лаврах, а успішно працював і значною мірою завдяки творчому горінню режисера Андрія Бакірова. Обидві його вистави – «Любий друг» за Гі де Мопассаном та «Кохання в стилі бароко» за Ярославом Стельмахом було показано у Києві, а у вересні 2004 року гастролі Донецького театру з аншлагом пройшли у Львові.

«Кохання в стилі бароко» донеччани назвали фарсом. Можливо, тому, що жанр побутової комедії не дуже задовольнив режисера, а для фарсу було досить акторських можливостей. Справді, те, як грає Андрій Романій слугу Степана, — це театр на грані акробатики, це невпинний потік гегів, ексцентрики, витівок та гумору. Володимир Швець в ролі графа, Світлана Бойко в ролі Оляни, Оксана Гребенюк у ролі служниці Ярисі, Андрій Болдарєв у ролі Куща, Ігор Рибчинський у ролі Шумицького, Олег Пшин у ролі Онисима (склад, задіяний у виставі, показаній у Києві) запропонували злагоджену ансамблевість у стрімкому темпі й наступальній динаміці. Андрій Бакіров, який є не лише постановником, а й автором вирішення сценічного простору, костюмів та музичного оформлення, епіграфом для вистави взяв слова Я.Стельмаха:

Чи випитать ума, де владар — безум,

Чи поспитать порядку там, де безлад?

Чи вірності в одступника просить?

Чи правди хто доможеться в облуди?

Чи нелюд кого виведе у люди?

І чи втамує голод ненасить?..

Ці слова виводять виставу за межі комедії положень і апелюють до глибшого змісту. Тобто вся катавасія, яка сталася з графом, — не просто привід для сміху, а яскраве свідчення облуди, його небажання подивитися правді в очі. Маємо випадок, коли інерція способу життя тяжіє над людиною, а особливо, коли життя добре налагоджене і сенсом його є безхмарне спілкування зі старими приятелями, вино й веселощі. Ні про яку наречену, яка могла б змінити його життя, він не хоче й чути, не те що бачитися з нею. За свою облуду й за спроби відректися від судженої Орисі, він покараний. Щасливе завершення пристрастей в стилі бароко є закономірним, але ж якою ціною! Яким довгим і болісним є прозріння графа і якими точними і безпомилковими є жіночі уроки, що він їх одержав!

Вистава, без сумніву, матиме вдячного глядача і щасливе сценічне життя, бо вона не тільки потішає, а й чомусь навчає.