Віталій Лінецький.

Лінецький і театр

Його зірка зійшла на театральному небосхилі 1996 року, коли він був запрошений до Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Йому за 30, але він та ще низка його однолітків вже стали впливовими персонами, які формують репертуар одного з найпопулярніших київських театрів.

Неповторність Лінецького-театрального актора дозволяє сміливо сказати, що ця людина народжена для театру. Звісно, не вважається мірилом серед критиків, що глядачі «лівобережки» ходять «на Лінецького», але це факт. Незважаючи на це, Віталій завжди був і залишається скромною людиною. Він ніколи не забуває, що створення вистави — це колективна праця. Відчувається його акторська тактовність у роботі з партнерами, уміння чути режисера. Він не дуже полюбляє давати інтрев’ю. Як правило, вони присвячені якійсь одній роботі або на театрі, або на телебаченні. Він не любить згадувати минулі роботи і так само не любить говорити про свої театральні «ролі-мрії», — можливо, це для нього щось потаємне.

Йдуть на Лінецького як у комедіях, так і в серйозних роботах. Дивлячись його в «Комедії про принадність гріха» або «Дрібному бісі», дивуєшся органічній характерності і комедійному таланту з легким, майже непомітним присмаком туги, краплини якої сховались десь у куточках очей. Не можна сказати, що у серйозних виставах актор розкривається глибше. Тут просто інші грані таланту. З ним приємно, цікаво і не сумно. Він вміє бути одночасно складним і простим, відкритим і закритим.

— З чого для вас починається театр?

— Театр почався для мене у чотирнадцять років, коли я почав відвідувати у палаці піонерів драматичну студію. Згодом я зрозумів, що мій шлях лежить до театру. Інше мене не цікавило.

— Ви любите свою професію?

— Люблю і ненавиджу водночас. Ці почуття можуть мінятися місцями навіть протягом однієї години! Але ця професія відкриває стільки цікавого!

— Якщо б вас запросили до якогось іншого київського театру, ви б погодились?

— Звісно ні! У театрі драми і комедії в мене купа роботи. Якщо б я хотів мати більше вільного часу, можна було б іти у театр ім.Франка. Але що я там буду грати? Або у театрі ім. Лесі Українки? Там зовсім інше: величезна кількість людей, ці постійні сварки.

— Чи потрібний вам досвід життєвих переживань?

— Без нього ніяк не можна. Ми всі живі люди: переживаємо, плачемо, сміємося і все це відображається в роботі.

— Чи віддаєте перевагу комусь з ваших колег?

– Є люди, з якими я радо працюю, а є такі, що не подобаються. Але від цього не втечеш. У нас велика трупа — 45 чоловік, доводиться працювати з усіма.

— Що вас найбільше дивує у людях мистецтва?

— Займатися цією справою, віддавати всього себе, ціле життя присвячувати театру, отримуючи мізерну заробітну платню і репетирувати з ранку до ночі можуть лише божевільні... Я дивлюся на колег, які пропрацювали 20-30 років у театрі й стає моторошно... І боляче! Та все ж таки, ці люди вірять. Саме це тішить, заспокоює.

— З ким би ви хотіли працювати?

– З Олександром Шапіро і з Марком Нестантинером. Власне, зараз я і працюю з цими чудовими людьми. Взагалі мені пощастило співпрацювати з режисерами, творчість яких мене «зачіпає» — Юрієм Одиноким, Дмитром Богомазовим, Олегом Ліпциним. І я хочу працювати з ними і далі!

— Ваше бачення ролі співпадає з режисерським?

— Я довго не бачу роль... Іноді починаю бачити її незадовго до прем’єри. Можливо, в мене сформувався якийсь особливий метод, свій підхід до роботи над роллю... Це виходить спонтанно, коли раптом опиняєшся у «шкурі» свого героя і починаєш розуміти його.

— Чи є у театрі вистава, якій ви віддаєте перевагу?

— У мене є улюблені вистави – «Дрібний біс» та «Трохи вина...». Є вистави, на які я важко настроююсь, наприклад, «Смерть Тарєлкіна» та «Хто боїться?..» Були такі, які я грав без задоволення і без особливого бажання. Актори — люди підневільні. У нас яка система призначення на роль? Вивішується наказ «Такий-то актор буде гратиме таку-то роль». І від цього не втечеш. Якщо тебе щось не влаштовує, то можеш вибирати собі інший шлях... Мені ще не доводилося відмовлятися від ролі, просто таланило з ролями. Скажімо, в Ліпцина свій підхід до театру. Я вперше зіткнувся з людиною, у якої погляд і слух на театр відрізняється відчуттям п’єси, ролі, акторських стосунків на сцені. Я дуже вдячний йому. Матеріал жорсткий і п’єса «Хто боїться...» — страшна і справжня. Про чотирьох людей, які втомилися один від одного, як і всі ми втомлюємось.

Лінецький на телебаченні

Наскільки він незвичайний, інтригуючий на театрі, настільки, на жаль, неоригінальний на ТБ. Виробництво телесеріалів — це не просто мода або данина часу. Ні для кого не секрет, що зарплатня актора виражається у веселенькій сумі, на котру вести богемний спосіб життя, притаманний самому слову «театр», неможливо. А ТБ — це непогані гроші. Тому, напевне, театральні актори і погоджуються зніматись у не дуже якісному «милі». Програміст Олег Пожерський з «Дня народження Буржуя» — це ще успіх Лінецького. Не дуже яскравий, психологічно не навантажений образ «хорошого хлопця» — на більше він і не претендує. А от наступна робота в низькопробному «Сліді оборотня» вже насторожує, як і епізод у стрічці «Життя як цирк», серіалі В.Попокова «Лялька».

— На першому серіалі я навчався поводитись перед камерою, бо в роботі на знімальному майданчику багато нюансів. Я був задоволений групою. Партнери стали моїми близькими друзями. Потоваришував і з В.Ніколаєвим, і з А.Журавльовим, і з А.Феклістовим. Ми часто проводили вільний від зйомок час разом. А щодо «Сліду оборотня»... Мені імпонує, як працює В.Попков, хоча в цьому серіалі багато чого не вдалося.

— Ви знімаєтесь у рекламі. Чи відчуваєте себе відповідальним за продукт який рекламуєте?

— Я куштував горілку «Мягков». З цікавості, звісно. Нормальна, нічим не знаменита... Довго не погоджувався на цю рекламу, бо обіцяв собі, що у рекламі горілки та цигарок не зніматимусь. Але «карбованцем поманили» і знявся. А батькі раділи: «Кожного дня тебе бачимо».

— Від чого ви більш за все втомлюєтесь?

— Від самого себе.

— На які категорії можна поділити людей навколо вас?

— Родичі, друзі, знайомі... У мене дуже багато знайомих. Я взагалі людина далеко не домашня. Сім’я, дитина — це єдине, що мене тримає та притягує додому. Я комунікабельний, мені подобається, коли поряд багато людей. У мене ще в дитинстві завжди було багато товаришів, тому я майже весь час проводив на вулиці у колі друзів.

— Ваші вимоги до самого себе та до оточуючих однакові?

— Я не вимогливий ні до себе, ні до людей. Я себе не можу змінити. А змінювати інших, вимагати щось?.. Я просто хочу, щоб більше eсміхалися.

— Які знакові події вашого життя?

— Дуже важлива подія, що я народився! Вона призвела до всього іншого. Потім одруження — серйозна подія, яка відбулася зі мною у дев’ятнадцять років. І народження сина. Ось три найголовніші події.