Ганна Чміль.

Після трьох років стагнації, що панувала в українському кіно і була спричинена відсутністю професійного керівника кіногалузі, нарешті з’явилась надія, що настануть зрушення. У травні утворено Державну службу з кінематографії, яку очолила досвідчений адміністратор Ганна Чміль, яка чимало років працювала заступником Міністра культури. Щоправда, утворили Службу дещо дивно, не забезпечивши штатом, що може означати наявність збоїв у бюрократичній машині. Хоч як парадоксально, в межах Міністерства культури і туризму з утворенням Служби продовжує функціонувати управління з кінематографії. Виглядає, що держава впродовж вже стількох років незалежності не може визначитися з управлінською структурою кіногалузі, зробити її функціональною. Це йде від нерозуміння, наскільки потужним інструментом для повноцінного суспільства є кіно. Воно багатофункціональне як мистецький і комунікаційний засіб проти гострих конфліктів, які виникають у суспільстві. Формат великого екрану виявляє їх в художній формі. А ще формує свідомість підростаючих поколінь. Але українське кіно ніяк не перейде на ринкову модель, тобто продюсерську систему. І все ж, перший крок до реанімування кіногалузі зроблено. І хоча планів і програм досі не бракувало, настрій Ганни Павлівни робочий , її чіткі плани обнадіюють.

– Ганно Павлівно, що таке Державна служба кінематографії, яке її місце і роль?

– На сьогодні ця служба – це тільки її Голова, тобто я. Немає ні штатного розпису, ні людей, які б там працювали. Постановою було передбачено, що створюється вона в лоні Міністерства культури і туризму і що фінансуватиметься із загальних витрат, ним передбачених, а штатний розпис за рахунок людей того ж відомства. А це означає, що в Держслужбу можуть перейти ті 16 людей, які працюють в управлінні кінематографії Міністерства. Але, щоб виконати функції, передбачені Положенням (де не все враховано, адже робилося воно поспіхом), потрібно не менше 35 чоловік. Тим більше, якщо говорити про нові підходи, стратегію. Адже нинішня ситуація в нашому кіно вимагає кардинальних кроків і дій. Проблем за останні три роки накопичилось багато.

– Даючи згоду очолити Службу, чи ставили ви умови, що у вас має бути команда, тобто працівники, без яких, на жаль, не те що планів, а й поточної роботи не виконаєш?

– Знаєте, я не ставила жодних умов, оскільки про це навіть не йшлося. Йшлося, що треба допомогти кінематографу. Я погодилась, бо мені було боляче за те, що навіть завдання, передбачені загальнодержавною Програмою розвитку українського кіно до 2007 року, які ми почали впроваджувати, після 2003 року перестали реалізовуватись. Натомість нічого кращого ніхто не придумав. І які б прожекти не малювали різні «рятівники», починаючи від Антона Пугача і закінчуючи Віктором Приходьком, всі ці прожекти однобокі й спрямовані не на розвиток українського кіно, а на реалізацію приватних комерційних інтересів цих осіб.

— Але ж, як слушно говорив колись Леонід Осика, – один в кіно не воїн... Як же ви збираєтесь рятувати наше кіно?

— Хоч як дивно, за останні три роки, в ньому, на перший погляд, нічого не відбулося. Насправді ж все в нашому житті, в тому числі й кіно, змінилося. І ситуація значно краща, ніж три роки тому. Структурувався приватний бізнес – є вже громадські утворення: Асоціація кіно продюсерів, членом якої я є, Асоціація кінопрокатників, Асоціація тих, хто надає послуги знімальним групам. Щойно ми стали свідками трьох фільмв, які вийшли на екрани один за одним – «Помаранчеве небо», «Прорвемось!» та «Штольня», які реалізовані за інвестиції приватного капіталу. Це є ознакою змін. Я вже не кажу, що існує 170 кінозалів із найсучаснішим обладнанням, будується багато мультиплеків.

– А хіба ці зали чекають на українські фільми?

– Наше завдання якраз у тому й полягає, щоб запустити в соціальний обіг український національний фільм, якого маємо багато. І не просто запустити, а сформувати місце зустрічі глядача з українським фільмом. Тому що ці 170 залів не дають такої можливості. І потім, такі кінозали існують тільки в столиці та в обласних центрах. Наше завдання – показувати українське кіно також в райцентрах та селах. Скрізь, де є клуб, а якщо немає клубу, то в школі, встановити відеопроектор, розтиражувати надбання української кінокласики, фільми останніх років, документальне, просвітницьке, анімаційне кіно і передати в ті клуби і школи, щоб його дивилися. Думаю, що за два роки це буде реалізовано.

На сьогодні я вже провела низку зустрічей фактично з усіма учасниками кінопроцесу – з тими, хто виробляє фільми, хто навчає майбутніх кінематографістів, хто надає послуги, хто показує фільми. І ми окреслили проблемне поле і зробили групи, які займаються аналізом конкретних проблем. Найголовнішою є така: коли знімають фільм за державний кошт, то дуже мізерні зарплати – тут ми не можемо конкурувати з телеканалами. Перший наш крок – змінити умови виплати зарплати, умови найму знімальної групи. Тобто, всі в знімальну групу набиратимуться за контрактною системою, а це означає, що ми зможемо вирішити проблеми оплати праці. Почнемо це робити з фільму «Владика Андрій» Олеся Ярчука. Ми вже видали наказ і запускаємо цю групу на нових умовах. Друге: терміново вводимо зміни у положення про продюсерську систему виробництва фільмів. Це полегшить умови реалізації проекту. Третє: хочемо внести зміни в закон України «Про кінематографію». Ми відмовляємось від підтримки кіновиробництва через державне замовлення, а вводимо поняття «фінансова підтримка». Це знову ж таки полегшить систему опрацювання коштів, пов’язану з виробництвом. Пропонуємо і нову систему звітності, адже досі треба було звітувати після кожного етапу роботи – подається кошторис, а згодом і акт після режисерської розробки, те саме після підготовчого періоду, тому що без цього не надійдуть гроші. Але ж це не є готовий продукт. А всі ці кошториси й відповідно акти – це громіздкі таблиці, які ускладнюють процес, кінематографісти не хочуть витрачати на це час, у них втрачається інтерес і до фільму. Ми хочемо, щоб звітували один раз, коли завершиться робота над фільмом. Вже є дозвіл на ці зміни у Мінфінансів та Мінекономіки.

