Режисер Микола Мащенко під час зйомок фільму «Богдан-Зиновій Хмельницький».

Не так багато знайдеться у кінорежисерській професії тих, хто вміє режисерувати реальне життя і власну творчу долю. Це складно насамперед тому, що режисер, який має справу з фінансово дорогим мистецтвом, залежить від сильних світу цього. От у цьому сенсі й спробуймо подивитися на творчість українського режисера Миколи Мащенка. Від першого самостійного фільму із символічною для Мащенка назвою «Хочу вірити» (1965) й до сьогоднішнього дня, коли триває робота над історичною епопеєю «Богдан-Зиновій Хмельницький», він демонстрував уміння заручатись підтримкою влади, вмілою й почасти загадковою співпрацею з нею. Уміння не в тому, що запобігав перед сильним світу цього і годив їм (таких якраз влада не особливо поважає), а в тому, що мав природну схильність до творів, які, сказати б, перебували в руслі «керівної і спрямовуючої». А ще тому, що спілкувався з владою на паритетних началах, оскільки мав владу сам. Владу над глядачами — у кінозалах і на телебаченні. Цифри прокату й цифри телеаудиторії були красномовні й це вражало, тим більше, що його фільми не були ні слізливими мелодрамами, ні побутовими комедіями, ні захопливими пригодами — це були серйозні драми ідей. Робити масовими фільми, в яких ідеї стають особистою пристрастю героя, в Радянському Союзі часів застою було настільки унікальним, наскільки й бажаним, тож зрозуміло, що влада таку властивість режисера високо цінувала.

Важко знайти у світовому кіно аналоги такому явищу, адже золотий фонд кіно формують митці, які не оглядаються ні на державну владу, ні на владу грошей.

Микола Мащенко творив фільми помітні. Свого часу творив по дотичній до українського поетичного кіно, високо шанував Сергія Параджанова, зняв у «Комісарах» Івана Миколайчука і всю когорту кращих українських акторів того напряму — Борислава Брондукова, Костянтина Степанкова, Федора Панасенка, Ларису Кадочникову... Але після погрому цього кіно він не тільки не програв а, навпаки, став найуспішнішим українським режисером. Це не було зрадою поглядів чи мистецьких уподобань, це був крок собі назустріч, оскільки режисер збурював сіру буденність часів застою симптоматичними фільмами, де романтизував революцію й культивував героїв, які жертвували собою заради високих ідей і боролись у класових битвах не з власної користі, а задля блага людей. Він творив власний іконостас релігійного штибу (Павка Корчагін, Овод, Карастоянови, Інсаров) тоді, коли сакральність комуністичної віри уже вичахла. Мащенко ніби не помічав об’єктивної реальності, не помічав, якою кров’ю заплачено за впровадження в життя цих ідеалів і, хто скористався жертовністю таких, як Павка Корчагін чи Овод. Ні один, ні другий не залишили нащадків, вірячи у безсмертність ідей, але то були ілюзії. Чи була ілюзорною віра самого режисера? У кожному разі він творив людський ідеал, на який мали рівнятись молоді люди і який мав бути протиотрутою від безідейності.

Незручні запитання виникнуть згодом, коли спаде полуда з очей у багатьох і відкриється страшна правда про голод, репресії, тобто мільйони невинних жертв. Все це чинилося ім’ям комуністичних ідеалів. Як стала можливою така спекуляція? Це запитання Мащенко поставить у своєму фільмі «Зона» наприкінці 80-х, скориставшись свого часу забороненою п’єсою українського класика Миколи Куліша — чесного партійця, революціонера, який прагнув розібратися, чому йде виродження революційної справи, за яку він боровся під час громадянської війни.

