«Вілбур хоче вкоротити собі віку»

Хоч як це прикро, але мистецтво не може тривати довго в режимі революції, вибуху (якщо користуватись визначенням Лотмана). Натомість приходить культура і використання здобутих на барикадах мистецької революції прийомів. Щось подібне відбулося з режисерами «Догми 95», звісно, тут є і кілька дуже яскравих винятків в особі фон Трієра або Вітенберга, що підтверджують, хоч і не правило, але загальну тенденцію. А от, наприклад, режисерка «Італійської для початківців» Лоне Шерфіґ зняла хорошу сімейну драму, веселу та небанальну, але все ж таки не таку гостру, як її «догмівський» фільм. Подібну за стилістикою картину зняла і Паприка Стеен — акторка, що знімалася в багатьох фільмах режисерів «Догми», її фільм «Після месси» — отримав Ґран-прі на цьогорічному фестивалі «Молодість».

Стрічку Лоне Шерфіґ «Вілбур хоче вкоротити собі віку» було показано в рамках Днів британського кіно в Києві. Це історія про хлопця, який робить численні спроби самогубства, а після того, як його вкотре рятують, страшенно обурюється. Від «Догми» тут хіба що події, які відбуваються у психлікарні, куди Вілбура відправляють після кожного замаху на власне життя, де лікарям сповідуються такі ж, як і Вілбур, охочі до суїциду. Мимоволі виникає думка, що дехто з них накладає на себе руки, щоб потім про це тут, у тісному колі випадкових знайомих, поговорити. Світ, в якому живе Вілбур, дуже нагадує світ героїв Мішеля Уельбека, де відчужені один від одного персонажі, «елементарні частинки», зі страхітливою легкістю позбавляють себе життя, не відчуваючи при цьому нічого, крім «метафізичного суму». Є тут і зняті в стилі «Догми» спільні сімейні обіди, які закінчуються, як правило, скандалом.

Паралельно з тим, як Вілбур робить спробу за спробою померти, його ж рідний брат саме починає жити повноцінним життям: закохується, одружується, заводить родину. Вілбуру не терпиться на той світ, брату ж понад усе хочеться лишитись тут. От і виникає колізія фільму, де проблематизуються і несправедливість світоустрою, і християнські моральні цінності. Якщо на початку стрічки перед нами динамічний фільм-парадокс, то ближче до кінця — вже мелодрама з класичним любовним трикутником (Вілбур закохується у дружину брата, але що відчуває остання, зрозуміти важко). Отака неоднорідність і дивує в нібито авторському кіно, яке поступово стає чи то комерційним, чи то професійним, але перестає бути експериментальним. Можливо, воно просто хоче вкоротити собі віку або, навпаки, продовжити своє існування, але вже в якості масового кіно?