Кадр з фільму «Окупація. Містерії». Режисер Андрій Кудиненко. Білорусь.

Дивитися конкурсну програму «Молодості», особливо це стосується конкурсу студентських і короткометражних стрічок, які знімають, як правило, вчорашні студенти, — річ азартна та певною мірою ризикована. Азартна, бо коли йдеш на десяту ранку на перегляд, автоматично робиш ставку на якість тих фільмів, що маєш побачити, хоча й розумієш, що будуть фільми кращі і гірші, а часом і просто невдалі. Але ми знаємо, що «Молодість» — це фестиваль дебютних стрічок, а чого чекати від початківців: несамовитих експериментів, якісного жанрового кіно чи відвертого плагіату — невідомо. Цього разу молоді режисери більше схилялися до жанровості, чим вкотре влаштовували перевірку усталеним кіноформам, яку останні часто не витримували, адже сьогодні майже неможливо творити в чистому жанрі, наприклад, вестерну, мелодрами. Сприймати розподіл на жанри сьогодні можна хіба що як «ідеальні типи» Вебера — красиві та чіткі схеми, до яких можна прагнути, але яких не можливо і не варто досягати.

Так, у жанрі мюзиклу вирішив попрактикуватися швейцарець Франсуа Янґ («Один чарівний вечір»), при цьому він зберіг гламурну естетику, притаманну цьому, як дехто вважає, суто американському жанру. Молоде подружжя чекає в гості батьків і вирішує прибрати у квартирі. Ідея з прибиранням не зовсім вдала, бо в результаті в охайному помешканні виникає хаос та гармидер. Звісно, стрічка насичена співом і танцями, оператор вправляється у віртуозності, знімаючи крупні плани з найбільш несподіваних ракурсів. Усе це робить стрічку динамічною, але довго витримати такий темп і таке насичення кемпом глядачеві важко, тому можна порадіти, що ідея була втілена не в повному метрі.

Наближена до жанру фільму жахів німецька стрічка «Марко та вовк» Кіліан фон Кайзерлінг (диплом журі та журі кіноклубів «за здатність зберегти в собі дитинство»). Стрічка повністю відповідає тому, що писав про природу жахливого Фройд, а саме про те, що страх з’являється, коли в добре знайомих речах виникає щось неочікуване й загрозливе. Але жахливе часто перебуває на межі зі смішним. Так, архетипні сюжети казок про Червону Шапочку і про сімох козенят, трансформовані свідомістю хлопчика, що заблукав у вагоні потяга, створюють саспенс, але глядачам швидше смішно, ніж страшно, бо на відміну від головного героя і дитячої публіки вони вже не вірять у добре знані з дитинства історії. Дотримавшись усіх формальних рис хорору, режисер зробив хорошу комедію, що водночас є тонким дослідженням дитячої психології. Ще один німецький фільм з відтінком хорору — «Кохання по-турецьки» Озгура Їлдріма (як подано в анкеті каталогу фестивалю, режисер у підлітковому віці писав оповідання жахів, що і вигулькнуло в нібито комедійній стрічці). Хлопець просить руку і сердце арабської дівчини, але, щоб родина погодилася на їхній шлюб, він повинен пройти ритуал обрізання, який всі єврейські та мусульманські хлопчики проходять у ранньому дитинстві. Панічний страх дорослого німця виглядає досить кумедно, але все ж таки правдиво.

Менш органічно сприймалася українська стрічка «Сидячи на білій смузі» Юрія Козира, знята в жанрі кримінальної комедії (досить-таки незвичний жанр для українського кіно). Історія про вуличних лицарів-авантюристів, де фігурують гвинтівки, наркотики, великі гроші та «розбірки» хороших із поганими, просто вимагає серйозніших декорацій, ніж звичайна квартира в багатоповерховому будинку та подвір’я спального району. Акторська гра також могла б бути кращою. Але загалом приємно, що існують і такі, хоч не зовсім вдалі, але сміливі, як для студента, жанрові експерименти.

Не бракувало в конкурсі студентських і короткометражних фільмів сімейних мелодрам. Серед них — досить непогана екранізація оповідання Андрія Платонова «Про Фро і Гоелро» (Ольга Лобанова, Росія). Зараз відбувається ренесанс Платонова, зокрема його кіноперепрочитання. Минулого року, наприклад, було екранізовано оповідання «Син». Стрічка Лобанової — жіноча пострадянська інтерпретація оповідання Платонова, в якій хронікальні чорно-білі кадри чергуються з кольоровими мелодраматичними. Режисерка дещо переставила акценти, зробивши цю історію більш камерною. Колізія тут відбувається не так між обов’язком та коханням, як між бажанням хлопця самореалізуватися та прагненням дівчини, щоб він був завжди поруч з нею. Не знаю, наскільки така інтерпретація Платонова є доречною, але завдання режисерки, як я розумію, було не передати ідеї автора, а створити цікаве кіно, що їй певною мірою вдалося. Ще одна екранізація — українська стрічка «Кохання до зрадливої Нуськи» Тараса Ткаченка за оповіданням Юрія Винничука, що також відсилає глядача до радянських часів, але вже десь періоду відлиги або дещо пізніше. Напевне, навіть більше, ніж колізія фільму (кохання двох хлопчаків до дорослої дівчини Нуськи, ревнощі, спроби самогубства й іронічний фінал), глядача притягує своєрідна радянська естетика, наявна у стрічці на рівні музичного та відеоряду.

