Володимир Абазопуло у фільмі «Богдан-Зиновій Хмельницький». Режисер Микола Мащенко.

Після майже дворічної перерви продовжилися зйомки фільму Миколи Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький». Ще до завершення підготовчого періоду знімальна група, аби «наздогнати натуру», виїхала до села Витачів на Київщині. Впродовж тижня у мальовничому місці на березі Дніпра біля величезної «братської могили» йшли зйомки епізодів «Поховання», «Бій біля каплички» тощо.

За цей час змінився сценарій, з’явився епізод «Поховання». «За два роки, — говорить Микола Павлович, — людина дізнається багато нового. Я прочитав чимало критичних статей, і хоча ми, режисери, не любимо критики, ми повинні вишукувати в ній істинне. І я цим займався. Оцей епізод «Похорон» народився після прочитання рецензії Вадима Скуратівського на наш фільм «Богдан Хмельницький», де йшлося, що мало народ показано, тільки як воюємо, а як оцінюємо війну, що переживаємо. Як немає і народної думки про гетьмана. У сотнях пісень його лаяли, так само як і славили»

Під час створення «Щорса» Довженко бідкався, що його примушують малювати образ народного героя лише одними світлими фарбами. Приємною ознакою нашого часу є можливість всебічно показати свого героя, тобто таким, якими насправді є люди.

За словами Мащенка, Богдан Хмельницький — «неоднозначна постать... бо кажуть, що Богдан від когось у роду мав дуже неврастенічний характер. Він міг з малої причини розплакатись, так само — без особливої причини розлютитися так, що вихоплював булаву і розбивав козакам голови. Нам треба багато розповісти про нашого героя, про події. Щоб окремими епізодами, через постать Богдана відтворити суть непростих подій. Бачите, історія не простила Богданові ні поразки під Берестечком, ні Зборівської угоди. Історія не простила й Переяславської угоди — про це неодноразово писав Тарас Шевченко».

Потрібно увійти в особливий стан творчого натхнення, щоб сцени, які розпочинали зніматися в одному настрої, через деякий час, відзняті тим самим оператором, у тих самих декораціях, з тими ж акторами, але з іншим творчим настроєм, не відрізнялись. Чи потрібно Мащенку входити в стан, в якому відбувалися зйомки першої серії? «Звичайно, змінилася моя позиція і тому, що повернутися до стану романтичного піднесення, в якому ми знімали першу серію, дуже непросто. А предметом картини є внутрішній стан усієї армії — і кожного козака, і кожного полководця, і самого Богдана. Повернутися до тієї температури душі, до тієї напруги, захованої в слові, в жесті, в погляді, в полі, дуже непросто».

Але для цього, хоч як це важко в умовах матеріальної скрути, потрібно підібрати знімальну групу однодумців. «Незважаючи на те, що багато людей зайняті в інших картинах за контрактами, людей, які разом з Богданом, з козаками, з Вишневецьким і з ляхами ми вже три дні разом.

Хтось каже, що ми останні романтики — я не вірю. Романтизм — могутня сила. І я думаю, ми все-таки повернемося до нашого стилю остаточно. Скоро буде перегляд першого епізоду, і ми побачимо, чи зробили ми крок до самих себе».

Найбільш прийнятною для Миколи Павловича є ситуація, коли на знімальному майданчику існує гармонія між режисером і оператором, коли немає зайвої метушні. Як приклад Мащенко згадав болгарського оператора, який під час підготовки до зйомки розмовляв тихо, на мигах показуючи асистентам і освітлювачам чого він хоче. Це йому запам’яталося ще й завдяки випадку з актором Голубовичем, який під час такої «тихої, але надзвичайно ефективної», а тому швидкої підготовки не встиг вивчити текст, прибувши зі знімального майданчика іншого фільму.

Микола Павлович вважає хворобою сучасного українського кіно, коли режисер працює з актором над образом, а поруч стоять члени знімальної групи і розповідають анекдоти. Такий стан речей порушує особливий мікроклімат майданчика, невловиму атмосферу творчості

«Гармонія — робота режисера і актора. Найголовніше — це робота актора, режисера і оператора. Всі повинні затамувати подих і думати: «Чим я можу допомогти?.. Бо врешті-решт на екрані залишається актор — представник групи, який має донести все те, заради чого працює весь колектив».

