Кінофестиваль «Молодість» не був відверто політично ангажованим, але, як казали персонажі фільму «Мрійники»: «У нас була своя революція». Серед кіноманів відбувалось щось небачене — якийсь особливий неартикульований дух громадянської солідарності під оранжевим кольором цьогорічного плакату «Молодості» (в основі якого — фоторобота Данила Демуцького, що отримала гран-прі на конкурсі фотографії в Парижі). І хоча відвертих політичних акцій не було, але на закритті фестивалю зал двічі засвистав депутата В.Сівковича (одіозну постать передвиборчого процесу, який, зокрема, арештував рахунки опозиційного 5-го телеканалу). Пан Сівкович вийшов на сцену Палацу «Україна», щоб вручати нагороду благодійного фонду «Україна 3000» за внесок у розвиток українського кінематографа Кірі Муратовій. Депутата від символічних «яєць» із зали несподівано врятував американський режисер Вадим Перельман, голова цьогорічного журі. Колишній киянин Перельман, який прославився цього року своїм комерційно успішним дебютом «Дім з піску і туману», заінтригував усіх заявою, що хоче «саме про це зараз говорити». Але те, що він сказав, було доволі дивне. Перельман, який покинув Київ 27 років тому і за цей час уперше побував на «батьківщині», заявив, що побачив тут багато змін на краще. «І мені здається, що Україна рухається до щастя!» — завершив він ніяково, під рідкі аплодисменти. Скандал вдалось зам’яти.

До речі, цього року (на відміну від минулого) відкриття і закриття «Молодості» проходили лаконічно, без будь-яких сумнівних інсценізацій і розважальних номерів — як і належить солідному міжнародному фестивалю, розрахованому на серйозного глядача. Вибір фільмів, що демонструвалися після церемоній, теж вдалий. На відкритті показали переможця Московського кінофестивалю російську картину «Свої» Дмитра Месхієва про окупацію під час Другої світової війни. Для України ця картина значуща тим, що за роль батька Богдан Ступка отримав приз на цьому ж фестивалі. А закрилась «Молодість» новим і вже не менш уславленим фільмом Кіри Муратової «Насторювач», який почав свій фестивальний тур з Венеційського кінофестивалю, де, на жаль, цю українсько-російську стрічку представляли як виключно російську (про що «Кіно-Театр» писав у минулому номері). Таким чином, «Молодість» фактично відзначила два найбільших здобутки українського кіно і кінематографістів за 2004 рік. Богдан Ступка, який до того ж є президентом фестивалю «Молодість», зараз у своїй кінематографічній кар’єрі переживає, без перебільшення, «другу молодість» (на жаль, переважно у фільмах сусідніх країн – Польщі і Росії), а вічно молода Кіра Муратова — на сьогодні взагалі один із найбільш парадоксальних випадків творчої свободи й енергії у світовому кінематографі.

Однак «Молодості» знову не вдалося уникнути традиційного звинувачення, яке повторюється з року в рік: мовляв не підтримує і не просуває вона молоде українське кіно. І хоча в конкурсі було аж вісім з половиною українських фільмів (щоправда, «половину» — продюсерську участь Миколи Княжицького в американсько-словацько-українській копродукції «Кровні зв’язки» американського режисера Олега Гаренчара, можна не рахувати), жоден з них не було удостоєно не лише призу, а бодай диплома. І це при тому, що фільм Тараса Ткаченка «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи», який уже заявив про себе на кількох українських фестивалях, цілком заслуговував на увагу журі.

Зрозуміло, що критика ця трохи не за адресою, і дирекція логічно переводить стрілки на рішення міжнародного журі. Більше того, давати призи на міжнародному фестивалі собі самим вважається поганим смаком. І не тому що «немає пророків». Це як данина гостинності. Але з іншого боку, не секрат, що місцева публіка і преса завжди залишає за собою право відстоювати і пропагувати свої фільми – і це теж справедливо. Досить глянути на Венеційський фестиваль: цього року три італійських фільми конкурсу (картини більш ніж посередні) там шалено «розкручувалися». А якщо врахувати, що Київ і Венеція у різних «вагових категоріях»? Міф про кіно як інтернаціональну мову і кінематографістів як «громадян світу» натикається на реальні, ба навіть брутальні кордони між пострадянським і європейським світами, кордони, які, на жаль, не зводяться до проблеми культурних відмінностей, а мають значно більш «базисний» характер. Отож, такий порівняно успішний міжнародний фестиваль, як «Молодість» не повинен витісняти того факту, що він проходить на «іншій» території, де правила гри апріорно значно жорсткіші.

