Наталя Доля — Анна, Анатолій Пашинін — Михайло у серіалі «Украдене щастя». Режисер Андрій Дончик. Студія «1+1». Україна.

Суспільну роль так званого масового кінематографа, що його основу складають телесеріали, нині важко переоцінити. Максимально доступні, ці фільми мають найбільший вплив на широкого глядача, формують смаки й моделі поведінки, є основним джерелом соціальних стереотипів. Тож зняти якісний серіал часом не менш важливо, аніж створити блискучу авторську картину, яку побачать і оцінять одиниці.

У цьому контексті можна згадати хоча б багатосерійну телеверсію роману Федора Достоєвського «Ідіот», створену російським режисером Володимиром Бортком, що мала гучний успіх як в Росії, так і в Україні. Після демонстрації цього фільму на провідних телеканалах у книжкових магазинах різко збільшився попит на твори Достоєвського, а учасники розважальних інтернет-форумів і чатів, забувши про звичні теми, на кілька тижнів поринули у віртуальні роздуми над вічними питаннями, що їх ставить класик у своєму романі. Звісно, не всі російські серіали сягають такого високого рівня, проте їх визнання не лише на пострадянських теренах, а й в інших країнах Європи та США, де вони на рівних конкурують з місцевою телепродукцією, говорить саме за себе.

В Україні ж телеефір майже цілковито заповнений серіалами іноземного виробництва. Чи не єдиним винятком став фільм Бориса Небієрідзе «Роксолана», який, попри численні критичні закиди щодо його мистецької вартості, все ж завоював доволі широке коло шанувальників, привернувши увагу до однієї з найпомітніших постатей української історії. Нещодавно режисер закінчив роботу над 26-серійним продовженням телеепопеї, яку незабаром зможуть побачити глядачі. Однак історичні серіали, попри їх популярність, не можуть задовольнити насущну потребу у фільмах, в яких представлено сучасне українське життя. Таких серіалів у нас досі не було (я не беру до уваги зняті в Україні серіали на зразок «Дня народження Буржуя» А.Матешка, в яких свідомо стерто будь-які територіальні й національні ознаки).

Тож справжньою подією стала чотирисерійна стрічка Андрія Дончика «Украдене щастя» (знята на замовлення каналу «1+1»), що вийшла на телеекрани в листопаді 2004 року. Звернувшись до хрестоматійної п’єси Івана Франка, режисер вирішив перенести її події в наш час, в 1995 — 2000 роки, наповнивши класичну першооснову сучасними реаліями.

Працюючи над сценарієм, популярні українські письменники Сергій та Марина Дяченки, не змінюючи основного любовного трикутника (Анна, її чоловік Микола Задорожний та її коханий Михайло Гурман, який несподівано повертається після багатьох років розлуки), ввели нові епізоди, максимально розвинувши Франкові ремарки. Так, на екрані було втілено історію знайомства Анни й Михайла, створено образи братів Анни — дрібних шахраїв, що обдурили сестру й вигнали з дому, аби прибрати до рук її спадок. Крім того, як зазначає Андрій Дончик у численних інтерв’ю, смертельний страх розірвати освячений церквою шлюб, природний для героїні Франка, видався б неправдоподібним у сучасних обставинах, коли церква вже не має такої, як колись, влади над свідомістю. Тому в серіалі Анну й Миколу зв’язує, по-перше, спільна дитина, по-друге, те, що Микола врятував Анні життя, й, по-третє, той факт, що свого часу Миколу вже позбавили сина внаслідок розлучення й, знаючи про це, Анна не може вчинити з чоловіком так само жорстоко, як його колишня дружина, розриваючись між коханням, жалем і материнською любов’ю.

Ці додаткові обставини, що лягли в основу перших двох серій, суттєво розрядили граничне напруження Франкової п’єси, свідомо очищеної від побутових деталей. Згідно з серіальними законами, трагедія перетворилася на мелодраму. Відповідно змінилося й потрактування традиційних образів. На головні ролі Андрій Дончик обрав акторів з підкреслено «міською», навіть дещо «голлівудською», зовнішністю й манерами, зовсім не подібних до мешканців карпатських сіл. Так, проста селянка Анна у виконанні Наталі Долі перетворилася на тендітну панночку, вбрану за останньою столичною модою, Михайло Гурман (російський актор Анатолій Пашинін, зірка серіалу «Ундіна») — на розкутого супермена, а Микола (Олексій Богданович) більше нагадує зламаного життям інтелігента, аніж беручкого заробітчанина, що ним він є за сценарієм.

При цьому приємно, що актори виявили достатній професіоналізм, може, й не сягаючи глибин Франкових характерів, та все ж шукаючи виходу з усталених штампів. Екранні пристрасті загалом видаються доволі правдоподібними. Щоправда, варто зазначити, сцени Наталі Долі з Олексієм Богдановичем вийшли помітно сильнішими, аніж її дует з Анатолієм Пашиніним, який, подібно до багатьох серіальних акторів, грішить дещо поверховим підходом до ролі. Так само, як Віталій Лінецький, що грає молодшого брата Анни, помітно зловживає театральним гротеском і на тлі свого партнера (Євгена Пашина), цілком органічного в ролі старшого брата, виглядає дещо неприродно. Окремо хочеться відзначити надзвичайно вдалий епізод Лариси Руснак, що в ролі підступної Варвари (Миколиної першої дружини), змінилася до невпізнання.

Віддавши данину серіальній естетиці, знімальна група все ж знайшла вихід для мистецьких амбіцій. Всупереч поширеній тенденції, на екрані превалюють не «балакаючі голови», а доволі цікаві суто кінематографічні образи. На інтуїтивному рівні відчувається тонка паралель з параджановськими «Тінями забутих предків». Скажімо, можна згадати, як героїня кидається в бурхливу річку, в той час, як додолу падає зрубана сосна, життєствердну сцену Різдва в лікарні, а також купання Анни під весняним дощем.

Майстерна камера Володимира Гуєвського витворює на екрані надзвичайно гарний, романтичний світ, сповнений м’якого світла і ніжних, напівпрозорих кольорів. Якість зображення приємно вражає. Окремо хочеться відзначити блискучий саундтрек (спеціально створений легендарним лідером групи «Океан Ельзи» Святославом Вакарчуком), який буквально «підносить» події фільму над буденністю.

Таким чином, українські глядачі отримали серіал національний не лише за мовою, а й за змістом. І дуже хочеться, щоб ця тенденція закріпилася на нашому телебаченні.