А як відбувається процес творення у Мащенка?

«Найнебезпечніше митцю відійти від самого себе. Буває, схопиш щось, побачиш, щось народилось від того,що по— бачив, щось переробив, знявши той чи інший кадр не так, як душа підказувала колись, інакше. Можна зняти кадр під впливом, але він залишиться чужим. Тому треба митцеві берегти в собі самого себе, бути самим собою в кожному кадрі, кожному епізоді, в кожному вирішенні. Бо митець тим і ціниться, наскільки він є справжнім. А це не те, що про нас говорять, що пишуть. Ми кожним кадром, кожним фільмом малюємо свої автопортрети».

Мащенко приділяє велику увагу роботі з акторами. Для нього важить відповідність не лише костюму, гриму, а й внутрішнього стану актора. Чи має актор велику роль, чи у нього одна фраза — до всіх режисер ставиться з величезною увагою. Прискіпливо вибирає необхідну інтонацію, жести, але найголовніше — стан душі, в якому б відбулося злиття актора та образу. Навіть акторів масових сцен Мащенко відбирає ретельно. Виконуючи настанови Миколи Павловича, члени режисерської групи будинок за будинком обходили навколишні села, аби знайти цікаві, а головне — потрібні для втілення режисерського задуму типажі.

«Десь я прочитав, що Мащенкові однаково, кого знімати. Це неправда, далеко не однаково. Але вірити треба не моїм словам, а ділам. Знімав Миколайчука, Степанкова, Брондукова, Гаврилюка, Демидову, Соловей, Лучко, Конкіна, Харитонова, Бондарчука. Я, правда, знімав і молодих — тих же Конкіна і Харитонова у головних ролях. До речі, єдиний на теренах СРСР актор, який отримав «Золоту Німфу», це наш український актор, студент театрального інституту Андрій Харитонов. Президент кінофестивалю в Монте-Карло у листі написав: «Найсильніший з представлених акторів японських, італійських, англійських, американських, французьких переміг один — український актор Андрій Харитонов у свої дев’ятнадцять років». Наймолодшим лауреатом Державної премії і наймолодшим заслуженим артистом був Конкін. Одне слово, мені не байдуже кого знімати».

Мащенко не любить кінопроб. Він воліє розмову з актором, якого бачив у тій чи іншій ролі. «Я ніколи не знімав проби — все базувалося на першому враженні від зустрічі з актором. Побачив, відчув у ньому суть героя, залишилося тільки перевірити (не актора, а себе), чи зможеш з ним працювати. Для цього можуть бути проби. Але щоб по-справжньому пробувати, треба знімати епізод не про-хідний, а центральний, який повинен потрапити в картину. Я дуже боявся фільму «Овод». Попередню екранізацію я дивився дев’ятнадцять разів із великим захопленням. І коли мені запропонували, я сказав: «Дозвольте зняти найважчу сцену батька і сина, Бондарчука і Харитонова — сцену у в’язниці». Для цього треба побудувати декорацію, і якщо в мене не вийде — витрати будуть лише на декорацію і двох акторів. Це краще, ніж знімати всю картину, щоб потім викинути в корзину. І коли ми зняли цей епізод, навіть Бондарчук, який грав Монтанеллі, запевнив: «Тепер я спокійний». Неспокійний був тільки Харитонов, бо нелегко студенту грати поруч із Бондарчуком. Але той виявився доброзичливим та гарним педагогом і другом для Андрія».

А за яким принципом Микола Павлович добирає акторів?

«Закону немає. Можна попробувати сто акторів на Артура, але я не пробував жодного. Мені Бог послав цього студента. Я побачив його в ресторані й навіть не знаючи, що він актор, відразу сказав: «Ось Овод іде!» І коли він проходив, я і профіль побачив, покликав його: «Ти хто?» Той відповів: «Харитонов». «Ти інженер, студент університету?» — «Ні, актор, студент 2 курсу театрального інституту».

