Вступне слово і переклад з польської Романа Бучка

У Львові дуже рано з’явилася інформація про можливість «перенесення зображення на відстань». Як у всьому світі після винайдення телефону в 1876 році, так і у Львові зародилася думка, що аналогічно до живої трансмісії голосу існує «можливість симультанічної зустрічі» за допомогою зображення. І це не повинно дивувати, бо, як з’ясовує Вільям Урікчіо, сучасний дослідник кіносприймання на ранньому етапі його розвитку, «фільм з’явився не як цілковито новий винахід, його поява була наслідком технологічного компромісу і створила перехід до цілком уявного та артикульованого медіуму не лише образу і руху, але й симультанічності. Дослідження культурологічних уявлень, а також технологічних можливостей доводить, що радше телебачення, а не кіно посідали головне місце на горизонті очікувань ХІХ ст.»1

У Львові ця ідея була оголошена на кільканадцять років раніше за винахід кінопроекційних апаратів. Почалося від Ю.Л.Охоровича, який (як один із перших у світі) описав механізм телевізійного зображення на сторінках місцевого журналу «Космос» ще у 1878 році.2 Це було слушним і далекосяжним повідомленням у справі приладу з назвою телефотон або телефотоскоп, тобто «приладу телеграфічного для бачення на відстані». Автор цього тексту – тодішній «приватний доцент» психології та філософії природи Львівського університету імені Яна Казимира, що займався філософією фізики, історією філософії природи та емпіричною психологією. У статті «Про можливість побудови приладу для перенесення оптичних зображень на довільну відстань» сформулював засади дії телебачення і навіть теперішніх телепроекцій, оскільки мова йде про збільшення оптичного зображення «для всієї публічної зали».

У своїх дослідженнях Юліан Охорович спирався на глибокі технічні знання, досконало орієнтувався у стані досліджень з цієї теми, а також сам займався проблемами експериментальної фізики у Львівській політехнічній школі. Його текст є черговим підтвердженням прагнень людини сконструювати «медіум симулятивної трансмісії зображень». «Після телефону і фонографа мусимо винайти телефотон або телефотоскоп, тобто прилад телеграфічний для бачення на відстані». Буде це ніщо інше, як магічне дзеркало Піфагора, яким послуговувався Франц І у війнах з Карлом V. Бачив він у Парижі те, що його агент писав кров’ю у Мілані на такому дзеркалі, яке він мав сам. Так свідчить легенда. Отож ідеться про те, щоб з легенди зробити розділ фізики, з казкового дзеркала – реальний фізичний прилад. Чи можна у цьому побачити щось надзвичайне в часи, коли залізні бляшки співають голосом Патті, а стрічка цинфолії здобула владу повторення цього співу безліч разів? (...) Якою з цих доріг піде майбутній винахідник телефоноскопа важко сказати — може, відкриє іншу, ще простішу? — Але без сумніву, що винахід є можливим, що винахідник таки знайдеться і то, як уважаємо незабаром. Якщо телефотону чи телефоноскопу не побачимо ще на цьогорічній паризькій виставці, то можна сподіватися наступну паризьку виставку оглянути за допомогою відповідного приладу... просто зі Львова».3

Як бачимо, після винаходу телефона (що надає комфорт симультанічності) і фонографа (що дозволяє зберегти і відтворити звук) для Ю.Л.Охровича природним було зацікавлення засобами перенесення зображень на відстань. Охорович, таким чином, належить до найперших світових теоретиків телебачення, бо першим звернув увагу на користь винаходу селенового елемента і слушно прогнозував майбутнє нового медіа. Як пише Роман Вайдович, заслугою Охоровича є задум так званого «черговолінійного аналізу зображення, що полягає у пересуванні датчика аналізуючого образу швидким горизонтальним рухом і повільним вертикальним. Телевізійна техніка застосувала цього типу аналіз так само при механічному відборі завдяки світловому струменю, як і при електронному відборі за допомогою низки електронів у аналізуючих лампах».4 Хоча розмірковування Охоровича на цю тему були суто теоретичними, бо він не реалізував свого проекту, їх слід обов’язково відзначити, адже прізвище львівського вченого рідко згадується серед засновників телебачення, хоча його розуміння проблеми не відрізнялося від поглядів осіб, яких знає історія світової техніки. Згаданий Роман Вайдович пальму першості у цьому сенсі віддає власне Ю.Охоровичу, який першим представив таку зрілу концепцію застосування селенового елемента в техніці пересилання зображення.

