Ігор Грабовський на з’їзді кінематографістів.

Знакова постать, знаковий фільм. Це визначення виникло не так давно, але швидко прижилося (на жаль, ним нерідко навіть зловживають). Як правило, ми вживаємо його тоді, коли говоримо не просто про творця та його мистецький шедевр, а про особистість, людину, яка є неформальним лідером, яка згуртовує людей та акумулює в собі творчі ідеї, заряджаючи ними колег, чий твір має в собі послання, яке виходить за межі свого часу і межі простору творення.

Але спершу про шедевр та його творця. Фільм «Керманичі» Ігор Грабовський створив разом із своїм однодумцем оператором Юрієм Ткаченком 1965 року, відразу після «Тіней забутих предків», Параджанового шедевру, що стрімко облетів світ, залишаючи по собі відчуття запаморочення від краси, твореної гуцулами. Тріумф «Керманичів» був також незаперечним і сенсаційним — фільм зібрав великий ужинок нагород на престижних міжнародних кінофестивалях документального кіно в Лондоні, Лейпцігу, Оберхаузені, Нью-Йорку. Як розповіла на вечорі дружина Ігоря Авксентійовича, було дві версії фільму — первісна тричастинна, якої було всього три копії, й пізніша — одночастинна: порізати фільм режисера змусило тодішнє керівництво «Укркінохроніки».

Це була щаслива ідея зняти людей унікальної професії — бокорашів, які сплавляють ліс по гірській річці Черемош з вершин у долину. Професія скінчила своє існування на початку 70-х, і стрічка сьогодні є неоціненним документам того явища, якого вже ніколи не буде. Справді, треба мати непомильне чуття документаліста, щоб висунути ідею перенести сам процес сплавляння на екран і розповісти про людей, які це роблять. Коли фільм знімався, сплавляння не було аж надто сенсаційним: тоді бокорашів охоче зображали графіки й живописці як карпатську екзотику й це виглядало ефектно й мальовничо. Бо навіть сама постава людей і довжелезні керма плотів підкреслювали незвичайність видовища на тлі карпатських краєвидів.

Якщо спробувати сформулювати сьогоднішнє враження від фільму, то найбільше вражає сама зйомка, операторське диво, коли ти не можеш збагнути, як в екстремальних умовах стрімкого руху й постійної небезпеки для життя можна було це зняти і не опинитися разом з камерою у воді, яка несе із шаленою швидкістю. Вони зняли. Кажу «вони», тому що випускникові ВДІКу Юрію Ткаченку під час знімання, коли утворився затор, колодами переламало ногу і його доставили у чернівецьку лікарню. Завершував зйомки його асистент, молодий Фелікс Гілевич, який після цього бойового хрещення вступив на операторський курс Київського кінофакультету, а згодом здобув багато міжнародних нагород за свою стрічку «На-та-лі!».

Бокораші — люди незвичайні, треба бути не тільки майстерними і спритними (ми бачимо, як вони бігають по слизьких мокрих колодах), аби керувати плотами, а й мужніми. І так само не можна не захоплюватись кінематографічним подвигом знімальної групи. Не можна не захоплюватися і мистецтвом кіно, що здатне зафіксувати надзвичайне в реальній дійсності й виявити велич експресії, стихії. Більше того, використати її з мистецькою метою. Згадаймо фільм «Білий птах з чорною ознакою», який знімався в Карпатах 1970 року, й епізод на плотах (там річка, щоправда, не була вже аж надто стрімкою), на яких переправляли зброю, аби виступити з нею проти «совітів». Плоти рухаються по річці, а герої саме там проявляють свої позиції, й зіткнення між ними завдяки такому незвичайному місцю дії набуло пристрасті й виразності.

Ігор Грабовський засвідчив любов до свого краю (виріс у Чернівцях) і в «Живій ватрі» (1983). Знову Карпати, знову люди гір. Цього разу чабани, які з весни й до пізньої осені випасають на полонинах овець. І не тільки випасають, а й доять, виготовляють бринзу, тобто тяжко працюють за будь-якої погоди й без вихідних. Грабовський показав барвисте, навіть дещо помпезне свято проводів на полонину, за яким настають будні, зняті оператором Віктором Єфіменком як у літній натурі, так і в зимовій. Метод тривалого спостереження за героями, вживання в середовище тут абсолютно доречний. Фільм є не тільки документом часу (на початку і зоровий ряд, і дикторський текст мають засвідчити й підкреслити щасливе життя в країні, назву якої чітко вказано на транспаранті «Наша батьківщина — СРСР»), а насамперед документом поваги до людей праці, бо все, чим займаються чабани, починаючи від випасання і закінчуючи готуванням на ватрі їжі, стає нашим досвідом. Це реальне життя, а не пафосний звіт про «трудові будні».

Можна сказати, що творчість Ігоря Грабовського мала й культурологічне спрямування, а за радянських часів це нелегко було «пробити», адже від документалістів вимагалося ствердження комуністичної ідеології. Досить згадати бодай фільми «І струни Лисенка живії», «Леся Українка», «Курган — Товста могила».

Анатолій Карась назвав Ігоря Авксентійовича повпредом українськості на студії, а Олександр Коваль, який 1963 року був освітлювачем на фільмі Грабовського «Листи Люби Молдаван», згадував, що на «Укркінохроніці» тільки двоє – Ігор Грабовський та Юрій Ткаченко — розмовляли українською. Валентин Сперкач наголошував: «Ігор Грабовський носив у собі біль за Україну. Він вів велику роботу серед української діаспори». На жаль, фільм «Шостий президент» про Миколу Плав’юка він завершити не встиг, це зробив за нього його колега Анатолій Карась. Але ще 1979 року Грабовський зняв фільм «Чуєш, брате мій», де показав українську діаспору, яку тоді в нас називали «трудовою еміграцією».

Враховуючи нехай і нетривалу практику в Олександра Довженка, яка, безперечно, була незабутнім досвідом спілкування з генієм кіно, можна припустити, що коріння романтики звідти. Про те романтичне забарвлення, поетичність як риси творчості свідчать фільми. До речі, мрію Довженка розповісти мовою кіно про космічні світи Ігор Авксентійович реалізував у короткому фільмі «Зоряне містечко», де зняв космонавтів.

Михайло Ткач згадав про те, що Ігор Грабовський все життя виношував задум ігрового фільму, а Михайло Сіренко, який також вступив у Театральний того ж 1953 року (тільки Ігор Авксентійович – на режисерський, а він – на акторський), сказав, що назва сценарію ігрового фільму, який він мріяв зняти, — це «Вир» за романом Григорія Тютюнника, але в ті часи цього фільму не дозволили зняти. Лейтмотивом спогадів була висока повага до Грабовського-вчителя. Він не викладав у навчальному закладі, але виховував молодих на студії. Професійними порадами, але найважливіше — світоглядним впливом на тогочасну молодь: Олександра Коваля, Валентина Сперкача, Віктора Стороженка. Олександр Коваль назвав Грабовського королем монтажу й учителем від Бога. Віктор Шкурін говорив про його дар дружби, про скромність, про те, що його талант ще до кінця не оцінений. А Вадим Скуратівський поставив перед присутніми конкретне завдання: підготувати і видати монографію про Ігоря Грабовського. Справді, знакові постаті нашого кіно на це заслуговують.