Ще одна сімейна драма, де в центрі жіноча депресія, — «Я не поїду» (Весна Кудіч, Хорватія). Фільм із серії «я заплющила очі, тому ви мене не бачите». У ньому йдеться про те, як родина збирається їхати в якийсь спортивний клуб, а дружина зачиняється у ванній кімнаті і на будь-які вмовляння чоловіка і дітей відповідає: «Я не їду!». Мотив утечі від світу у ванну кімнату зустрічався ще в кількох стрічках і викликав досить іронічні усмішки глядачів. Чесно кажучи, масове використання шаблонів, часом однакових, просто лякає. Але банальність і оригінальність фільму в жодному разі не визначається лише його тематикою, у чому можна було переконатись, переглянувши антивоєнну стрічку ізраїльського режисера Надава Гала «Інша війна». Здавалося б, що хроніки, медіапропаганда та художні антивоєнні стрічки вичерпали воєнну тематику ще в середині ХХ сторіччя, але, виявляється, ні. «Інша війна» (нагороджена призом журі кіноклубів «за сміливість бути слабким») — не антивоєнний маніфест проти конкретної війни, а радше заклик перемагати агресію красою, гармонією, добром. Сюжет «Іншої війни» перегукується з початком «Повернення» Звягінцева: старший брат заохочує молодшого проявити себе справжнім чоловіком в оточенні своїх друзів, для цього меншому (у даному випадку) треба залізти на стіну, що відділяє Ізраїль від Палестини, і прокричати лайливу тираду на адресу арабів. Як і у Звягінцева, герой показує свою силу, але зовсім в інакший спосіб, ніж від нього очікують, — він дуже вишукано та зосереджено робить кілька па танцю в той час, як з боку Палестини лунають постріли.

Майже кожного року на фестивалі з’являється кілька стрічок в стилістиці рекламного ролика. Цього разу такою була картина австралійського режисера Рідвана Хассіма «До пари»: арабська дівчина захоплено переглядає фотокартки, супроводжуючи перегляд епітетами на кшталт «мужній», «сильний», «еротичний»... в кінці виявляється, що вона шукала собі автомобіль. Реклама теж може бути мистецтвом, але таким, що передбачає непогану оплату, хоча б більшу, ніж витрати лише на зйомки.

Дипломом журі кіноклубів за «вміння чути, як росте трава» було відзначено мінімалістську стрічку Девіда Ханта «Вдавати мертвого» (Великобританія). Коротка історія-пригода одного дня. Підліток, бавлячись в лісі й перетворюючи все, чого він торкається, на об’єкти власної агресії, натрапляє на труп жінки і переживає досить дивні для нього самого відчуття — зацікавлення та бажання ототожнювати себе з ним. Фільм, власне, є спробою філософського дослідження зворотного боку дитячої (і не тільки) агресії. «Вдавати мертвого» — німа стрічка, що ставить більше запитань про людську сутність, ніж ми собі ладні дати відповідей, і не тільки через те, що не знаємо їх.

Серед ще кількох німих стрічок була й парадоксально абсурдистська замальовка «Двері» (Володимир Котт, Росія). Виникла вона як навчальне завдання обіграти якийсь звичний побутовий предмет у відеоролику. Режисер, взявши за цей предмет звичайнісінькі двері, створив візуальну аналогію оповіданням Хармса. Саме по-хармсівські, але не словами, а візуальними образами жартує Володимир Котт. Якщо для Хармса свого роду архетипом було вікно, то для російського режисера не менш змістовно насиченим символом є двері, які головний герой перетворює то на схованку від переслідування, то на тент від дощу, то на власну фортецю. Чудово зіграно головну роль «актором, що має дитяче обличчя зі зморшками» (за словами В.Котта).

Документальних стрічок у студентському конкурсі на фестивалі завжди небагато, а цього року взагалі одна — «Бог грає на саксофоні, а диявол на скрипці» (Олександра Гулеа, Німеччина—Румунія), яка й отримала головний приз журі. Здавалося б, фільм про повсякденне життя пацієнтів психлікарні надмірно затягнутий (аж 45 хвилин), але саме такий формат дає режисерці можливість виразити атмосферу існування в режимі вічних повторів. Коли її запитали, чому вона не цікавиться минулим своїх персонажів, вона дещо здивувалася й відповіла, що про минуле у фільмі сказано — це попередні роки в лікарні, власне тим самим для пацієнтів є і майбутнє. Фільм Олександри Гулеа — дослідження того, як замкнений простір перетворюється на камерну вічність, де втрачається поняття лінійності часу, адже сон, їжа, пігулки, що день за днем періодично змінють одне одного та структурують життя хворих, все ж не є часовими вимірами. Тому не випадково у назві стрічки (що взята з популярної в лікарні пісні) виникає релігійна тематика.

Молоді режисери використовують кіно як чудовий інструмент спостереження за дійсністю або суспільними ілюзіями про неї. Нам же цікаво спостерігати за тим, що вони помічають і намагаються передати крізь призму усталених жанрів або поза ними. У багатьох студентських роботах помітне прагнення обмежити себе рамками жанру або якогось канону. Можливо, це прямо випливає з характерних для сучасного кіно тенденцій: надання нібито повної свободи творчості та посилення економічної залежності режисерів, що вкупі майже унеможливлює чисті експерименти в кіно? Тим приємніше, що останні таки трапляються.