«В історії техніки пересилання зображень на відстань здогад Охоровича заслуговує назви піонерського, хоча в той же приблизно час француз Сенліг оголосив проект надавчо-відбіркового приладу, який історики техніки, що займаються телебаченням, вважають першим у світі. Зваживши навіть, що представлений публіці у кінці 1876 року в Парижі проект Сенліга міг бути відомим Охоровичу в час написання статті, надрукованої у «Космосі» в лютому 1878 року, треба сказати, що задум француза відрізняється концептуально від задуму польського винахідника. Натомість проект португальця де Пайви, якого деякі історики техніки вважають «батьком телебачення», з’явився майже на рік пізніше. Також викликана успіхом дослідів із селеновим елементом ціла серія проб перемінити на надаючій станції світлові імпульси на електричні, котра назавше записала прізвища в історії розвитку техніки, належить до осягнень значно пізніших, ніж проект Охоровича».5

Концепція нашого вченого належала до цікавіших в тій галузі у світі і тим самим є доказом ранньої участі львівської технічної думки у розвитку телебачення. Тим більше шкода, що Ю.Охорович залишається у тіні зарубіжних дослідників. Вайдович уважає, що «ближче ознайомлення [...] зі статтями, замітками в пресі і публікаціями, що з’явилися безпосередньо чи невдовзі після оголошення досягнень тих винахідників, лише підтверджують першість Охоровича».6

Зацікавлення феноменом перенесення зображень на відстань, започатковане у Головній школі у Варшаві, Ю.Охорович розвинув у Львові в майстерні професора Брюнона Абакановича. Це є незвичним, адже тоді у Східній Європі не могла йти мова ні про поширення телефона, ні про ширший обсяг електрифікації.7 Цікаво, що, будучи вже відомим у світі авторитетом в ділянці медіумізму та гіпнотизму, винахідником мікрофона і багатьох приладів реєстрації та виявлення присутності невидимих оком тіл, Юліан Охорович зустрівся у Львові з іншим винахідником – Яном Щепаніком. Як повідомляла місцева преса, відбулося це 14 квітня 1898 року, майже за два місяці до запатентованого у Лондоні Я.Щепаніком власного пристрою під назвою «телестроскоп». Цей апарат для «репродукування зображень і т.п. на відстань за допомогою електричності», хоча напевно відомий Охоровичу, не був безпосереднім приводом для знайомства винахідників. На меті був обмін досвідом з «наукових досліджень у царині магнетизму та електричності».8 Та все ж із цього моменту аж до кінця 1901 року слід уважати співпрацю обох, пов’язану переважно з кольоровою фотографією та технікою перенесення звуків і зображення на відстань. Цих проблем стосуються записки у щоденниках Охоровича з 1898 року. 21 серпня Охорович занотував: «Обдумав дешеві телектоскопи для проекції. Віддав рисунки Щепаніку».9

Сьогодні можемо пошкодувати, що здійснені Охоровичем і Щепаніком (як багатьма іншими в різних країнах) дослідження не зреалізувалися тоді і телебачення мусило поступитися іншому відкриттю — кінематографу. Воно, хоча й мало незвичайний успіх, було обмеженим через рівень тодішньої техніки порівняно з можливостями телебачення, на що довелося ще почекати...