Режим країни, яка впродовж десятиліть нагонила жах на всю іншу частину людства, впав, і режисери могли тепер казати правду про нього. Ось ця правда й лягла в основу фільмів «Зона» і «Вінчання зі смертю». У першому показана рання стадія переродження комуністичної влади, в другому — стадія уже завершена, коли розстрілюють своїх, ні в чому не винних громадянах, беззастережно і безкарно. Коло замкнулось — від героя Конкіна, який зіграв Павку, до героя Олега Савкіна, який зіграв енкаведиста у «Вінчанні зі смертю», був тільки один крок. Корчагін не став катом тільки тому, що йому перешкодила це зробити хвороба. Але сліпий фанатизм гарантував йому нетерпимість до думки і способу життя інших. Мащенко шукав відповіді на запитання, яке мучило його, починаючи з «Комісарів» (1970): коли і чому настало переродження комуністичних ідей, чому люди, як говорив Громов — Миколайчук «скурвились»? Відповідь постане з жорстокою невблаганністю: ідеї стають небезпечною річчю, коли ними маніпулюють ідеологи, відкинувши мораль і християнські заповіді.

Дослідники не випадково тлумачили творчість Мащенка як панораму ідей. Герої його фільмів, слава Богу, були живими людьми, хоча й сприймались водночас як носії ідей. Як би ми не ставились до цього сьогодні, ідейні струси, які пережило людство впродовж ХХ століття, були надто потужними, й таких людей, як Павка Корчагін, було чимало. Можемо говорити про обмеженість його світогляду, але у щирості йому не відмовиш. Це єднає його з релігійним рухом, який також утверджувався ціною людських жертв. Але людство втомилося від жертв, які так часто виявляються марними, тому сьогоднішні революції — оксамитові, трояндові, помаранчеві. Людство втомилося від непримиренності, нетерпимості, агресії. Людство шукає те, що людей об’єднує, а не роз’єднує, весело викидаючи на смітник історії насильників.

Сьогодні те ж саме робить і Мащенко. І як людина, і як режисер. Як людина він спілкується з представниками всіх кольорів. Не тому, що він поза «битвою». Просто він знає ціну революцій та еволюцій — це, можна сказати, було наскрізною темою його творчості.

Йому ось уже кілька років не дає спокою Богдан Хмельницький — ключова постать української історії. Цей історичний герой був далеко не однозначним — і з огляду на його дії, і як особистість, і що особливо тяжко для України, наслідком його Переяславської ради. Мащенко заглибився в ХVІІ століття, підняв з масиву написаного істориками і письменниками Богдана, аби показати його таким, яким побачив сам. Ні поляки, ні росіяни, які хотіли підключитися до постановки історичної епопеї, наміру свого не здійснили (поляки — тому що мали свої епопеї й інтерес до них упав, росіяни сконцентрувались на своїх імператорах). Мащенко залишився без партнерів і наполегливо знімав батальні сцени. Його Хмельницький у першій серії трисерійного фільму — пристрасний і непереможний. Він вів полки і перемагав, мучився від кривди, завданої йому Чаплинським, і благородно прощав цього негідника. Він мстив полякам за кривдження України й не менш благородно цілував королеві руку після того, як ущент розбив його військо. Вождь, який не усвідомлював своєї сили.

Мащенко усвідомлював — він спілкувався з будь-якою владою на рівних, пропонуючи їй своїми фільмами ідеологічне опертя. Але якщо радянська влада оцінила його працю, то десятиліття українського Президента мало чим втілилось на екрані — Президент був далекий від ідейних сфер, його цікавила сфера матеріальна.

Як правило, митці, які спілкуються з владою, самотні. Але тільки не Мащенко. Хоча б тому, що він любить спілкуватися з Тарасом Шевченком, для нього це біблія і він читає на публіці твори Кобзаря. Він глибоко відчуває сакральну силу цього генія, який здатний забезпечити людині духовне наповнення. В Мащенка багато друзів — і тих, хто підтримував його як багаторічного директора кіностудії ім.Довженка, і тих, хто скрашує його трудові будні. Є багато людей, які вдячні йому за зроблене для них добро у вирішальні хвилини. Такий характер, де поєдналась щедрість і широта душі. А ще є фільми, рідні істоти, в яких вклав свою пристрасть і неспокійні роздуми. Їх треба тиражувати на відео, на DVD, тому що закладена в них енергія допомагатиме тим, хто потребує підтримки, кому не вистачає кисню високих ідей. І є улюблена робота, прекрасна й важка. Побажаймо, щоб трисерійний фільм «Богдан Зиновій Хмельницький» таки був завершений. Режисер у прекрасній творчій формі. Щасти йому!