Андрій Рінатович Бакіров

— Пане Андрію, в чому ви вбачаєте відмінність естетичних поглядів, а можливо, й не тільки, донецького від чернігівських театрів?

— Зараз я не тільки режисер, але й заступник директора з творчих питань, тому повинен не лише думати про творчість, а й вирішувати адміністративні питання. Театр, незважаючи на наявність традиційної драматургії чи авангардної, може бути цікавим або нецікавим. Якщо ти щиро виконуєш свою роботу, вона і є тим пошуком, експериментом, про які зараз так багато говорять. Відмінність театрів — у ступені їх потрібності в тому чи іншому місті, інтересові глядача до них. Наприклад, у Чернігівському театрі імені Тараса Шевченка працює чудовий колектив. Багатьох акторів я дуже люблю, ми підтримуємо зв’язок. Але, на жаль, це старовинне маленьке місто не в змозі щодня заповнювати глядацьку залу. Дуже сумно, адже прем’єрні вистави витримували тільки 3-4 покази, потім важко було зібрати глядачів.

У Донецьку ж робота адміністрації з глядачем поставлена на дуже високий рівень. Тут зала театру заповнюється майже на 90 відсотків щодня вже протягом кількох років. Більше того, протягом останніх двох років практично всі вистави йдуть українською мовою. На сході України це не тільки важка справа, але й важлива місія. Ми створюємо Україну як державу, отож наш театр має свою програму — у цьому регіоні саме українське мистецтво має посідати чільне місце. Ми не проти російської мови (скажімо, «Поминальна молитва», поставлена ще 12 років тому, з великим успіхом іде й нині), але нові твори, які ми беремо до роботи, всі україномовні.

— Хто з режисерів є для вас авторитетом, і взагалі, чи є така людина, до думки якої ви прислухаєтеся?

— Свого часу я був у захваті від Романа Віктюка, потім — Анатолія Ефроса і Анатолія Васильєва, нині це роботи Петра Фоменка (на жаль, не маю змоги з ним бачитися). В Україні – Володимир Кучинський, Валерій Більченко, який, на жаль, поїхав з України. Учні Анатолія Васильєва — дуже цікава плеяда. Те, що робить Андрій Жолдак, дуже суперечливе, але його роботи мають право на існування, він дуже талановита людина; безумовно, це Майстер Сергій Данченко, також Едуард Митницький і Михайло Резнікович.

Я намагаюся шукати свій власний стиль. Буває так, що, знайшовши п’єсу, розумієш: ось вона! А в цей час її ставлять 4-5 театрів в Україні або на пострадянському просторі... Не випадково ж у Києві одночасно виходять три «Дяді Вані». Якщо одна людина відчуває час, його відчувають й інші.

Режисери не повинні сприймати театр як певний інерційний механізм — кому це потрібно? Мені до вподоби така байка. Режисерові кажуть: «Ось ми подивилися одну вашу виставу, другу, третю, п’яту — у вас там штампи». А режисер відповідає: «Ні, вибачте, штампи — це в акторів, а у режисерів — почерк». У роботі є спади, підйоми, і це нормально.

— На вашу думку, які проблеми стоять сьогодні перед українським театром як перед інституцією?

— Я бачу суспільну значимість театру тільки у зв’язку з українською ментальністю. Мені здається, якщо театр і може чимось допомогти людині, то це зробити її трішки щасливішою, ніж вона є. Хай це будуть сльози, сміх чи роздуми, але байдужою вона не повинна залишатися. Це і є своєрідним проявом української ментальності.

У мені змішано дуже багато різної крові, але я живу в Україні, відчуваю себе її громадянином. Мені дуже хотілося б, аби український театр зайняв у світі чільне місце, адже Україна багата талантами, які роблять свою справу щиро і чесно.

Якщо гладач іде до театру за власним бажанням, а не тоді, коли його туди «заганяють» профспілки, іде на актора чи режисера, на якусь конкретну назву — театр зобов’язаний віддячити за це. Завданням театру є, на мою думку, черги в касах. Відео, телебачення — всі вже «наїлися» цим. Театр має бути об’єктом бажаним, відповідати запитам сьогодення.

— Як би ви могли визначити стиль або напрям власної творчості?

— Це справа критики. Творча людина не планує, як виразити свої думки. Пригадую, надіслав мені досить давно Ярослав Стельмах «Кохання в стилі бароко». Так склалося, що я весь час її відкладав, а коли Ярослав пішов з життя, я відчув, що заборгував перед ним. Тому ця вистава, незважаючи на те, що глядач багато сміється, все ж таки не дуже весела. У ній чимало темних кольорів... Цією виставою я хотів віддати шану сучасному класику української драматургії. Людині, котра могла б ще так багато зробити. Він був веселим, скептичним, розумів простір, у якому перебував.

У цій виставі мені не хотілося зосереджувати увагу глядача на декораціях, костюмах. Це гра сама в собі за допомогою чудового сучасного українського тексту. І хоча сюжет класичний, але, за моїм відчуттям, вистава є сучасним українським фарсом. Я думав, як донести до глядача присмак сучасного відвертого українського, з певним вертепним корінням, театру.