До того ж, будь-який фестиваль завжди проводить певну політику. Саме він вирішує, кого запрошувати в журі. А також, які фільми брати в конкурс, а які — ні. А цього року українська конкурсна програма, як у плані добору одних фільмів, так і в плані ігнорування інших, не може не викликати сумніву. Так постає запитання: чому в конкурсі студентського фільму опинилась вкрай наївна і недолуга спроба знімати «мейнстрім» у дусі крутих бандитських розкладів – картина «Сидячи на білій смузі» Юрія Козира? А в короткометражному конкурсі не менш сумнівно виглядав черговий опус Марини Кондратьєвої «Ательє», нарізка кінохроніки початку століття, яка ілюструє авторський текст рівня шкільного твору середніх класів.

Отже, учнівські роботи на «трієчку», якщо не відверті провали, чомусь відбирають до конкурсу, тоді як значно сильніші роботи залишають в «Українській панорамі». І якщо чудовий новий мультфільм Олега Педана «Ключ» не міг брати участі у конкурсі за регламентом, то були й фільми, проігноровані явно не з формальних підстав. Скажімо, дві картини Сергія Крутіна «Натхнення» і «Жили-були», прості історії, розказані під несподіваним і винахідливим ракурсом. І насамперед фільм Марини Матвєйчук «Машуся в країні чудес», навколо якого розгорнувся міні-скандал. Цей оригінальний і провокативний фільм про маленьку дівчинку, яка у своєрідний спосіб любила метеликів, на мою думку, є найцікавішою роботою цьогорічної української програми фестивалю. Однак «Машусю...» не тільки не взяли до конкурсу, а й дирекція фестивалю дозволила собі висловлювати невдоволення рішенням журі газети «Дзеркало тижня», яка цього року запровадила грошову премію для найкращого фільму «Української панорами», обрати саме цей фільм. До речі, свого часу відбіркова комісія «Молодості» забракувала «Тир» Тараса Томенка, який також стосувався темних сторін дитячої душі, однак фільм сподобався відбірникам з Берлінського кінофестивалю (програма «Панорама») і отримав там приз. Звичайно, кожен фестиваль має право на свою політику. Але якщо є певна політика, а не претензія на так звану об’єктивність, то є й простір для її критики.

Бажання посперечатись викликає також і рішення міжнародного журі у складі українського оператора Богдана Вержбицького, українського режисера-документаліста Юрія Терещенка, російського режисера — переможця минулорічної «Молодості» Геннадія Сидорова, французького кіно чиновника Філліс Моллє, очолював журі, як уже зазначалось, американський режисер і громадянин Канади родом з Києва Вадим Перельман. Рішення журі відповідає сумнозвісному правилу компромісів: вибирати середнє арифметичне, яке часто дорівнює сірості, тоді як радикальне і новаторське залишати поза увагою. Гран-прі дістався данському фільму «Наслідки» (в каталозі він фігурував як «Після месси», очевидно, саме так переклали англійське слово Aftermath, при чому помилку не виправили навіть коли нагороджували картину). Це режисерський дебют актриси Папріки Стеен, яка є однією з «ікон» «Догми». Зокрема, вона грала в «Ідіотах» Ларса фон Трієра. Фільм Стеен можна з повним правом назвати «Антиідіотами»: тут, на відміну від фільму фон Трієра, подружня пара «правильно» переживає втрату дитини, а якщо й вдається до якихось трансгресій, то у межах здорового глузду. Дивлячись, на яку сльозливу мелодраму виродилась «Догма» (ретроспектива ранніх «радикальних» і пізніх «гуманістичних» робіт цього об’єднання була серед програм «Молодості»), розумієш, як вчасно фон Трієр накивав звідти п'ятами.