Нарешті ще один момент, який пов'язаний із прийняттям закону, де ідеться про дозвіл відраховувати 10 відсотків доходу на потреби кіно, які не обкладаються податком. Потрібно розробити процедуру руху грошей. З другого боку ці кошти передбачаються на підтримку саме національного фільму. Отже, треба дуже серйозно подумати над параметрами і основою самого поняття «національний фільм». Визначення національного фільму є в законі «Про кінематографію», але, якщо ми сьогодні хочемо скористатися сприятливими для кіно змінами до закону «Про прибутки підприємств», то маємо чіткіше визначити, що ж таке національний фільм. На мій погляд, в його основі має бути українська мова, з другого боку – слід зазначити, що не тільки основні носії авторських прав мають проживати в Україні, у фільмі мають бути ще й тематично означені параметри зі статусом національного.

Ще одна програма пов'язана з тиражуванням нашого надбання, його опрацюванням. Ми маємо сьогодні на контратипах або на дубль-негативах перевезти з Москви всю нашу кінокласику. Для того, щоб вона зберігалася в нас і щоб ми могли в будь-який момент за потреби її відтиражувати. Порадившись зі знавцями кіно, ми підготуємо програму українських фільмів, переведених на нову систему озвучення, щоб випустити її на великий екран і показати українцям наші надбання.

Я розумію просту істину: бізнес в кіно піде тоді, коли йому реально і конкретно покажеш можливість повернення вкладених у кіно коштів. Ми підрахували, що говорити про рентабельність можна тоді, коли в Україні буде хоча б 1000 кінозалів. І для нас це принципове завдання – зробити цих 1000 кінозалів. Не самостійно, а разом із бізнесменами та місцевою владою. Уже підготовлено пакет документів, що стосується затвердження стандарту безоплатної культурної послуги для незахищених верств населення, які гарантовані державою законом «Про соціальні норми і стандарти». Кінопоказ має слугувати там основою цього стандарту і трансфертом для незахищених верств населення туди мають надсилатися кошти з центрального бюджету. Насамперед для підтримки кінопоказу, а також інших культурних акцій. Мені дуже боляче, приїжджаючи до батька, а я їду туди кожного тижня, бачити в моєму рідному поліському селі, в якому жили працьовиті люди, де не було пиятики і де панував дух чистоти, моральності й гармонії, що передавався з покоління в покоління, разючі зміни: фільмів у кінозалі давно не показують, зате, по дорозі до школи є чотири генделики, що пропонують широких вибір алкогольних напоїв. Натомість альтернативи немає – культурних послуг взагалі немає. Про що ми можемо після цього говорити?

Сьогодні всіма силами інтелектуальної еліти ми маємо ініціювати програму просування українського культурного продукту, ми маємо змінити тактику з оборонної на наступальну. Це має бути тактика культурної політики, бо в нинішньому глобалізованому світі експансія чужої культури звужує параметри існування культури нашої. Отже ми маємо цю ситуацію змінювати і змінювати на рівні державної політики, стратегії і тактики. Я для себе визначила це як день стратегії конкретних кроків.

– Хочеться сподіватися, що за різноманітністю тактик і стратегій не забудуться конкретні митці. Над чим вони працюватимуть уже цього року?

– Я вже згадувала про Олеся Янчука. Працює над фільмом під умовною назвою «Кобзарі» Олесь Санін. Запустимо в режисерську розробку фільм Віктора Греся «Тарас Бульба та його сини». Має готовий сценарій Роман Балаян, який цього разу зніматиме українською мовою на українські кошти – приватні та державні. Готуються до запуску в режисерську розробку Андрій Дончик та Наталя Андрійченко. Над повнометражним анімаційним фільмом «Абукасимові капці» почав працювати Степан Коваль. Згадані митці широко відомі й не потребують представлення, а тільки підтримки.

Ви знаєте, що на кіностудії ім. Довженка відроджено творче об'єднання «Дебют», де вже знято кілька фільмів і сьогодні там триває робота (зокрема, знімає ігрову короткометражку обдарований режисер Олена Бойко). На інших студіях також знімається чимало дебютів. Серед режисерів молодого покоління, які запускатимуться найближчим часом з повнометражними ігровими фільмами, назву Олексія Росича («Че Гевара») та Марину Кондратьєву.

І нарешті про те, що зможуть зовсім скоро побачити наші глядачі. На Одеській кіностудії завершує стрічку «Друга історія» майстер нашого кіно Кіра Муратова. А на кіностудії ім. О.Довженка приступив до тонування двосерійного історичного полотна «Богдан Зиновій Хмельницький» ще один наш майстер – Микола Мащенко.

– Залишається побажати, щоб глядачі змогли переглянути ці фільми не тільки на прем'єрі, а й у кінотеатрах.

14 червня 2006.