Крім того, Мащенку подобається, коли актори, що грають близьких родичів, схожі між собою. «Оця схожість впливає на мене, я вірю в них, а віра режисера підсвідомо вловлюється акторами і їм легше працювати. Без цієї віри актор, навіть дуже талановитий, нічого не може зробити».

Можливо, не в останню чергу завдяки цій вірі, незважаючи на перенесену операцію, кожний день мужньо працював на знімальному майданчику виконавець ролі Богдана Хмельницького Володимир Абазопуло.

Упродовж свого плідного творчого життя Мащенко довіряє талановитій молоді. На другу серію Микола Павлович запросив випускника операторського відділення КДУТКТ ім.І.К.Карпенка-Карого Костянтина Терешкова. Костянтин уже встиг добре проявити себе як асистент оператора у фільмах Романа Балаяна та Сергія Маслобойщикова. Після проявлення матеріалу першої експедиції Микола Павлович запитав оператора, чи сприйняв він матеріал картини, перші кадри. «Костянтин мені сказав, що все нормально. Правда, попросив, щоб і я переглянув матеріал, аби зробити якісь зауваження. Я відповів, що спочатку він сам повинен зробити собі зауваження. Подивився, чи правильно підсвічував у похмурий день, чи не пересвітив обличчя акторів, замість того, аби висвітлити тільки частину обличчя або очі. І ще я сказав: «Костя, ти ж знаєш давню мудрість «У людини спочатку є тільки очі, потім всього потрошку, потім очі, і знову очі. В очах усе, у погляді — і біль душі, і радість серця, і передчуття тривоги неминучої трагедії».

Знайомство з актором або новим членом групи Мащенко розпочинає з пильного погляду «очі в очі». «Колись я був у одного лікаря, і він по очах визначив, чим я хворію. Очі — дзеркало людської душі. Оператор повинен дуже обережно, з любов’ю і ніжністю знімати кожен погляд. Підкреслювати світлом ті чи інші почуття, найважливіші для того чи іншого епізоду. Тому я ще не насмілився дивитися матеріал, але по очах Кості відчув, що він розуміє. Спочатку він сказав, що трошки невірно надрукували. За все моє кінематографічне життя ще жоден з операторів не сказав: «Прекрасно надрукували». Так що у нас хороший оператор, який сам розібрався в матеріалі. Оператор разом з нами — митець і окремо без нас — митець. Врешті-решт, що б ми не говорили, його відчуття, його камера вирішують кінцевий результат».

Як приклад неповторності операторського погляду Микола Павлович згадав «Комісари», де дав зняти одну панораму двом операторам, і як його вразило, наскільки різні були кадри. Отже, скільки б режисер не обговорював зміст кадру, останнє слово залишається за оператором, за його мистецьким осмисленням і відображенням побаченого на екрані. Бо «він підсвідомо і свідомо вистроїть своє бачення всього, що відбувається в кадрі. Розділити окремо роботу режисера і оператора неможливо».

Але окрім цього тандему, потрібно ще й виробниче забезпечення, тобто роль директора надзвичайно важлива.

«Лесь Санін про це говорив у Сосниці під час вручення йому Державної премії імені Довженка. Студія відмовилась отримати зарплату, і ті гроші віддали Саніну, аби для «Мамая» встигли зняти «минаючу натуру» в Криму. Я щасливий, що він це пам’ятає і з вдячністю це згадує».

Не секрет, що біля Миколи Павловича було багато молодих митців, які потім ставали визнаними фахівцями. А як же він прийшов у педагогіку?

Микола Павлович вважає своїм учителем відомого українського скульптора і кінорежисера «великого відкривача екранної мови» Івана Петровича Кавалерідзе, якого відносить до когорти «титанів українського кінематографа».