— Банальне запитання: про що ця вистава?

— Якщо не вести мову про сюжет, то це свято. За Станіславським, «розстелили ковдру й зіграли на трьох». Свято, коли наш театр має змогу вести глядача за собою за умов невеликих матеріальних витрат. «Кохання у стилі бароко» — дуже дешева вистава: усього 500 гривень. Діжки знайшли, старі куліси, станки, не обійшлося й без секондхендівських речей: розкроїли, пошили всю цю джинсу. Для мене важливішим був пошук самого театрального дійства. Ми спробували звільнитися від буденного нашарування. Театр — не тільки мистецтво, а й своєрідне творче підприємство. Дуже хотілося б, щоб у ньому знайшлося місце для студійного подиху, бажання актора виявити себе, вести інших за собою, використовуючи для цього тільки власні ресурси: особистість актора, його голос, пластику, рухи. І, безумовно, важливою є допомога автора. А вже в цій канві намагатися зіграти майже банальну історію.

— Барабани, ножі у виставі — це часом не «поклик предків»?

— Правду кажучи, не знаю, звідки це взялося. Я не люблю ілюструвати текст п’єси. Тому дуже хотілося наповнити виставу такою дією, котра, незалежно від тексту, була б зрозумілою. А з іншого боку, стосунки чоловіка і жінки, конфлікт ані Шекспір, ані Стельмах розв’язати не змогли. Вони — одвічні. Дай Боже, щоб їх завершення було завжди щасливим, як у цій п’єсі. Але це від нас не залежить...

Часто одна вистава є настільки різноплановою: і за сюжетом, і за жанром, і за своєю будовою. Пригадайте сцену, коли актор Андрій Романій, який грає Степана, стрибає в оркестрову яму. Подумати страшно! Але коли він почав ще й сальто крутити!.. Багато зробили самі актори. Нашим завданням було, щоб глядач не переймався тим, як це робиться. У фіналі виникає відчуття відвертого, майже дитячого, як ви відчули, язичницького свята, де головним є почуття, а не тільки думки.

— Ви є режисером-диктатором чи все ж таки дозволяєте акторам імпровізувати?

— Актор має свій творчий простір і якщо він вміє «ошукувати» режисера, виконуючи його завдання, робити своє — то ради Бога. А якщо це суперечить основним принципам побудови вистави, тоді я — диктатор. Як людина я добрий, але принциповий.

Сьогодні існує багато театрів, позбавлених якісної режисури. І хоча у них теж з’являються цікаві роботи, проте виникає запитання: якщо їхні постановки не знаходять відгуку в залі, заради чого все це? Отож, у кожному театрі має бути певна стратегія, адже він створює своєрідну духовну ідеологію, впливає на свідомість людей.

— Актуальна проблема: мистецтво і мораль — ваше бачення її розв’язання?

— Однозначно — мораль! Рене Дідро сказав: «Розважаючи — повчай». Якщо людина не отримує позитивних емоцій від побаченого на сцені, тоді наша робота не має сенсу. Більше того, жорстокість на сцені не припустима, адже це дуже небезпечний шлях впливу на людину. З іншого боку, мораль не повинна бути цинічною. Естетична насолода, яку ми отримуємо під час перегляду вистав, все одно ґрунтується на певній моральній програмі. «Не вбий! Не вкради!» — вигадали не ми. Ці істини, на жаль, люди дуже часто забувають.

— Чи є сенс порушувати на сцені соціальні питання?

— Все залежить від митця. Якщо це зроблено мовою мистецтва — такі питання потрібні. І вони стосуються проблем наших душ. Та вирішує їх, на жаль, не мистецтво. Я не знаю, як зробити країну щасливішою. Але людина повинна помічати те, що робиться навкруги. Висновок кожен робить сам. Шлях стада — не вихід. Одне із завдань театру — цивілізована, розумна підтримка особистості.

— Зараз нашу планету охоплює світова глобалізація. Чи не загрожує це нам втратою самобутності?

— Це питання просто страшне. Якщо світ матиме єдине обличчя, він втратить сенс свого існування, припиниться його розвиток. Кожні дерево, птах, людина мають бути самими собою, неповторними, єдиними. Глобалізація небезпечна, адже це, в першу чергу, вплив на свідомість мас. Уявіть собі театр, де всі актори однакові... Який вихід — не знаю. Але говорити про це, безумовно, треба.

— Чи існує певна пріоритетна ідея, мета, мрія у вашій творчості?

— Нічого нового сказати не зможу. Врятують світ краса, любов, доброта... Не можна зосереджуватися лише на власних проблемах, зокрема на добуванні грошей. Світ змінити я не зможу, але намагаюся в кожній виставі відтворити певну часточку добра, гуманізму, щоб помилок на життєвому шляху людини було значно менше, ніж здобутків. Пригадую свій стан після «Шести персонажів у пошуках автора». Протягом трьох годин я йшов Москвою і думав: «Хто ти, людино, навіщо прийшла у цей світ, що ти робиш?» Відчував тоді катарсис. Такі моменти запам’ятовуються на все життя. Мрію, щоб і мої вистави залишали незабутній слід у душах глядачів.