Сцена з вистави «Московіада». Режисер Станіслав Мойсеєв. Київський Молодий театр.

17 лютого в Молодому театрі відбулася довгоочікувана прем’єра «Московіади» за однойменним романом Юрія Андруховича.

На прем’єру вистави у Молодому Андрухович не приїхав. А шкода. Культових авторів повинна турбувати подальша доля їхніх творів. Особливо сценічна. Адже театр і література говорять різними мовами. Іноді виникають серйозні проблеми з перекладом.

З українського письменника Андрухович стрімко перетворюється на німецького культурного діяча — експерта з проблем «геопоетики», знавця пісень західних слов’ян. А тут «Московіада» — згадка про імперське минуле, пиво в майонезних банках, пацюків-мутантів у московському метро.

Досвід роботи з Молодим театром у Юрія Андруховича вже був. Кілька років тому саме йому було замовлено український переклад «Гамлета». Цей текст став дивним прикладом «присвоєння» шекспірівського тексту чужою культурою. Щось від Леся Подерв’янського було в усій цій історії — принц данський з фінкою за халявою і лексиконом вуличної шпани. На той час Андрухович був на пікові своєї тутешньої популярності. Ще не живий класик, але вже повноправний володар дум. Коли його книги щойно почали виходити друком, одна моя приятелька помітила, що відчуває майже сексуальне задоволення від того, що тримає в руках модний український роман. З того часу з’явилося чимало інших українських прозових творів. Більшість з них критика називає модними, але задоволення, тим більше сексуального, від цього ніхто вже не має. Ефект від «Московіади», «Рекреацій», «Перверзії» залишається неперевершеним. У цих романах була якась неправдоподібна адекватність тому мінливому часові, коли кожен рік ставав епохою, кожен жест — перформенсом, а вірші писалися з легкістю, властивою періодам історичних зламів.

Отже, блукаюче літературне alter ego автора, що зберігає в усіх Андруховичевих творах напівпрозору ідентичність самому письменникові, було випущено на сцену й віддано до чужих рук. Остап Ступка, за його власним твердженням, ґрунтовно підійшов до роботи над роллю українського поета Отто фон Ф., що нипає лабіринтами не зовсім реальної Москви часів ранньої перебудови. Актор вивчав пластику і міміку автора роману за відеозаписами виступів Андруховича. Намагався бути нервовим і байдужим, слабким і сильним, полохливим і безстрашним водночас. Він навіть намагався бути щирим. Але даремно. Документальна констатація станів, у яких «виринає» герой зі свого поетико-портвейнового забуття, проміжні моменти фантасмагорій, котрі поглинають реальність, хистка атмосфера усього, що відбувається, — все це не увійшло до вистави, не прочитано, викинуто через непотрібність. Що залишилося? Велемовні діалоги героя з його двійником, що безупинно й набридливо комікує (Олексій Вертинський), висмикнуті з контексту і тому ріжуть вухо своєю псевдоактуальністю, шпильки на адресу Великого брата, плутанина смислів і достатня для підтримки глядачів у стані пильності кількість голих жіночих ніг.

Художник вистави Андрій Александрович-Дочевський (у приступі художнього ясновидіння — не інакше) організував на сцені інсталяцію з газових труб, маркованих написом «Уренгой — Помари — Ужгород». Цей яскравий приклад того, як мистецтво моделює дійсність (сценографія була придумана задовго до газової кризи), міг би стати основою якоїсь місткої театральної метафори. Але не став — вірус кон’юнктурності, яким від початку, на рівні режисерської концепції, інфіковано виставу, виявився сильнішим. Заради сцен сумнівної злободенності з інсценізації було без жалю викинуто цілі смислові блоки. В результаті ті глядачі, які не читали роман або призабули сюжет, залишилися в глибокій упевненості, що русофобія, як куля в черепі, — іманентна властивість усіх українських поетів. Спроба зіграти текст без осмислення, без театральності, на гаслах та баламутстві — явно не адекватна: ні, не власне самому романові, а тому зрізові культури й історії, які «Московіада» так точно й тонко зафіксувала.