«Я був у нього другим режисером, а то був час такий, що ніхто молодих не захищав. Я приходив на годину-дві раніше від Івана Петровича на знімальний майданчик, викликав масовку і всю групу, аби розвести мізансцену, ставив рейки по двадцять метрів тощо. Потім приходив Іван Петрович і робив навпаки — рейки ставив не вздовж, а поперек декорації. Але я був задоволений, що попрацював. Якось я запитав у нього: «Іване Петровичу, ось я стараюсь, хочу чимось вам допомогти, а ви все змінюєте». На що Кавалерідзе відповів: «Це дуже велика допомога, коли ви, молоді, мені показуєте свій варіант, тобто свою помилку. І я її не допущу, я маю можливість її виправити. Але ти не ображайся — півень кукурікає, але не знає, чи сонце зійде, чи ні. Нащо вам кукурікати, розпочинайте самі сходити, своє проміння давайте за обрій. Я кажу: «А як же я буду давати проміння у вашому фільмі?» А Кавалерідзе: «Кукурікайте, і ваш світанок прийде!»

До речі, він сказав мені: «Ви станете сонцем українського кіно» і допоміг отримати першу картину. Він навіть дозволив мені піти з його картини, хоча це погано, коли другий режисер, «начальник штабу» покидає свій штаб. Але Кавалерідзе домовився, щоб мені дали картину».

Іван Петрович Кавалерідзе навчив Миколу Павловича думати про молодих. Перш ніж потрапити до Кавалерідзе другим режисером, Мащенко дев’ять років працював на асистентських посадах.

«Це дуже добре, коли про тебе хтось подумає. Коли я став щось значити, — згадує Микола Павлович, — теж став відповідати за молодих. Ми з тодішнім міністром по кіно Святославом Павловичем Івановим вирішили: щоб молодий режисер не витрачав час на асистентську роботу, а відразу мав власну постановку». Микола Павлович вважає, що гарний асистент не завжди може стати режисером-постановником, і навпаки.

«Роман Балаян був асистентом у одного пересічного режисера, і настільки поганим, що його виганяли зі студії як непридатного до цієї роботи. Я б про це не казав, але Балаян сам це згадував не раз, і я був одним з тих, хто захищав його».

Мащенка називають «хрещеним батьком» студентського кінофестивалю «Молодість».

«Я настільки втягнувся в турботу про молодих, що мене навіть у Москві призначили заступником голови Спілки по роботі з молодими. Я вигадав цей фестиваль «Молодість», і це була велика подія. Фестиваль був київським, потім всесоюзним , потім за нього боролися багато республік, і все-таки мені вдалося відстояти, щоб він навічно був київським.

Я задоволений, що фестиваль «Молодість» — єдине, що залишилось від могутньої системи радянського кінематографа в галузі роботи з молодими. І ще дуже добре, що жодного року не було перерв у роботі «Молодості». 18 років я був головою журі, і директором, і організатором. В той час по двадцять п’ять дебютів було в Україні і це була величезна перемога в боротьбі за молодих».

Ось такі бесіди з Миколою Павловичем відбулися між зйомками другої серії кінофільму «Богдан-Зиновій Хмельницький».

А що ж буде далі?

«Плани великі. Ось сьогодні визначний момент. Ми їхали знімати кінець літа — початок осені, а за вікном з’явилися перші сніжинки. В душі трішки затріпотіло — це для нас небезпечно. Берестецька битва розписана в книгах по хвилинах. І я боюсь, що ми не можемо збрехати ні в тому, як одягнена природа, ні в тому, як одягнені люди, ні в тому, як гинули в річках, болотах. А ми не можемо людей загнати в річку, в болото: я не проміняю здоров’я людини на дуже хороший кадр. Кадри можуть бути дорогими, але здоров’я людини — безцінне.

Нам тяжко, нас затискали фінансові негаразди, тепер — природні. Якщо з фінансовими негараздами можна боротися, то перед природними ми можемо виявитися безсилими».

Але навіть після того, як випав сніг, Мащенко знайшов вихід із ситуації, і зйомки не припинилися. Побажаємо ж Миколі Павловичу творчої снаги і здоров’я , аби усі плани та задуми перетворилися в кадри фільмів.