Антиподом данського фаворита у повнометражному конкурсі «Молодості» є білоруський дебют «Окупація. Містерії» режисера Андрія Кудиненка, в якому людський досвід розжарено до точки плавлення. По-тарантінівськи перетасовані три історії-притчі, які відбуваються на окупованій Білорусі під час Другої світової війни, оголюють людські стосунки до міфічної первинності. Всі персонажі цих апокрифічних містерій рухаються не ідеологією «героїзму радянського народу» (тут фільм можна розмістити не лише поза ідеологією, але й певною мірою поза історією, принаймні в її офіційній, «підручниковій» формі), а первинною логікою бажання і насолоди; війна ж виступає насамперед тим межовим станом, який розкриває цю логіку. Водночас інакшість погляду на війну режисера Андрія Кудиненка і сценариста Олександра Качана зумовлена й тим, що в центрі кожної з новел є жінка. Зазначимо, що «підпільна» жіноча лінія в білоруській опозиційній культурі має досить потужне коріння — це документальний роман «У війни не жіноче обличчя», творчість режисера-документаліста Віктора Дашука, який дебютував фільмом за цим романом і продовжує тему на сучасному матеріалі у циклі «Декамерон по-білоруськи». У фільмі «Окупація» бачимо продовження цієї лінії вже на рівні ігрового кіно. У центрі новели «Адам і Єва» опиняється фатальна жінка, полячка Єва, в полі магнетизму якої чоловіки, якщо вони туди потрапляють, стають абсолютними жертвами. У новелі «Мати» німа жінка замість того, щоб убити пораненого німця, який позбавив життя її маленьку доньку, виходжує його власним молоком, а коли той, одужавши, тікає від полону материнської опіки, спалює себе. У новелі «Батько» ревнощі маленького хлопчика до дядька Яна (місцевого старости, котрого називають демоном і вважають безсмертним), з яким живе його мати, і пристрасне бажання знайти справжнього батька запускають ланцюг фатальних подій, що призводять до смерті єдиного справжнього об’єкта його бажання — матері. Фактично всі ці новели показують на історичному тлі Другої світової війни, в якій одні чоловіки воюють з іншими чоловіками, більш фундаментальну і неминучу поразку чоловіка перед лицем жіночого...

Фільм «Окупація» можна назвати тарантінівським (у хорошому розумінні слова) ще й тому, що він використовує й одночасно підриває канони і ключові теми національного кінематографа (якщо для американців таким є «чорний фільм», то для білорусів це, безперечно, партизанське кіно). Тож не дивно, що білоруська влада «Окупацію», незважаючи на те, що картина дистанційована від політики, заборонила. Стрічка, яка є першою незалежною білоруською продукцією, мала досить інтенсивне фестивальне життя за кордоном, але вона апелює саме до нашого конкретного історичного і національного досвіду, і тим, у кого його немає (у Західної Європи інший досвід Другої світової війни), фільм просто не зрозумілий. Це свідчить про те, що ми маємо справу з автентичним продуктом, а не «експортним» варіантом східноєвропейського міфу. І де, як не тут, можуть почути саме такий, автентичний голос?

Однак журі «Молодості» зробило вибір на користь західної фригідності (саме такий діагноз «замороженості» дає своєму світу режисерка «Наслідків»). Цікаво, що журі мотивувало це тим, що у данському фільмі «багато тонких емоцій» і «в кінці є надія» (що, зваичайно, аж ніяк не можна сказати стосовно білоруського фільму). Зрештою, йдеться не про вибір між фільмами, а про вибір між системами оцінок і системами цінностей. Перевагу надали прилизаному і охолодженому світу тотального опосередкування і соціального контролю (саме в соціальній службі працює героїня картини «Наслідки»). Перевагу віддали європейському комунізму з його нестерпною знудженістю. Постбуржуазному суб’єкту, який давно втратив здатність відчувати і мучиться цією втратою значно більше, ніж втратою дитини.

Зрештою, цей вибір на користь «холодної» Західної Європи за рахунок радикальної, «гарячої» Східної Європи є свідченням нашого все ще не подоланого провінціалізму, бажання жити чужими проблемами, чужим досвідом. Тоді як власний досвід з його специфічними формами насолоди і страждання ігнорується. Журі, яке орієнтувалось на євростандарт як певну норму і певну ідеологію, виявилось просто сліпим до цього нашого радикально іншого голосу. Однак, не забуваймо, що і ми всі теж не вписуємося до цього стандарту. І саме від нас залежить, чи ідентифікувати себе з «другим сортом», чи розробляти власну ідентичність. Те, що Україна і Білорусь знаходятся на маргінезі згаслої старенької Європи (на відміну від Росії, в «азійському» пріоритеті якої на сьогодні мало в кого є сумніви), можна оцінювати по-різному. Не як недо-Європу, а як зовсім інший досвід з набагато більшою мірою інтенсивності. Бо і минуле, і майбутнє у нас є невизначеними, а тому наші відчуття до болю розпечені.