Зізнаюся відразу, що в суперечках учених мужів про те, якою слід вважати сучасну західну цивілізацію - словесною чи візуальною, уперто стою на боці тих, хто стверджує, що в основі нашої цивілізації лежить усе-таки текст, а не зображення. Простіше кажучи: не відчуваю особливого захоплення «ящиком» у кімнатному закутку, який повсякчас схиляє мене до поглинання розважальної пустопорожньої інформації, хороша книжка - річ значно приємніша, ніж хороша (у моєму розумінні - це хоча б трохи наближена до інтелектуальної) телепередача. Та й де ті хороші телепередачі? Свого часу на 1-му Національному досить професійно вела культурологічну програму Христина Стебельська. Костянтин Родик на «1+1» зі знанням справи розповідав про новинки нашого книжкового ринку. А Михайло Бриних скликав до цікавих дискусій столичних інтелектуалів. Усі згадані передачі стояли в програмі в найнезручнішу для глядача пору і всі проіснували нетривалий час. Зникли, немов і не було! Мали низький глядацький рейтинг? Були, як нині заведено говорити, «не у форматі»? А хто цікавився тим рейтингом? Хто визначає так званий формат?

До грудня 2005-го я компенсувала нестачу цікавих телепередач на українських каналах, вмикаючи російський телеканал «Культура». Там - тричі на добу професійно зроблені «Новини культури» з усього світу. А ще - літературні портрети, чудові концерти класичної музики, театральні вистави, художня кінокласика, документальне кіно, дискусійні програми...

Та недовго довелося насолоджуватися - канал з інтелігентним обличчям із екрана зник. На моє запитання, чому, працівниця місцевого оператора мережі кабельного телебачення відповіла, що, мовляв, Росія не хоче продавати цей телепродукт. Знаючи про активне й далекосяжне прагнення північного сусіди пропагувати свою культуру на всьому пострадянському просторі, не надто в це віриш, більше всього, що росіяни запросили надто високу ціну. Одначе докопуватися причин ніхто не збирався, тим паче, що натомість з’явився український канал «Культура».

Яким же глибоким було моє розчарування, коли я почала дивитися наш вітчизняний ДТРК «Культура»! Оперативного відстеження новин культури немає. Левову частку ефірного часу заповнює музичний блок, твори і виконавців до якого підібрано, можна сказати, зі смаком, але репертуар обмежений. Застарілі збіднені сюжети, розмови ні про що (назву одну - бесіду Віктора Василенка з Аллою Кудлай)... Передачі тривають дві - три години на добу. Гірко, прикро. Не знаючи залаштункових подій, не хочу ображати творців каналу, інтерес до якого останнім часом цілковито випарувався. Ймовірно, бракує коштів. А якісний телепродукт вимагає, щоб у нього вклали достатню кількість часу, творчої енергії, знань, морального і матеріального капіталу. Нізащо не повірю, що в нашій вітчизняній тележурналістиці немає професіоналів. Можливо, їх обмаль. А може, слід енергійніше залучати людей із інших галузей? Найзахопленіші відгуки довелося чути про дві найсвіжіші передачі на ДТРК «Культура» - документальний фільм, присвячений незабутньому Миколі Вінграновському (режисер і автор сценарію - Гурам Петріашвілі) та діалог поетів Василя Герасим’юка і Миколи Воробйова, знятий Тамарою Бойко. Отже, можемо? Треба тільки, щоб наші можновладці осягнули значення інформаційного простору в житті суспільства. Український телеканал «Культура» мусить і може стати не гіршим від російського. Йому лише потрібна підтримка своєї держави.

м. Полтава.