Сцена з вистави «Московіада». Режисер Станіслав Мойсеєв. Київський Молодий театр.

Поезія Ю. Андруховича вже лягла в основу «Мертвого півня», пробуджувала фантазії у відомого джазиста Міколая Тшаски, за ранньою прозою Андрій Дончик зняв фільм «Кисневий голод», а тепер його творчість вийшла на нову орбіту — сягнула театру. Першою спробою стала постановка Анни Бадори «Нелегал Орфейський» за романом «Перверзії» у Дюссельдорфському Шаушпільгауз. Приблизно тоді ж «Московіаду» було інсценізовано у київському Молодому театрі. Хоч як дивно, театр, однаково німецький чи український, у даному випадку виступає у ролі жандарма чи просто цензора, що обмежує і стримує візії власне автора, виокремлюючи чи то одну тему з поліфонічної прози, чи то частковості, які, складаючись у мозаїку постановки, не відтворюють усієї цілісності текстів.

Колись ужгородські школярі написали дружнього листа своїм уренгойським ровесникам, а потім ще довгий час листувалися. Приводом до цього став газопровід «Уренгой — Помари — Ужгород», що поєднав два різні кінці СРСР. А через багато років ця ж назва дивовижним чином вигулькнула на сцені київського Молодого театру у виставі Станіслава Мойсеєва «Московіада» за однойменним романом Юрія Андруховича.

Труби можуть єднати людей. Створювати урбаністичний пейзаж якогось промислового району. Переплітатися по землі, розповзатися по ній відгалуженнями, стискувати у своїх залізних обіймах, вичавлюючи назовні все живе. Або ж лежати на сцені Молодого театру згідно із задумом сценографа Андрія Александровича-Дочевського. Тут не передбачено місця для людей, вони вимушені пристосовуватися до дивовижних переплетінь металу, вилазити на них або навіть просочуватися крізь них, шукаючи простору для себе, своїх почуттів, страхів чи кохання.

Через це «Московіада» в інтерпретації Станіслава Мойсеєва, черпаючи мотиви з літературного прототексту, перетворюється на візуальну енциклопедію дійсності п’ятнадцятилітньої давнини, що завдяки віддаленості дозволяє не просто показати, а й покепкувати з неї, розтягнувши сповнену трагічного самоусвідомлення фізіономію кривою посмішкою. Саме тому прислужниці на симпозіумі мерців (читай: валютні повії) у стилізованих кокошниках раптово виявляються панійками з оголеними сідницями, український поет закриває шию вишитим рушником, а майтки, видно, патріотично власноруч зшив із українського прапора — гарна заміна описаних у романі портретів діячів ЗУНР.

У «Московіаді» режисер продовжує загравати з потойбічним світом. Адже головний герой роману і вистави Отто фон Ф. (Остап Ступка) після дня блукань московськими закапелками і генделиками у пошуках випивки, кохання, а може, просто спокою чи прихистку від дощу, розчарованості й буденної сірості потрапляє на збіговисько мерців, що вирішують і наше з вами майбутнє, розроблюючи грандіозні плани з відновлення Імперії. Зауважимо проте, що у Мойсеєва потойбіччя перестає бути жахливим і загрозливим, стаючи смішно потворним, ляльковим і механізованим.

Подібну механістичність, що межує з оперетковою патетичністю, властиву не тільки «пекельній» частині вистави, а й постановці загалом, диктує музичне вирішення Юрія Шевченка, адже використовуються теми з відомих опер російських класиків та нав’язливий бій курантів. Тепер до цього не можна ставитися інакше, як іронічно, а тому й актори одразу перетворюються у схематичних чоловічків на шарнірах, виступаючи, швидше, не окремими особистостями, а функціональними одиницями механізованого, створеного із заліза світу.

Виконавець головної ролі — Остап Ступка — спеціально запрошений із театру ім. І. Франка. Його галицьке шляхетне походження (як і автора роману), подібність голосів дозволяють дофантазовувати і спільність літературного героя із самим автором, щоправда, при цьому не додаючи йому ані привабливості, ані екстравагантності. Надто ницим і хворобливо інфантильним виявляється цей український бідака зі шляхетним йменням Отто фон Ф. у молодотеатрівській «Московіаді». Він, що так безпардонно продається за стипендію і так само безпардонно б’є свою кохану, наостанок полишаючи її на поталу щурів-мутантів, спроможний лише на те, аби втекти, хай навіть і з кулею у скроні, від небезпечної дійсності, повернутися у затишний світ львівських кав’ярень, й надалі виголошуючи тези про суцільну деградацію українства, що розбрелося на заробітки закордонних «тугриків». Героїчне минуле лишилося далеко позаду, або, як показують майтки, на споді, решту людської сутності заполонили суцільні страхи та рефлексії.