Інше повідомлення про перенесені на відстань за допомогою електрики зображення датуються початком 1896 року. За редакцією Людвіка Масловського з’явився «Перегляд політичний, суспільний і літературний», де 18 січня містилася інформація про молодого народного вчителя з Галичини Яна Щепаніка, який винайшов фототелескоп для перенесення зображень за допомогою електрики.10 З цього часу винахідник часто буде героєм преси, досить згадати замітку з «Gazety Narodowej», що слідом за берлінською «Local Auzeiger» повідомляла, що інж. Щепанік винайшов електроскоп — прилад, який не лише має переносити «зображення з відстані, а взагалі усе сьогоднішнє телеграфування зробить непотрібним, бо так само, як образи реальних подій, телектоскоп буде переносити на відстань копії рукописів і друків».11

Невдовзі з’явилася повна експресії реляція з першого показу винаходу братів Люм’єрів. 18 лютого 1896, тобто неповних два місяці після демонстрації кінематографа у Парижі і за сім місяців перед львівською прем’єрою «десятої музи», у «Перегляді політичному, суспільному і літературному» був детально описаний зміст кожного фільму, який французька публіка могла оглянути за один франк (у Львові у вересні 1896 — 50 ct) під час сеансу в Парижі в кінці 1895 року. Автор тодішнього повідомлення спокусився на коментар стосовно значення цього епохального відкриття і слушно визначив напрям розвитку кіно. Не уникнув, правда, критики видовища, якому «далеко було до реальності», однак висловив переконання щодо майбутньої кар’єри кінематографа братів Люм’єр: «Вадою цього навдивовиж удосконаленого винаходу є те, що світло у цих видовищах не зовсім є натуральним і нагадує місячне світло, а предмети не мають кольорів. Однак без сумніву, що невдовзі з’явиться натуральне світло і натуральні кольори. Важливим є тут прізвище людини, яка вдосконалила попередній здогад Едісона. Ним є знаменитий ліонський фотограф Люм’єр. До кольорових видовищ залишається один крок, і легко собі уявити, які чудові результати дасть кінематограф, якщо крім руху буде відтворювати ще й справжні кольори. Застосувавши до нього фонограф, можна буде створити вдома у себе виставу комедій, опер, драм і відтворити сцени з життя віддалених народів. Це вже не є маренням, коли кінематограф і кольорова фотографія разом з фонографом уже створені».12

Із сатисфакцією, а також з немалим здивуванням читаємо цей текст, тим більш цікавий, що черговий раз у Львові, враховуючи висловлювання Ю.Охоровича з 1878-го на сторінках «Космосу» і повідомлення місцевої преси про досягнення Яна Щепаніка з початку 1896-го, йдеться про такі цікаві прогнози щодо телебачення.

У 30-ті роки ХХ століття у Львові знову ожило зацікавлення телебаченням. Цього разу, однак, не теоретичне, а увінчане експериментальним успіхом із надання і приймання телеповідомлення. Це стало фактом. Отож, 27 січня 1934 року з ініціативи Збігнєва Каєтановича, техніків місцевої радіостанції у співпраці з Львівським краєзнавчим товариством і використанням апаратури кіно майстерні «Оріон» організовано першу в Польщі телепередачу. Програму склала декламація вірша Казимира Вєщинецького «Фільм» з «тіньовою ілюстрацією», підготовленою Григорієм Синаєвським. Телевізійне видовище оздобило «краєзнавчі чаювання», що відбувалися щосуботи о 18.00 у світлиці краєзнавчого товариства по вулиці Собєського, 3 на першім поверсі (тепер вулиця Братів Рогатинців). Важко сказати, чи була трансляція зображення, скоригована зі звуком і показана на спеціальному екрані, подією в житті міста. Здається, цей винахід мав би збудити великі емоції, зацікавлення і надію на можливість усебічного використання телебачення для людей, та як було насправді, не маємо свідчень. У львівській щоденній і відомчій пресі не занотовано жодної згадки на цю тему. Однак відомо, що краєзнавче товариство вислало повідомлення про це до редакції краєзнавчого журналу «Зблизька і здалеку», а головний актор цієї імпрези — декламатор і кінематографіст Григорій Синєвський написав листа до своїх колег, працівників кафедри нарисної геометрії Львівської політехніки з проханням взяти участь у вищезгаданому зібранні.13 Три роки пізніше у цьому ж приміщенні краєзнавчого товариства місцева радіостанція заінсталювала радіоекран, надаючи на живо «телепередачу». Правдоподібно відбувалося це 10 квітня 1937 року поміж сьомою і восьмою вечора.14 У відділі рукописів наукової бібліотеки ім.В.Стефаника УАН у Львові зберігається документація експериментів львівських радистів, техніків і кінематографістів, вершиною досягнень яких були нечисленні телепередачі. Задум перенесення зображень на відстань, теоретично описаний Юліаном Охоровичем у місцевім «Космосі» ще у 1878 році, тепер дочекався реалізації на практиці.

Варшава, спеціально для «Кіно-Театру».

1. W. Uricchio, Cinema as Detour? Towards a reconsideration of moving image technology in the 19th century, w: K. Hickethier, l. Muller, R. Rother (Hrsg), Der Film in der Geschichte. Dokumentation der GFF-Tagung, Berlin 1997.

2. «Kosmos. Czasopismo Polskiego Towarzystwa Przyrodnikow im. Kopernika» to dlugowieczny periodyk naukowy. Виходив безперервно з 1876 дo 1939 року накладом 2500 примірників.

3. J. Ochorowicz, O morzliwoci zbudowania przyrzudu do przesylania obrazow optycznych na dowolne odleglo, «Kosmos» 1878, s. 79.

4 R. Wajdowicz, Julian Ochorowicz jako prekursor telewizji i wynalazca w dziedzinie telefonii, Wroclaw, 1964, s. 34.

5. Там само, с. 31.

6. Р.Вайдович наводить інші винаходи, дотичні до перенесення зображення за допомогою електрики, що виникли в той самий час, або пізніше, ніж проект Охоровича. Увінчало численні пошуки дослідження Р.Ніпкова 1885 року, який і здобув пальму першості на шляху розвитку цього медіа. Там само, с. 31–32.

7. В.Уріцціо подає дані щодо симультанічності звуку в американ-ському суспільстві (на прикладі США), де в момент запровадження кіно вона була популярна — вже 1885 року там було мільйон телефонів. Явище симультанічності звуку, накладене на явище перенесення зображення, існувало в уяві та описах незалежно одне від одного в різних кінцях світу. W. Uricchio, Cinema as Detour...

8. Kronika, «Slowo Polskie» 1898, nr z 14 kwietnia.

9. R. Wajdowicz, Julian Ochorowicz..., s. 36.

10. Kronika, «Przeglad Polityczny, Spoleczny i Literacki» 1896, nr 14, s. 3.

11. Telektroskop — wynalazek Szczepanika, «Gazeta Narodowa» 1898, nr 84, s. 3.

12. Kronika: kinematograf. «Przeglad Polityczny Spoleczny i Literacki» 1896, nr 41, s. 3.

13. Зберігся лист, підписаний шістьма працівниками кафедри геометрії: Станіславом Шершенем, Владиславом Богуцьким, Мечиславом Есимонтом, Коцуховським, Альфонсом Левандовським і Францішком Отто. Архів Львівської студії експериментального телебачення. Наукова бібліотека ім. В.Стефаника у Львові АН України, ф. О/Н, с. 2132, а. 67.

14. Архів Львівської студії експериментального телебачення. Наукова бібліотека ім. В.Стефаника у Львові АН України, ф. О/Н, с. 2132.